Собор - Олесь Гончар (сторінка 35)

— Вбився.

Одразу молодші руки підняли, прилаштували на дубі.

Разом тепер усі довкола вогнища сидять, шанобливо пригощають старого металурга.

— Кажу ж, на пісню поплив… Де зачую — співають, туди й пливу. Ген там теж наші затягують, десь за Бабиним Коліном отаборились на Журавлиному.

— Поділіться ж досвідом життя в раю, дорогий наш майстре...

— А що, паную. Настане ранок, не думаю про сніданок... Скарбне від браконьєрів стережу. Бачили табличку при вході до лісу: «Хто посадить дерево — того і внуки згадають. Хто зламає — того й діти проклянуть…» Моя то програма.

— А не скучно вам тут, Ізоте Івановичу?

— Чого скучати? Ятері маю, догляд є, і кіно безплатне... Запорожці ж доживали віку по монастирях. В молодості він на коні, а настане час, прощається з товариством, три дні п’є-гуляє в Києві на Подолі, а потім аж до Межигір'я навприсядки штаньми вулицю мете. Одгуляв — і прощай, життя земне, прощай, суєта суєт, відтепер він тільки на небо дивиться... Ну, а я на свої дими заводські...

— Спасибі, що ви Єльку нашу в трудну хвилину підтримали, до діла прилаштували. Попрацює, а там ми її до себе в цех заберем, поповнить робітничий клас. Вчитиметься, набуде фах, згодом ще й на електронну машину сяде!..

Старий металург добув люльку, натоптав тютюном, запалив.

— Має людина в собі такий живчик — бажання робити добро... Помічали? Коли зробиш кому бодай маленьке добро, і тобі самому стає на душі легко, чисто. Казали колись, — гомонів далі старий, — що у людини на плечі, і на лівім, і на правім, сидить невидимий … товариш Дух, так його назвемо. Один сидить, підказує: роби добро, а другий у друге вухо нашіптує, підбиває на зло... Думаєте, зараз їх нема? — Здається, він усміхнувся. — Носимо й зараз. У кожного з нас сидить на плечі;, і на лівому, і на правому ... До якого тільки дужче дослухаешся…

У химерностях ночі, в плетиві тіней здається присутнім, що на плечах старого і справді сидять оті невидимі, причаїлись мовби птахи якісь невідлучні, занишкли нахохлено, волохате.

— Біда тільки, коли задрімає товариш Дух... Не можна йому цього, бо на посту не сплять. Нишком живе, не бачимо його, а він кожного із нас бачить: ану, який ти? Чи душа не всохла? Чи совість не розгубив? Іноді, бува, й серед ночі раптом запитає: а з якого ти роду зайшов, чоловіче? Чи племені свого не відцурався, чи звичаю батьків своїх не забув? Ні-ні, люди добрі, тут не до жартів, на цьому Скарбному всього передумаєш... Ось, кажемо, більше сала та м'яса на душу. Це, звісно, добре. Без цього не проживеш. Ну, а як стане по пуду сала на душу, як жиром її заллєш, то вже й щастя по вінця? Ніякого болю вона тоді не почуватиме? Крім сала, нічого їй більше й не треба?

Допалив люльку, до старшого Баглая звернувся:

— А як же там, у світах? Які плавки дають?

БХІЛАЙСЬКЕ ВОГНИЩЕ

Скрізь побував, всього надивився, а скажу вам: нема країни кращої, ніж правда.

Почалося звичайно. Викликали, питають:

— Товаришу Баглай, полетиш?

— Куди?

— В країну чудес...

Ще б пак не полетіти!

У Москві, доки збиралися, Мавзолей відвідали, кремлівські оглянули собори. Теж краса!

Із зимових речей начальство порадило нічого не брати і ми, хоч надворі хурделиця мете, з'явились до літака в самих костюмчиках, у черевиках не для завірюх, адже летимо в країну вічної весни, вічного літа! Мороз аж пищить, вітер пробирає наскрізь, та все ж ми в доброму настрої збігли по трапу, мотори заревли, і — прощай, земля, прощай, хурделиця зимова. На трасі в нас була ще одна посадка, щоб зиму краще запам'ятали. Приземлились — ніч, завірюха. В літаку залишатись не дозволяється, біжіть у готель, бачите, ген-ген блискотять вогники... Побігли, тільки трохи вгрілися, давай назад, далі летимо. Знову марафоном через усе аеродромне поле до свого лайнера. А в літак не пускають, дверцята замкнуті, льотчиків нема... Одне слово, знайома картина.

З нами, українськими металургами, летіла ще велика група нафтовиків із Башкирії, з сім'ями, з малечею, діти одягнуті легенько — у тропіки ж летять... Збилися ми купою під крилом у своїх піджачках, обступили малих, щоб хоч їх трохи прихистити від вітру, пританцьовуєм та, звичайно ж, вихваляєм наш рідний сервіс. Іншого разу, мабуть, запалення легенів схопив би, а тут відбулись самими дрижаками, ніхто навіть і нежить не нажив, — от що означає бути в польоті, тримати нерви в кулаці.

Далі летимо через Гімалаї. Сяйво снігів, сліпучість небес, чистота вічності.

Прощавайте всі: і ти, жіночко, і ви, діти, і ви, хлопці з мартена, дорогі мої «мартини». До побачення й вам, бюрократи, не скоро з вами тепер зустрінемось... Летимо туди, де вас не буде, де справді, як на іншій планеті, тільки руда в надрах, а все інше починай спочатку.

Що ми знали про Індію? Країною споглядання вважають її, а для нас вона має стати країною роботи й роботи, постійної напруги, перших найважчих плавок...

Ночівля в Делі, з балкона цілу ніч парко троянди пахнуть, вранці вулицею оркестри, барабанщики в леопардових шкурах (був там у них саме парад з нагоди якогось свята), важка піхота на бойових слонах... І після цього знову дорога, й нарешті тропіки. Солодкуватий запах квітів тропічних, нам не знайомих, повітря гаряче, цикади тріскочуть, мов кулемети, голодрана чорноока малашня накидається звідусіль:

— Бакшиш! Бакшиш!

Місцевість майже пустельна, серед рівнини пальми, мов у кіно, і на тлі пальм — він, велетень металургійний...

Вдома у нас ще зима, а тут душно, як у печі. Сідаєш в автобус, за металеве не торкнись — опечешся!

Стали ми жити на цій бурій, аж червонястій землі, в самому серці найзасушливішого їхнього штату. Розповісти б, як по своїй необізнаності, корнфлекс пробували їсти виделками чи як широкими штаньми їх дивували? Дечим і вони нас дивували теж. Вразило найперше: завод відкритий усім вітрам, зовсім розгороджений! Згодом його огородили, зробили прохідну, як і в нас. Поряд з мартеном, під робочим майданчиком — базар! На ходу щось варять, шкварять, тут і горох продають, і банани, всі жуйку якусь жують із листя… Між людьми й корови блукають — це в них повсюдно… І кастовість, звичайно. Коли він начальник — то вже інструмент у руки не візьме, меньші для цього є. Контрактор-підрядник у них особа поважна, сам укладає контракт на роботи, людей набирає сам, без відділу кадрів. Виконали роботу — по рупії в зуби, а суму собі кладе. Дешева людська праця в них. Буває, механізми стоять, а землю жінки на головах корзинами носять. Ну і те, що моляться всі. Перш ніж на зміну заступити, він поклони б’є, на сонце молиться. Та все це повсякденність буття. Головне, що в роботу ввійшли ми впевнено і з тамтешніми людьми швидко здружилися.

Був у мене підручний по імені Рангар, сімейний уже, старшій доньці вісім років, все він її вихваляє.

Якось кажу йому жартома:

— Рангаре, в тебе дочка, в мене син такого ж віку… Може, будем сватами?

— Давай, містер Іван! Вона в мене бєлій-бєлій, як у вас!

І запрошує в гості. Живе, звичайно, скромно, без роскошів, у них у багатьох там житла такі: чотири палиці і рогожа зверху… Та все ж кавою почастував і доньку виставив на оглядини. Красуня, нічого не скажеш, але де ж там бєлій-бєлій?! Як циганча!

— Згода,— кажу. —Славна буде невісточка. Породичаємось.

І після того він справді зі мною, як з родичем: цілковита довіра, щирість, відвертість.

А Таратуті це чомусь не сподобалось.

— Що ти водишся з цими чорношерстими? — питає мене, коли я повернувся від Рангара.

Різонуло мене це слово, де він його і взяв. Але я промовчав. Тільки перед сном, коли вже й пропелер свій ми на ніч ввімкнули (підвішений на стелі такий вентилятор, що зарятовував нас від духоти), Таратута знов до мене:

— Образився за них? Кинь ти, Іване. Яка може бути дружба з бакшишниками?

— Вони до мене по-людському, і я до них — теж.

—Хіба вони розуміють по-людському? Англійці їх привчили одне розуміти: кулак… А нас вони тільки обциганюють на кожному кроці.

Англійці з ними справді не панькались, до них місцеві в кіно не ходили: квас не для вас. А в нас індійцям кіно безкоштовне, і хоч нічого й не розуміють, а йдуть, та ще цілими сім’ями, забирають з собою навіть немовлят,— жінки їх у себе за спиною носять.

— Глухий, — кажу, — ти, Семене, до людей.

— Ну, ходи, родичайся з ними.

— І родичатимусь.

— А я, — каже, — не терплю самий дух, що від них іде.

Це він про те, що індійці мають звичай голову мастити кокосовою олією. А спека ж така, що часом олія перегорає, розкладається… Кондишеном поки що не кожен там має змогу користуватись…

— Пожив би ти, — кажу, — в їхніх умовах, Таратуто, цікаво, яким би духом от тебе понесло. А то запросили тебе, як людину, платять тобі, та ще й більше, ніж своїм…

— Мені Союз платить, — відбуркнувся Таратута. — Брататися з ними я не наймався. Недобрий? А я й не збираюся для всіх бути добрим… Хто подбає про цього Таратуту, як не він сам? Людина — найдобріша до себе, хіба ж ти цього не помітив?

Так і не порозумілися ми з ним. Та все ж, коли надійшов день народження Таратути, ми з хлопцями вирішили відзначити. Для згадки від своїх заводчан подарунок іменинникові поднесли: лампу настільну з підставкою у формі Тадж-Махала. З білого нефріту, гарненько зроблений, майстрів на такі речі багато. Подарували, повеселились. А через кілька днів бачимо цю лампу з Тадж-Махалом… у сусіднього бакшишника! Очам своїм не повірили: звідки взяв? Виявляється, збув йому наш іменинник. Образило це нас. Гаразд, на «Волгу» людина збирає, хоче після повернення в Союз взяти машину експортну, але як на мене… та чорт із нею, з тією «Волгою», коли отак її добувати!..

— Слухай, Семене, — кажу йому, коли після зміни вийшли з заводу, —чого ти через Гімалаї летів сюди?

—Того, чого й ти: рупій заробити.

— Я — не того.

— Ах, ти, звичайно, подавати руку братньої допомоги... А я тебе питаю: за яке спасибі ми будуємо їм оцей металокомбінат? Цим комбінати, тим Асуани... Та що, в нас дома дівати нікуди? Латками не світимо? Доки нам бути для всіх білими неграми? Ти спершу мене, вітчизняного роботягу, забезпеч яким-небудь джипом, а тоді вже й іншим виказуй щедрість за мій рахунок.

— Тим-то, — кажу, — й дорога їм наша поміч, що не від жиру вона, не від зайвини. Гадаєш, вони цього не розуміють?

Зайшлося знову про ту лампу нещасну. Таратута й не заперечує: було, здав на перепродаж бакшишникові.

— Ну й що? Мені зараз кожна рупія дорога. Бачиш, тільки «Чаар-мінар» і курю. — «Чаар-мінар», тобто «Чотири мінарети», — це найдешевші з їхніх сигарет, — а ви до мене із своїм Тадж-Махалом. Навіщо він мені? Тільки й лишалося на валюту його перевести.

— Дешево ж, — кажу, — пустив на торг нашу дружбу і честь металурга.

На місцевкомі незабаром довелось розглядати Таратуту. Бо некрасива ця історія з лампою, як з'ясувалось, була тільки ниточкою від клубочка. Зв'язався наш Таратута з бакшишниками, стало відомо, потай веде з ними різні гендлі. Сьогодні він обдурить бакшишника, завтра той його, вони його навіть частіше, комерсанти з них будь здоров. А на такому ділі, звісно, дружби не збудуєш.

Постановили: за двадцять чотири години щоб духу твого тут не було. Щоб не поганив барахольник колонію радянських спеціалістів!

Без оркестрів, звісно, відправили його.

А ми з братами-індійцями через кілька днів нову піч ввели. Коли пускали, сутужно було, жарота замучувала. Скільки працюєш, весь час мокрий як хлющ, задихаєшся, — працювати доводилось в кисневих ізолюючих апаратах.

Першу плавку нарешті даємо, радіють усі. Ллється небачений у них тут метал, а мимо нього — просто через цех! — поважки ступають бродячі священні корови... Нелякливо, солідно, мов яка-небудь інспекція, проходять мимо розпашілих вагонеток-ізложниць, що аж розжеврілись від налитого в них металу. Пройшли, освятили і пішли собі з цеху. І їх не чіпай, індійці просять їх не чіпати... Людей понасходилось сила-силенна — диво ж, перший мартен, індійчата з цікавості до самої печі лізуть, доводиться відганяти: пічка нова, газить, як би не почаділи...

Стоїмо з Рангаром, дивимось на вогненну лаву, що ллється в ковші двома потоками: в один ківш і в другий.

В Рангара очі повні сліз. Схвильований, питає, як вгадати, де ллється шлак, а де чистий метал... Обидва ж потоки ніби однакові.

— Де шлак іде, Рангаре, там іскор немає. Тільки чистий метал, коли ллється, дає оті мерехтючі сузір'я... Шлак не іскрить, розумієш?

Це йому сподобалось:

— Добре запам'ятаю, містер Іван: шлак не іскрить. Тільки чистий метал іскрить.

Із лісів та з гір приїхали племена з самодіяльністю. Чоловіки в якихось рогах, жінки в рясних прикрасах... Пізніше і ми їздили до них, на честь зустрічі вони танці влаштовували просто біля автобуса... Поступово налагоджувалось життя. Основного досягнуто: пішов, ллється індійський метал! Встаєш уранці, приходиш на роботу, обійдеш печі, оглянеш ковші, шихтове подвір'я, наявність шлакових чаш... Одне слово, зробиш усе, що й належиться тобі, як сов'єт-експерту. Бо я хоч і поїхав звичайним сталеваром, а функції лягали на мене начальника зміни. Все, що ви колись навчили нас тут, Ізоте Івановичу, все згодилось. Важливо, звісно, не лише розказати, а й самому показати — в металургів діло таке. Ясна річ, у нас без кастовості, ніякої роботи наші хлопці не цурались. За це вони всі — від і до — металургів наших поважали. Українські металурги заступають на зміну — можна бути спокійним. Треба, сам і плавку пустиш, треба, то й отвір сам закриєш, візьмеш списа, то сам і проб'єш, іноді й за підручного станеш його роботу зробити, бо хіба то майстер, що не був свого часу підручним!

Щадити себе не доводилось. Часом, тільки повернешся, виморений, з роботи, помився, сів з хлопцями в доміно поклацати чи за книжку взявся, а тут уже мчить джип заводський, записку тобі подають: «Містер Іван, просимо негайно в цех...» Хапаєш кепку свою сталеварську з окулярами і знову туди... Траплялося, що по вісімнадцять годин з цеху не виходили. Здоров'я не підводило, спеку їхню витерплювали, може, тому, що організм у нашого брата-металурга жаростійкий, звичний до будь-яких температур. Адже і в нас у цеху влітку на площадці, буває, температурка така вискакує, хоч яєчню смаж...

Звик і до сонця в зеніті. Ідеш удень у брилі тропічному, а від тебе тіні зовсім нема, таке там сонце. Ну і палить відповідно, аж поки не настане період мансунів тобто період злив таких, що з неба на тебе, як з ковша, ллє. Під час мансунів особливо ясно бачиш їхні контрасти. Той голий-голісінький, в одних трусиках на роботу чеше, в іншого — парасолька над головою, а ще заможніший — той у нейлоновім плащі...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_sobor.docx)Oles_gonchar_sobor.docx474 Кб3374
Скачать этот файл (Oles_gonchar_sobor.fb2)Oles_gonchar_sobor.fb21000 Кб1678

Пошук на сайті: