Твоя зоря – Олесь Гончар

Отже, поспішаємо на ярмарок, в круговерть його розбурханих пристрастей. Сила нашого устремління вперед, до ярмаркових видовищ, аніяк не менша була тоді, ніж зараз, коли в потоці блискучих машин мчимося чимдуж до шедеврів багатющої картинної галереї, щоб постояти перед образом Мадонни, котра може виявитись тільки віддаленим варіантом образу тієї, що її нам відкривало колись життя і так розкішно творила, домальовувала дитяча уява.

Живопис ярмарку поставав перед нами, такий розмаїтий, бурхливий та розгонистий, ну просто як монументальні творіння мексіканців! Ще зі шляху нам видно ярмаркове трірлище, величезну толоку, що вся захрясла возами й котить далеко над степом свій гомін… Посеред ярмарку височить сферичне шатро каруселі, воно барвисте, з китицями та дзвіночками, цілий день його розкручуватимуть, ганятимуть місцеві хлопчаки, а якщо випаде щастя, то допустять і тебе до вирла: тричі покрутиш — раз покатаєшся! Той катається, а той уже під кущем векає, занудило від крутьби, знемагає від перенасолоди.

На перевернутій бочці стоїть чоловік, крикун довгошиїй з коробом на грудях, папугою на плечі, і рівним, ніби заведеним, проте далеко чутним голосом закликає люд:

— Гей, коноводи, воловоди, гречкосії, люлешники, селяни, городяни! Крамарі, шинкарі, дьогтярі, шевці й кравці, шаповали, коновали! Проїжджі, прохожі, миряни ціігапи, всі добрі люди, а сходьтеся, сходьтеся на забаву! Ілюзії показує, судьбу продсказус іноземець із Франції Маловічко!

А поруч:

— Налітай, налітай! Горщики, миски, мальовані, полив'яні, цяцьковані! Візьмеш макітру — не впаде од вітру! Горщик без здачі, ще й свистунець на додачу!..

Цілими ватагами вештаються цигани, зляскують батіжками, запально сперечаються, торгуючи коней, причіпли-во оглядають їх, гнідих, вороних та чалих: роздирають їм роти до останнього кутня, хапають за хвіст і закручують його аж па спину коняці, промацують сухожилля, б'ють шкапину кулаками під ребра, аж поки з господарем долоня по долоні: лясь! Лясь! Зійшлися! О'кей!

Алє бракує на цьому ярмарку ще когось, неповний якийсь він сьогодні… Олскси-баламута нема. Де ж він? Що сталося? Якби знав, що Винниківна тож тут, неодмінно з'явився б, ради неї утнув би щось таке, що весь ярмарок струсонуло б, адже ради Надьки шибайголова наш піде на все, ради своєї любові будь-яка фантастика буде йому під силу!

Тож як це, щоб ярмаркувалося сьогодні без нього? Одначе, гей коноводи, воловоди, люлешники, гречкосії, слабодухі й безстрашники, гей усі добрі люди, анумо дивіться он у той бік!.. Наче вітрець перед бурею — таке щось цробігло, прошелестіло по натовпах:

— Олексу терпівщапського ловлять!

Не було, не було, і ось він є: як з-під землі вродився, щоб збаламутити увесь ярмарок, там десь серед моря голів, серед грай-гомону людського чути все дужче:

«А держіть його! А ловіть!» І вже люд, кинувши торг, витягує шиї в тому напрямку, обличчя в багатьох напружено веселішають, бо що ж то й за ярмарок, де нікого не ловлять, не б'ють?

— Гуляй, душа, без кунтуша! — чути розгонистий вигук над людьми та кіньми, а ця душа знов забризкана кров'ю, сорочка роздерта, чуб розкуйовджений, ця ось душа з гиком бандитським, з веселим відчаєм у вічу летить стойма в тачанці, запряженій пе знати чиїми кіньми, піна клуб'ям летить від сталевих вудил… Віжки до краю напнуті, Олекса тримає їх у руках, а так паче в зубах, зуби раз у раз біло поблискують — він сміється! Ткана матір'ю біла сорочка вся кров'ю заквітчана — уже встиг… Летить наосліп, коні — як звірі, жене їх, а куди? Невідомо, як він опинився на тачанці, на одній із тих розмальованих, що з квітом та дзвоном поспішали ранком на ярмарок, співаючи колесами па весь степ? Не інакше, як силою видер її разом з кіньми в котрогось із тих, з ким бився на храмах та ярмарках і яких ненавидить не менше, ніж вони його. Вони для нього — то все кровопивці, кугути, жмикрути хутірські, гнойоїди, а він для них — бандит, злидарчук, голота з голот, босяцюга слобідський, найненависніший з усіх, хто є на землі. І ось видер тачанку чиюсь, реквізував назовсім чи покататись «позичив», віжки туго на руку накрутив і жене, розжохкуе безупинним бадьорим гійканням вже й без того осатанілих коней, жене та гукає до ярмарку: « Розступись! Розлетись!» — а загледівши тернівщан, хвацько стріпує чубом, веселіє до нас перерваною губою:

— Перекажіть Надьці, що бачили мене! Скажіть, що я сміявсь!

Найбільше, видно, йому хотілось, щоб і вона побачила, як він ось зараз стойма летить у тачанці, його тішив, забавляв самий ефект вибуху, вся оця колотнеча, захват гречкосіїв і лють хуторян, на очах яких витворював свій шалений спектакль, де головним героєм була його власна персона, розбишацька його зухвалість. Без сумніву, володіло ним під цю хвилю не власницьке, а скорше артистичне почуття, бажання покрасуватись перед тією, яка, можливо, теж десь тут із своїм батьком-бджолярем загубилась серед ярмаркової веремії. Щоб людей не топтати, Олекса правив коней побіля ярмаркового натовпу, гнав окрай, де було просторіше, віддавався своїй розвазі самозабутньо, а що за ним юрмою біжать переслідувачі, це тільки піддавало йому жару! З кіллям та піднятими люшнями звідусіль біжать, тюкають, перегійкуються смертельні його вороги, всі ті озвірілі, задихані, на чию власність зухвалець слобідський зазіхнув і якому вже наперед від них визначена судьба — самосудом порішити бандита на місці. Вони бігли йому навперейми, відтискували безтямну його тачанку до круч, намагаючись оточити, бо ж звідти він нікуди не втече, прірва соколянських глинищ муситиме його спинити, ось там він уже потрапить під їхні кілки та люшні. Олекса ж гнав свою квітчасту тачанку далі, здається, без усякого ляку, кидав сміливі погляди понад ярмарком, видно, таки сподіваючись загледіти кохану свою поміж людьми. Та замість красуні Надьки він бачив роздерті в криках куркульські роти, спітнілі пики та підняте кілля, — це їм датися в руки? «А дзуськи!» — гукнув він глумливо до своїх убивць і погнав буйногривих ще дужче, хоч добре ж знав, що перед ним ось-ось постануть глибочезні урвища. Він мовби вирішив, кинувшись з височезної кручі, єдиним духом перемайнути через прірву, через сяючу Ворсклу внизу, птахом перелетіти той, ніким ще не подоланий соколянський каньйон. Переслідувачі вже наперед тішили себе картиною близької розправи, уже їхня мстива уява, певне, бачила на дні глибокої прірви строщену купу того, що тільки-но було нашим одчайдухом Олексою, летом та гвалом було його дикої квітчастої колісниці… Одначе не дав їм Олекса такої потіхи: в останню мить перед самісіньким урвищем він, віжки круто рвонувши, коней від прірви зумів відвернути і, промчавшись понад безоднею так, аж наче праві колеса, не маючи вже під собою землі, порожньо промигтіли в повітрі, після такого ось неймовірного розвороту, Олекса спрямував свою колісницю в степ, де одразу ж до нього приєднались його друзі-цигани, і не минуло хвилини, як за їхніми шарабанами тільки пилюка хмарою встала десь на Козельськ.

Скільки пізніш пережитого, може, навіть страшнішого, встигло розвіятись, розгубитись на життєвих наших дорогах, а цей епізод чомусь душа зберегла, з-поміж інших відібрала, і вже ось тут, у крайсвіті, на бетонах цих надшвидкісних трас, зараз у всій жаркості яскравіє нам той соколянський ярмарок, його буйний, кривавий живопис.

Збаламутивши ярмарок, зник Олекса ніби назавжди, але для нас, хлопчаків, зник не безслідно, бо відтоді щораз, коли в нашім степу заходитиме гроза і ми, пастушата, будемо позиркувати з-під полукіпка на хмари, що сунуть із-за Вигурівщини на нас, чорні та білі, може, навіть градові, щораз, як блисне, як грякне в тих хмарах, так, що й степ задрижить, неодмінно при цьому нам чомусь уявляється Олекса, здається, що то якраз він стойма в тачанці гасав оце по тих насурмлених хмарах, перелітає своєю колісницею з грізної чорної хмари та па сиву, аж градово-білу, гукаючи через усе небо до нас:

«Перекажіть Надьці, що бачили мене! Скажіть, що я сміявсь!»

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: