Твоя зоря – Олесь Гончар

III

І ось тепер ми їдемо до Мадонни. Інший континент, інші дороги, тільки Заболотний незмінний у своєму во-дійському завзятті. Звечора на квартирі Заболотних несподівано виникла думка податись у цю подорож, і Ліда, яка була присутня з батьком при нашій розмові, звернулась до Заболотного просто з благанням, тоном зовсім незвичним для її стриманої вдачі:

— Візьміть і мене! Будь ласка!

їй, виявляється, ну просто необхідно подивитись на ту сенсаційну слов'янську Мадонну, що про неї тут зараз стільки розмов.

Дударевич, батько Лідин, давній колега Заболотного по службі, пробував відрадити доньку, малював труднощі далекої дороги, обіцяв навзамін інші спокусливі видовища, але дівчинка затялась: їду, і край, якщо, звичайно, Кирило Петрович не проти.

Заболотний, як завжди, коли йшлося про дітей, надто ж про Ліду, виявив свою поблажливість, а Софія Іванівна навіть зраділа бажанню Ліди, бо знала, що юна приятелька її — людина з характером і зможе в дорозі стримувати Заболотного, якщо він, опинившись на трасі, розвиватиме більшу, ніж дозволено, швидкість.

— І вас теж прошу отямлювати в дорозі цього безумця, — апелює Заболотна до мене. — Бо коли вихопиться. на трасу, він просто шаліє, цей ваш тернівщанський ас.

— Ну-ну! Ас не ас, але в небі не пішки ходив, — примирливо заперечує Заболотний.

— Полотно автостради не злітна смуга, — стоїть на своєму Соня-сан. — Де ви бачили, щоб із льотчиків виходили путящі водії? Мій Заболотний саме тому приклад: ніяк не перебудується, все думає, що й на землі йому небо. А в них тут стільки катастроф, — додає вона стишено, тамуючи в голосі тривожність. — Доки він у дорозі, ближнім ані хвильки спокою…

— Ви, Софіє Іванівно, розписку з нього візьміть, — радить Дударевич. — Та й взагалі, нащо ви йому даєте візу на цю сумнівну подорож? Пожертвувати уїкендом, гнати за сотні миль, щоб тільки глянути на якусь там фальшиву Мадонну…

— Чому фальшиву? — нахмурюється Заболотний.

— Всім відомо, що по музеях у них повно підробок! — безапеляційним тоном заявляє Дударевич. — Фальшування стає промислом доби… Скільки тих підроблених Ван-Гогів та Сезаннів зараз блукає по світу!

— Сподіваємось, що наша Мадонна справжня, — каже ї- Заболотний суворо.

— Звідки така певність?

— Інтуїція.

— Сумнівний аргумент.

— А для нього ні, — раптом посміхається Соня. — Я, до речі, теж вірю в інтуїцію.

— Отже, ви його відпускаєте?

— А що я можу, коли вже надумав… Самі ж знаєте: натура, як у тура!..

З квартири Заболотних чи від будь-кого з мешканців цього службово-житлового будинку можна внутрішнім ходом потрапити безпосередньо до підземного гаража. Це ж зручно, отже, в пору передсвітанкову ми вже в залізобетонних його катакомбах, де серед різних марок автомобілів, серед запахів бензину та гуми Заболотний, здається, почувався куди краще, ніж там, нагорі, у своїй службовій кімнаті з сейфами, кондиціонером та вічно опущеними металевими жалюзі. Вже я помітив: збираючись у поїздку, друг мій щоразу жвавішає, збадьорюється, таке враження, мовби протягом тижня він тільки й чекав того моменту, коли, відкинувши щоденні клопоти, вільний нарешті від усього суєтного й надокучливого, опиниться ось тут, біля свого б'юїка, весело, мов коня, оглядатиме його, пакуватиме в дорогу провізію та інші похідні речі, а потім ще раз нахилиться над дорожньою картою, щоб остаточно з олівцем проштудіювати маршрут, ще й тебе закличе в свідки переконатись, що з кількох можливих варіантів вибрано найзручніший. Сама перспектива дороги, передчуття відстаней, що їх доведеться долати, непередбачені труднощі, які можуть виникнути, — все це наелектризовує Заболотного, наснажуб бадьорістю, душа його вихоплюється на простори доріг раніше, ніж невидимий фотоелемент безшумно розсуне важкі сталеві двері гаража, щоб випустити в сірий досвіток ще одну машину з дипломатичним номером. В Заболотному, безперечно, живе пристрасть автомобіліста: гасати по хайвеях, по їхніх націлених у далеч гудронах-бетонах — для нього сама втіха. Ніде він не почувається так у своїй стихії, як у летючім потоці, в шаленій отакій гонитві, де вітер швидкостей тебе обдає, де людина, сповита в метал, одним натиском кнопки дає гін усім табунам кінських сил, зімкнутих у двигуні, видобуваючи з них бурю летючих енергій!

Доки Заболотний споряджає свого б'юїка в дорогу, його тендітна Соня-сан, бліда й не на жарт розхвильована, все ходить поблизу, зворушливо остерігає свого «лихача»:

— Ти ж там не жени, Кирику, не жени! Доведи їм, що ти не лихач… Дай мені слово… Обіцяй мені?

— Гаразд, буде по-твоєму, — гуде Заболотний із-за піднятого капота.

— Обіцяєш, а потім… Сказано ж: натура — як у тура! Всією натурою лихач і порушник…

— Дякую за вранішній комплімент.

— Ні, ти серйозно мені поклянись, що не гнатимеш! — заходить дружина з іншого боку і звертається до Ліди, яка, першою забравшись у машину, вже защухла в куточку: — Лідо, не дозволяй Кирилу Петровичу гнати! Стеж, щоб не перевищував. Особисте від мене доручення, зрозуміла?

— Йєс, — озивається з машини дитячий голосок.

Ох, це дівча! Схопилося сьогодні ні світ ні зоря, все боялось проспати таку нагоду… Ми ще голились, як Ліда вже постукала в двері, вбігла, бліда від хвилювання, що й з росичкою на русявім волоссі після вмивання:

— Я готова!

— Рання птаха, — приязно окинула оком Софія Іванівна посталу перед нею худу, цибатеньку акселератку, що причепурилася в дорогу, мов до якого-небудь шкільного свята: на йогах білі панчішки, на голеві старанно заплетені мишачі хвостики кісок, що туго стирчать урізнобіч, з білями бантами, відкривши не-дитячому чисте, а голубими прожилками чоло.

— І ці кісники тобі до лиця, — підхвалила Заболотна свою підопічну.

Чекаючи нас, дівчинка призналася, що був у неї напір прихопити в подорож і свого вірного друга — маленького амазонського папугу, хай би й він розважився, додивився світа, дихнув простором. Однак мама рішуче •їй не дозволила…

— І вірно мама зробила, — зауважив Заболотний, відкладаючи бритву. — Сама подумай, як без нього в домі? Адже він там у вас, по суті, найвищий арбітр: коли яка-небудь домашня кризова ситуація — одразу до нього, до какаду, щоб розсудив…

— То так, він у нас мудрець, — згодилося дівча, розуміючи жарт.

Ліда потім першою, поперед Заболотного, збігала внутрішніми сходами до гаража, ще й нас квапила: не •барімось, для нас має значення кожна хвилина, треба виграти час!

Тепер вона, зайнявши місце, з машини раз у раз перепитує, чи скоро ми виїдемо, адже час біжить, біжить!..

А в Софії Іванівни — своє на думці: щоб не гнав… Коли ми були готові нарешті виїхати з гаража, вона й тоді соромливо нагадала чоловікові своє прохання, не боячись навіть видатися надокучливою: «Ти ж обіцяєш, правда?»

Речі мовби й неістотні, однак чомусь ще й тут, на хайвеї, уява малює мені той момент, коли Соня, худенька, бліда, з благальним усміхом зазирає в вічі своєму Заболотному:

— Кирику, я знаю, ти будеш хорошим…

І як завжди, коли вона розлучається з чоловіком, очі її враз наливаються синявою, пречистою синявою відданості, й росинки мимовільної сльози вже бринять на віях, і самі очі від сяйва тих росинок глибшають і мовби ростуть, ростуть…

— Не хвилюйтесь, Соню-сонечко, — каже їй Заболотний. — Ждіть і не тужіть на валу.

Була б вона, певне, спокійніша, якби ми її теж прихопили з собою. Заболотні часто вирушають в поїздки удвох, і якщо дорога випадає далека і втомлива, Софія Іванівна — на рівних правах — підміняє за кермом чоловіка, до того ж вона щиро в душі переконана, що веде машину куди краще за нього… Але цього разу їй довелося змиритись, залишилася вдома, бо лікарі поки що не дозволяють Софії Іванівні тривалих мандрівок: влітку на одній із тутешніх автострад подружжя Заболотних потрапило в «маленьку пригоду», як висловлюється мій друг, після якої сам «ас» відбувся синцями та саднами, а Софія Іванівна мусила кілька тижнів пролежати в гіпсі і тільки нещодавно стала виходити на вулицю. Тож зрозуміла її сьогоднішня тривожність та настійливі застороги, якими вона проводжала нас вже й після того, як ми сіли в машину і Заболотний поволі став вирулювати, спрямовуючи свого б'юїка на сталеву, ще не відчинену браму гаража.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: