З Кириком ми зустрінемось в обідню пору, коли приженемо корів доїти. Він, власне, пасе не свою, а тітчину Ганнину, що в неї дітей нема. Це йому по малолітству пільга випадав така: не віддано Кирика, як старших братів, на хутори, прилаштовано пастушком у своєї далекої родички. Доки тітка Ганна сидить з дійницею під коровою, Кирик зеленим віттям відганяє мух від корови, щоб не хвицьнула ногою або хвостом та не перекинула молоко.. Потім теля підпустить, хай посмокче на завершення… А і цей обов'язок виконано, тоді ми, скучивши один за одним, збіжимось нарешті десь у балці біля ковбані, що вода в ній перегріта, аж гаряча, і вся кишить пуголовками, з яких потім жаби виростають здоровенні, мов крокодили… Там, у літеплах, і ми побовтаємося досхочу. В скаламученій воді повно планктону, як ми сказали б тепер, чи іншої, схожої на нього, живності, в цих парких водах добре почувається все живе — і пуголовки, в рачки, й довгоногі комахи, що, мов ковзанярі, бігають поводі, — з таких перегрітих ковбань-калабань (як вам уява малювала в школі) зароджувалось у даввіх даввах життя на планеті.
Іноді, буває, провідаємо в обідню пору латиша біля його рудої напівземлянки у глинищах. Живе бідно, а чисто, квіти любить, мальва під віконцем пелюстками горить… Присядемо й дивимось, як цей наш Ян Янович запускає свою дивовижну прядку, тільки не ту, що сирову прядив'яну нитку веде, його пристрій виводить «нитку із глини». З клубка зволоженого рудого місива латиш тут тобі на очах «випряде» щось таке, що тільки ойкнеш у захваті. Цього червоного латиша батько Кириків привіз з-під Перекопу, ще тоді вони, бувши у війську, товаришували, і, коли виявилось, що після громадянської Яну Яновичу нема куди повертатись. Заболотний-старший забрав його до себе в Тернівщину. Ось так доля їх поріднила. І зараз вони нерозлучні, разом доношують свої перекопські шинелі, на сходку вирушають щораз удвох. Невсипущий Ян Янович, за порадою свого друга, спорудив собі напівземлянку у глинищах якраз поруч із давньою, ще, мабуть, прадідівською хатиною Заболотних, і місце виявилось просто-таки щасливим… Око в•цього Яна Яновича несхибне, тільки глянув на нашу глину, одразу визначив: «Ваша глина повинна бути співуча, бо тут солов'їв повно!» І не минуло багато часу, як хлопці Заболотного (спершу вони, а за ними і вся малеча слобідська) вже свистіли в латишеві, випалені з глини свищики, хай не дуже зграбні, але голосні й півником розмальовані, завдяки чому вироби ці користувались бурхливим попитом на наших ярмарках. Глини у нас стільки, що на весь світ вистачило б, тож, маючи поруч себе її невичерпні родовища, Ян Янович принатурився, крім свищиків, робити й багато інших речей, потрібних для вжитку людям. Невдовзі завів собі він оцю чудернацьку крутилку, що мовби все йому робить сама, крутиться, аж виспівує ницьма налаштованим кружалом-колесом, а латиш, схилившись, пильно щось там виворожує над своєю мудрою глиною. Лиш пальцем її легенько торкне, оживить безформну зволожену масу, і мигком, без жодних зусиль, з неї само щось вилазить, росте, виростає, і — дивись! — перед тобою вже викруглилась мисочка, глечик, або макортетик, або ще яка посудина, схожа на ті тикви-ропавки, що все літо ростуть по тернівщанських городах. Найдивніших форм бувають ті тикви, родичі гарбузові, що їх природа ліпить повільно, протягом літа, ніби щоб дати латишеві взірці для глиняних його творінь.
Ось так — то па калабані, то біля латиша — перебудеш найбільшу спеку, і знов у степ, де тобі годинами стирчати біля корови з налигачем у руці, зате увечері, коли женемо худобу додому, так гарно на душі, бо ж день нарешті кінчився, і всі хлопчаки, хоч по яких ви межах блукали, знову зійдетесь у Тернівщині, в глибоких її вуличках, де куряви повно! Ви й самі навмисне її здіймаєте, збиваєте хмарою, де пройдете — коров'ячі роги потонуть у розпилюженому теплому золоті заходу. Вже ви й прийшли, прокушпелили, мов кіннота, а здійняте вами червоне хмаровище, не танучи, довго стоятиме уподовж вулички, де в самім кінці, між навислими пасмами дерези, якраз вкублюється на спочинок вже тепер не жарке, зовсім близьке до вас сонце.
А потім, надто ж як буде це під неділю, скільки гуків та співів до пізньої почі не даватимуть спати вашій Тернівщині! Обів'ють її зі всіх кутків, перекликаючись між собою, когось вигукуючи в левади, комусь признаючись піснею в коханні, у своїх палких почуттях… Над балкою край Тихонової левади темніє величезна вербова колода-корчомака, кимось давно її приладновано так, що вона нагадує величезне крісло, тут вечорами обнімки-цілунка, — тайнолюбні парочки, влаштувавшись на вербовому троні, замлівають в обіймах, сидять, раюють допізна, і скільки буде сказано слів там голубливих, найпестливіших, а ви, малеча, защухнувши в темряві за корчомакою, маєте змогу теж долучитися до тих освідчень, шепотів та секретів, дізнатись, котрий же з наших парубків знов за тією Винниківною мре.
— А пісень скільки в нас там співали, — каже від керма Заболотний. — Скільки їх знала сама наша Тернівщина!..
Ми з ним починаєм пригадувати той далекий тернівщанський репертуар і, коли вдається пригадати щось напівзабуте, щиро цьому радіємо, і навіть Ліда тішиться нашою напівгрою, весь час дослухаючись до нас обох зацікавлено, справді, видно, сприймаючи це все як дитячу гру-відгадайку. Коли нам щось не дається, не ловиться, коли якийсь рядок з пісні виявиться так забутим, що ми довго не можем його видобути з пам'яті, Ліда кепкує над нашою забудькуватістю, і Заболотний, вдаючи ущемленого, каже до неї:
— А ми ось тебе проекзаменуємо, всезнайку…
І одну за одною загадує Ліді загадки:
— А що росте без кореня?
— А що біжить без повода?
— А що плаче без голосу?
Мовчить дівча. Не може відгадати.
— Отож-бо, — каже задумливо Заболотний.
Мою увагу тим часом знов привертає дорога, образ її.
Залізний Дунай могутньо струменить у далеч!
Рух, енергія, швидкість — вони тут всевладні. Тільки в ім'я чого шматує повітря ця летюча сила й жага, що дедалі мовби наростає?.. Чи просто існує, і все? Лишивши позаду смоги-тумани, труєво боліт та відстійників, траса вилітає в тихе світло осінніх полів, щоб, ковтаючи милі, хапаючи простір, знову впасти десь там, за обрієм, в обійми далечі, в таїну нескінченності…
V
Крізь лобове, ще на заводі підсинене скло налітає навстріч ультрамаринове небо, барви хоча й приємної, але неприродної, — принаймні важко нам у цих ультрамаринах впізнати небо дитинства, його вільну, сяючу глибінь…
З кожною милею, з кожною годиною ми ближче до Мадонни, до тієї небаченої, що так рано нас сьогодні підняла і весь час світить нашій дорозі. Та, до якої мчимо, стає для нас чимось більшим, ніж ще одне мистецьке полотно. Невідомо, якою постане насправді, але зараз Мадонна відчутно збуджує уяву, якимось чаром викликає віддалені образи напівзабутих людей, ще не побачена, для нас вона ніби спалах того прекрасного, що відкривалось тоді на ранніх тернівщанських зорях. Не знаю, як Заболотному, а мені вона, та оповита j тайнощами Мадонна, чомусь уявляється в образі Романової доньки-красуні, що, виринувши десь із блакиті наших дитячих степових літ, смаглочола, з дитям на руках, стоїть біля свого колодязя з журавлем, до якого ми, пастушата, ходимо пити… Ми довго ждали цієї зустрічі, мріяли про неї, блукаючи з худібкою по цупких пирієвих межах, та ось хліба іюскошувано, степ відкрився, пускай по стернях корів куди хоч, наше пастушаче плем'я поєдналось нарешті. Оце життя, оце роздолля, одразу все змінилось, можем здійснити тепер будь-яку мрію: тож уперед, до Романового колодязя, де та стоїть, що росою та зорею вмита! Зібравшись цілою ватагою, помітно піднесені духом, вирушаєм до дядька Романа, щоб набрати води з його колодязя і торкнутись поглядом Надьчиної краси. Обвішані баклагами, ропавками, наближаємось зі степу соромливо зпічепим, але ж, нівроку, щасливим гуртиком, а вона, Романова Надька, молода мати, забачивши пас, уже вийшла, зупинилась у вільній, природній поставі під колодязним журавлем і, тримаючи на руках своє мале, привітно вичікує нас.