Твоя зоря – Олесь Гончар

І все це сталось тому, що з певного часу в Тернівщині виникло так зване машинно-тракторне товариство. Не соз, пі, дядьки наші чомусь неохочі до цього слова, а тітки й зовсім його не люблять, бо ж у созі буде «одна ковдра на всіх», інша річ — тракторне товариство, це звучить якось аж гордовито. Об'єдналося поки що кільканадцять тернівщанських родин, але то сила, то здебільшого колишні фронтовики, люди, що з машинами мали справу, не тільки з ралом дерев'яним… Дядько Семен Шарий, родич Заболотного, скажімо, на фронті опинився серед механіків, є й карточка, де він сфотографований у шкірянці біля свого броньовика. Зважаючи на це, в нашому новоутвореному товаристві йому доручено разом із латишем відати кінною молотаркою. Бо хоч товариство й зветься ліашинно-тракторне, однак трактора в нас поки що нема, єдиний па всю округу «фордзон» є тільки в комуні, в тій самій, що робить тачанки та сіє гречки. Тернівщипі ж свого часу дісталася з папської економії кінна молотарка, що нею дядько Семен та Ян Янович спершу обмолотять тернівщанські токи, а потім уже вирушать, згідно з угодами, на довколишні хутори, до більших стогів, добуваючи, крім усього, ще й престиж та славу своєму тернівщап-ському товариству. Оце ж вам і голодранці! Взявшись дружно, без лементу та гвалту відремонтували занехаяну молотарку і тепер втирають носа зарозумілим хутірським очкурам, які вважали, що тільки вони вміють господарювати! Декотрі з тих очкурів не соромляться навіть з мо-горичами підступати до слобідських, наших механіків, по-лакузницькому запобігаючи ласки перед дядьком Семеном та його товаришами, бо кожен з хуторян зацікавлений, щоб до нього першого потягли па кінній тязі свою махиню ці тернівщанські «майже комунари». Діставши від банку кредит, товариство невдовзі придбало ще й віялку, трієр і новісіньку, щойно з заводу «Червона зірка», січкарню, завідувати якою випало Мині Омельковичу, хоча домігся він цієї посади не без труднощів, його й до товариства прийнято було вельми неохоче, не з одного боку заходив, допитуючись: «Як би до вас устряти?» Люди ставлення свого не ховали, відверто мовилось про його ледачість, тож довелось Мині таки добре упрохувати, щоб його зводили прийняти до гурту. Пообіцяв, що не ухилятиметься і що згоден він і січку різати, і віялку хоч порожню крутити, аби тільки бути зі всіма…

Окрім ряду дотеперішніх пільг, нашому машинно-тракторному від держави дісталася ще одна: Фондові землі віддаються йому цього літа під сінокіс! Косіть на здоров'я, а хлопці ваші хай пускають своїх рябих та мурих па волю, хай налигачами не викручує дітям руки худоба, тягаючи їх по межах!..

Отже, на Фондові землі!

Ще звечора ця новина сколихнула наші дитячі душі. Ми довго не спимо, тішимось наперед тим, що має статися завтра: дорога, далеч і те роздолля, де наша царська, де трави в людський ріст.

Вирушаємо рано, ще тільки смужка крайнеба зазоріла нам із-за терпівщапської гори. Споряджаємось в дорогу цілими сім'ями, ніби назавжди. Взято з собою все необхідне для далекої мандрівки: під возами подзенькують дійниці, на возах вмощено барильця та тикви з водою, харчі, казани. Ззаду до возів корови прив'язані, наче на ярмарок їх ведуть. Попереду всієї валки, прокладаючи нам дорогу в той фондовий рай, побіг цуцик Заболотних, наш загальний улюбленчик на ймення Букет. Рудий, чи навіть бурий, паче трохи підсмалений, з хвостиком, бадьоро закрученим догори, він, той Букет, не зраджував нас і в трудні часи, коли ми з Кириком не могли бути разом, коли цілими днями, блукаючи самотою по межах, знудишся, бувало, заскнієш так, що аж плакати хочеться, бо ніде ж поблизу живої душі. Саме тоді раптом — гледь! — біжить, котиться від села до тебе доріжкою маленький клубочок з хвостиком, закрученим догори… Це він. Букет, відчувши твій смуток, прибіг провідати, підбадьорити, щоб не скучав, щоб не занепав твій дух серед безлюдного степу, серед безкраїх розімлілих нив. Покрутиться біля ніг, полащиться, повсміхається тобі своєю собачою усмішкою (вони ж уміють всміхатись!), але триватиме гостювання недовго, лише доки маєш при собі окрайчик хліба, а як окрайчика не стало, облизався Букетик, вибачивсь перед тобою поглядом, і знов хвостик бубликом — подавсь до села. Важко на Букета за це навіть і ображатись, адже в нього свої обов'язки, йому, крім Кирика й тебе, ще когось треба провідати. Букет знає, де хто пасе і хто є хто. А тепер ось він весело прокладає нам путь на Фондові землі, так упевнено побіг собачою ристю вперед, наче вже й раніше бував там і зараз бігти йому цим шляхом не первина. Випужне на бігу ранню перепілку з-під росяного жита, поженеться за нею, дзявкнувши кілька разів, а тоді й до нас озирнеться на вози: «Бачите, який я хоробрий, як мене бояться? Все птаство від мене хто куди!» Шлях старий, вторований, що про нього в пас кажуть: битий шлях, він то западає в яри, де колись підстерігали людей розбійники (а зараз можна спокійпо води з криниці напитись), то знову вилазить з байраків, видирається на горби, де світ нам усе більшає й більшає, і разом з ним ніби більшими стаємо й ми, дітлахи. Подорож триває довго, з Терпівщини виїхали, ще в небі й вранішня зоря блищала і ноги в усіх були мокрі від рос, а до місця доплугаїшлись — сонце підбилось ген-ген, зате все, чого ждали, справдилось повністю: тут таки воля-роздолля, тут рай! Біля Тернівщини теж степи, але там вони в латочках пив, покраяні, помежовані, а ці Фондові землі — рівна рівнина, без ярочка, без горбочка, відкрились перед тобою простором наче на тисячу верст і весь той простір у травах високих, квітучих, у дикім привіллі, може, й не ораний цей степ ніколи, плуга не знав, і нічия коса, мабуть, тих трав не торкалась! Одразу ж пустили корів — хай бредуть, порозпрягали й коней — хай пасуться! Корови без налигачів, коні без пут, вільні, нестриножені, а ми, малеча, вільніші аа них усіх! Ще вчора скніли, нудились по межах, а зараз нетямимось від щастя, ми іюрозбігались у травах, падаємо й качаємось, лящимо, залоскочеш, перекрикуємось. Букет стрибає коло нас, охоплений теж нашим настроєм, і лящить так само щасливо, як і ми.

Потрапили ми на іншу планету. Тут зовсім інакше світовідчуття, інші виміри часу, нам хотілось би зоставатись тут вічно! Нема й близько недобрих людей, нема злих пристрастей, всі, як і личить тим, що в раю, усміхнені, лагідні, жодна з матерів ні на кого не свариться, ніхто ні на кого не сердиться, жоден з батьків не гримне на нас за всі оці пустощі. Тут гніву нема, тут всі добрі, всі між собою мов брати та сестри і, може, так буде завжди? Чути сталі передзвін, то, випроставшись, наші тернівща-ни коси мантачать, голосно пережартовуються, ану ж бо, як старатиметься Мина Омелькович, бо коли це комуна, то тут не відставай, гав не лови, інакше ззаду чиясь коса ненароком і п'яти пообтина. Отже, і з перекуром, чоловіче, не спіши, тримай ручку, клади покіс на совість, в гурті такий закон…

Виступає пас немало — Аж дванадцять косарів!.. Косим клевер, косим трави на комулівській землі!..

Могли б навіть такої заспівати тернівщани, натхнепі цим роздоллям, та хоч і не до співу поки що, люди більше хекають мовчки при такій роботі, зате їхні коси співають здружено, в злагоді, співають трави, лягають рівним покосом, що йому, здається, й краю не буде, — десь аж під небосхилом можуть собі вільно вганятися в буйну рослинність наші зрошені потом косарі…

А ми лежимо серед трав запашних, високих, нам аж млосно серед їхнього сонячного духу. Квіття па вершечках трав погойдується над тобою десь аж у небі, бо тут навіть і не питай, чи далеко до неба, тут воно хоч яке високо, але мовби для тебе досяжне, блакитніє все небо привітно, сміється до нас своєю сяючою просторінню: я ваше, я прикриваю вас від усього лихого! І лише де-не-де по обріях з глибини блакиті ледь помітно срібляться хмари-оболоки, що у нас їх названо: діди… Мудрі, добрі діди, спокійно Світяться вони з висот своїми чистими бородами, чатують дитяче оце наше раювання і ніби всміхаються лагідно з-під обріїв до нас: ви тут, пуп'янки, нічого пе бійтесь, вільно купайтесь в цих травах щастя, розкошуйте, доки малі…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: