Твоя зоря – Олесь Гончар

— Ну й артист! Ну й душохват!

А коли десь серед натовпу в цей час була Надька Винниківна, то на неї, розпашілу від затаєних гордощів, озирались дівчата, радіючи заздрісне: ось такого зуміла причарувати, завабити, без пам'яті зуміла в себе залюбити!

А я знаю, а я знаю, Чого зоря ясна…

Що ж до нас, школярів, то ми тепер ще більше були заполонені натхненням свого вчителя, вірили кожному його слову, і нам аж дивно, чому не всіх йому вдається навернути до созу, адже ж так його слухають, коли він з невтомним своїм запалом промовляє до Тернівщини з ганку сільради.

Тож, коли нам велить Микола Васильович: «юні піонери, сьогодні на хутори!» — ми сприймаємо цей заклик з бурхливою дитячою радістю і водночас із жаданням геройства, зринає в душі й жага розплати за ті кривди, образи й жорстокості, що їх завдавали Тернівщині давні її вороги. Неодмінно згадається хутірська собачня, що десь тебе там нажахала, не підпустивши до колодязя, промайне глумлива пика чиясь, постане в уяві і той скривлений несамовитою люттю глитайчук, що ладен був до смерті затоптати нашу Ялосоветку за житнє стебельце тоді, на Фондових землях… Десь же він там є, той рудий бандюга, десь гноїть прихований хліб у ямах та гострить на нас свої вила куркульські… Отже — до бою! Що школу пропустимо — не біда, адже сам учитель це дозволяє, більше того, сам кличе нас у похід, зате як цікаво буде там, — нехтуючи небезпекою, нишпорити по куркульських горищах, вишукувати в напівтемряві, серед павутиння, вкриті пилюкою різні книжки та журнали, шлики та башлики, а може, де попадеться й наган чи жменя іржавих патронів. Бо ж нас посилали в такі шпарини, куди дорослому не пролізти: ось ти перевір підпіччя (воно зветься дук), а ти спустись у засік, подивись, що там, потім лізьте, хлопці, під рублену комору, а насамкінець під стріхою проповзіть по всьому горищу, чи не заткнуто де куркульський обріз. Це ж найцікавіша розвага для нас! І якщо котромусь із малих справді вдавалося намацати в темряві і висмикнути зі стріхи обріз чи важезну шаблюку, то це сповнювало нао почуттям правоти, і після цього тужба та плачі хутірських жінок уже не так розтерзували наші дитячі душі. А коли опинялись над щойно розкритою ямою, де гноївся хліб і звідки тхнуло цвіллю та прілістю погубленого зерна, то це ще більше упевнювало нас у собі, погноєний хліб давав виправдання для всього, що тут робилося, і не страшно було тепер вистукувати й колупати побілені, а півниками стіни, довбати долівку, тельбушити комори, — нічий уже плач після цього пройняти бригаду не міг.

Вчитель Микола Васильович сідав до столу і, зціпивши вуби, з блідим, крижаним обличчям брався складати акт молоді хурщики вимітали засіки, вантажили збіжжя на сани, а Мина Омелькович тим часом, забравшись десь у комірчину, похапцем трощив хазяйські облиті смальцем ковбаси.

Ось він, втираючи рукавом масні губи, виходить із комірчини, вдоволений, підморгує до нас:

— Розговівся! Після довгого посту розговівсь! І ви, хлопці, не соромтесь, не цяцькайтесь, бо ви ж класові діти, не якісь білоручки, а тут усе дуки, п'явки! — розтлумачує нам Мина що до чого. — Казав я їм: доберемось — от і добрались! Тепер не стріпнетесь! А то, бач, ще й глузують: «Позаяк хліба нема, то жертвую для комуни… кіло маку! » Ми вам покажемо — кіломаку!

Перш ніж покинути куркульську хату, Мина Омелькович мусить, щоб руки не гуляли, прихопити дещицю, скажімо, мимохідь стане тягти з жердки хазяйський латаний, з кучерявого барана кожух, але тут не обійдеться без вовтузні, бо розлючена хазяйка, де й взявшись, обома руками вчепіриться в кожуха з другого кіпця. І вже достотне, як ті двоє скіфів, що розтягують овечу шкуру на золотій пекторалі, цупитимуть той кожух кожне до себе:

— Пусти, іроде!

— Ні, це ти пусти…

— Віддай, чуєш?

— Глухий, не чую!

— А щоб ти зозулі не почув!

Клятьба зозулею помітно стривожув Мину, але тільки на мить:

— Це ти мене, безбожника-незаможника, зозулею хочеш злякати? Так ось же тобі за це! — І він з такою силою шарпає свою здобич, що той гнилий кожух на очах розлазиться надвоє: півкожуха у Мини в руці, а півкожу-ха в його супротивниці. — Хай же ні тобі, ні мені!

І віп кидає свій ошматок додолу, а очима стриже кудись уже на піч, і тільки вчитель, з'явившись знадвору на лемент, пригамовус Минин апетит.

За ці дні Мина Омелькович навіть погладшав — що то значить опинитись людині в своїй стихії! Раніше, було, ходить, наче охлялий, сірий, щоки йому повтягувало, під очима підпухлини, як від вічного спання, а тепер обличчя йому викруглилось, воно аж пашить рум'янцем, особливо, коли ми, залишивши розтельбушений хутір, знов вилітаєм саньми у відкрите поле, де так і струже вітром і мороз аж пече. Іноді ми повертаємось до села вже вночі, при місяці, полозки наших саней далеко співають серед засніжених полів. Вкублившись у куркульські ліжники, рядна та сіряки, що тхнуть скотарнею і що їх тепер буде заприбутковано як созівське майно, ми, піонерчата, ще в нервовій напрузі, з якимось пташиним інстинктом тиснемось до свого Миколи Васильовича, почуваючи себе затишніше поруч нього після всього пережитого на хуторах..

Мина Омелькович, після бурхливих клопотів дня, будучи в доброму гуморі, сповнений кипучої, руйнацької сили, підбадьорює нас, що ось так, мовляв, і треба гартуватись у боротьбі з класовим ворогом, з тим, хто навмисне не хоче «конати хліб і хто до Тернівщини ніколи не мав і краплини співчуття. Згадувалось йому, як у голодні роки тернівщанські жінки ходили за позичками по хуторах і як їх там цькували собаками, розповідає нам про слобідських дівчат, що в розквіті краси мусили йти до тих кугутів найматися і з якою глумливою погордою їх там зустрічали: «Гаразд, дівко, візьму вже тебе… Руки твої, а вила наші!»

Коли зустрічний вітер аж надто обпікав нас, Мина Омелькович дбайливо закутував свого синка в куркульський сіряк, ще й башликом обкидав, щоб вуха хлопець пе поморозив, а помітивши, що Грицик чимось схвильований, пахилявсь до нього та стурбовано допитувавсь:

— Гришуню, чи тобі нічого пе болить?

Тендітне хлоп'я, цей Гришуня, зроду вдавсь хворобливий та ще з кобили маленьким упав, прибився так, що хорував цілу осінь, Митіа Омелькович з горя місця собі не винаходив і навіть сам водив хлопчика кудись аж у Порегонівку до знаменитої косоокої ворожки, яка людям переполох виливала, вона й Грицикові крутила на голові миску з розтопленим у воді воском, виганяючи з хлопця страх. І ось тоді, хоруючи, Гришуня чомусь особливо потягся до музики й попросив батька, щоб він замовив у братів Бондаренків для нього кларнет. Бондаренки — то для Тернівщини гроно талантів, четверо їх, братів, і всі музиканти. Та не лише по всіх весіллях вони грають, славляться вони ще й тим, що самі для себе роблять інструменти — балалайки, кларнети, і навіть справжні скрипки виходять з-під їхніх удатних рук, не кажучи вже те, що і в Козельську ніхто краще за них не зумів би натягти бубон або барабан з волячої чи навіть заячої шкіри. В неділю, коли Бондаренки виходять на толоку розважити музикою рідну Тернівщину, то Гришуня щоразу в'ється біля них найближче, він ладен виконувати будь-яку волю музикантів, аби тільки дозволили йому бренькнути на балалайці чи дмухнути в кларнет. Тож і виникло в нього під час хвороби таке бажання — мати в себе справжній інструмент, і Мина без вагань пообіцяв своєму одинакові вволити його волю, сказав, що останніх штанів збудеться, а кларнет йому буде! І таки дотримав слова. По якомусь часі приніс Гришуні від Бондаренків той маленький саморобний кларнет з кнопками перламутровими, і коли Гришуня притулив його до уст і видобув з дудочки звук, схожий на звук горлиці, то одразу й одужав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: