— В нього є класовій інстинкт — це зараз теж неаби-що.
— Сила сліпа, стихійна, брутальна, приправлена чорними заздрощами до всіх і вся, — ось що в ньому є. Апостол руїпництва, лицар трощення — хіба не таким він об'єктивно сьогодні постає в цих ваших походах… і — Апостол руїнництва? — легка усмішка торкає тонкі :руса Миколи Васильовича. — При вашому всепрощенстві і раптом такі нещадні характеристики? А хіба не ви ховали його в класі під партою… Виявили ж гуманність! — Для мене цей Мина теж не пропащий. Натура крута, напориста, не заперечую… Можна чимось пояснити навіть почуття помсти, якої стільки накипіло в ньому, та, однак, хіба цього досить людині? Месницький азарт, жага руйнування, хай сто раз вони вмотивовані, але чи такі сили створювали коли-небудь щось вартісне, цінне для всіх? Візьміть ви для прикладу Романа-степового: ось до людина-творець! Особистість, я сказав би, з прикметами людини майбутнього, такої, що матиме органічну потребу поліпшувати світ, вдосконалювати природу й жити у вічдаій злагоді з нею…
— В конкретному цьому випадку я згоден з вами… Та й з Миною Омельковичем нібито вони товаришували колись.
— А сьогодні Мина — якраз цілковитий його антипод. Бо степовий наш селекціонер у праці себе знайшов, а Мина у власнім злидарстві вбачає для себе найвищу заслугу, скрізь і всюди виставляє злидні свої вапоказ: осі, вони, мої латки, я їх ношу, як герб, а де ваші латки? Роман для нього недруг уже хоча б тому, що в Романа росте всо та родить, бджоли плодяться, навіть схрестити їх пробує, щоб вивести нову степову породу бджіл, а в Мини тільки мухи дзижчать та дереза під самі вікна в'ється…
— Та що ви напались на нашого Омельковича? — весело вигукує Микола Васильович. — Майте ж милосердя!
— А я маю! Не закликаю ж я, щоб на дибу йото тягти (за його незрівнянне ледарство, за те, що Мина ваш деревья в житті не посадив, цвяха ніде не забив… Безнадійних нема — я так дивлюсь. І це вже, колего, вам годилось би думати, як із вашого приятеля, із такого переконаного лапюги та виховати трударя, сумлінного й роботящого, що здатен був би зажити шани і в громаді, і в майбутній вашій хліборобській асоціації.
— Виховаємо, — впевнено всміхається молодий учитель, — Мина Омелькович справді має деякі вади, зокрема охочий іноді рубонути з плеча. Натура відкрита, може й помилитися, але хто в такій веремії гарантований від помилок? Ситуація ж виняткова: діяти доводиться часто-густо навздогад, бо — перші, прецеденту не було, прокладаєм дорогу без топографічних карт, і тому така вона многотрудна, тяжка та вибоїста…
— Це правда, — згоджується Андрій Галактіонович, — але для мене безсумнівним є також і те, що справіку ц людині двое начал живуть, дві натури вічно в душі против борствують: будівник і руйнач. Один зводить храм Артеміди, а другий уже позиркує на нього поглядом Герострата. Відколи й рід людський існує, борються в ньому ці дві сили, дві пристрасті, одна з яких увінчує нас вінцем безсмертя, а друга, друга — ламай, трощи! — стає мовби нашим прокляттям. Тут вічний бій, він і нині триває, і яке з цих двох начал переможе, яке візьме гору, від цього, друже, залежатиме все, все… І насамперед майбутня доля ось їхня, — показав він поглядом на нас, защухлих під ковдрою. — А живемо для них, щодень думати, дбати про них — ми тут з вами тільки для цього…
— Сама революція вже найбільше про них подбала, — рішуче відповідає Микола Васильович, снуючи по кімнаті сюди-туди, ніби в невидимій клітці, й на ходу похрускуючи худими пальцями. — Подбала, подумала, та ще як!.. Нині ж ми покликані, щоб далі розчистити шлях, і не маємо сумніву, що він виведе нас у заобрійну омріяну далеч! Йдемо в часи, дорогий Андрію Галактіоновичу, де не буде руйначів — будуть самі будівники! І оці гороб'ята, що по-вкублювались тут, може, якраз і виявлять там повністю себе, свою творчу духовну снагу, та ще й спасибі скажуть, іцо ми з дитинства гартували їхню волю, сталили дух, вчили не боятися труднощів. Невже ви не згодні зі мною?
— Попробуй з вами не згодитись, завтра опинишся в кутузці, — підводячись, з присмутком жартував Андрій Галактіонович і, знов накинувши на плечі пальто, почовгав своїми човниками-калошами до порога, обережно обходячи нас, лежачих. — На добраніч вам.
— Ні, по-моєму, я вас переконав, — весело казав йому вслід Микола Васильович.
— Ні ви мене, ні я вас… А як же завтра?
— Завтра ви тут обходьтесь без мене, бо я знову буду в поході…
Так вони розходились, без сумніву, залишаючись коайви при своїй думці. Андрій Галактіопович ніс на вітер та сніговицю свою простоволосу лев'ячу голову, зачиняв двері за собою поквапом, щільно, щоб нічним холодом на вас не війнуло, не застудило котрогось, а Микола Васильович, обпершись обома руками об стіл, ще якийсь час стояв веред лампою в глибокім замисленні. Він цього вечора вже не брався ні читати, ні писати і про навушники ніби забув, — застигши в цій позі біля столу, він мовби дослухався до чогось, здається, найважливішим зараз для нього була ота зимова ніч за вікном, стугонливе її завивання. А може, щось інше причулося цієї миті, може, Надьчина «зелена діброва» йому зараз листям зашелестіла в степу, і зими ще нема, ще тепла зоряна ніч пливе над садком, де удвох вони з Винниківною стоять, одні на всім світі, і тільки ясний місяць зазирає у їхні сяючі, аж бліді від кохання обличчя…
Потім, сам собі всміхнувшись, учитель ступає кілька кроків до притуленого під стіною велосипеда, що стоїть там вкритий, мов кінь, якоюсь попоною, Микола Васильович бере ту попону й неквапом розстеляє її в себе на ліжку, — то він готує свою сувору спартанську постелю. Ще після того підійде до дверей, поверне ключ, що завжди стирчить у замку. І, вкрутивши, применшивши ґнотик у гасовій лампі, тепер нарешті він ляже, в останню мить недбало кинувши під подушку свій важкий чорний наган.
XVII
Несподівано занедужав наш Микола Васильович. Застудився, гасаючи по хуторах у благенькій своїй шипельчині, і на вечір уже його палив жар, Андрій Галактіонович самотужки лікував колегу, заварював йому липовий цвіт, а ми, школярчата, як могли, допомагали по житлу: дерев'яну підлогу в кімнаті змили, до сухого витерли, аж фарба заблищала, потім запалили примус, позатикали у великім вікні щілини, щоб на хворого не студило звідти.
Цього вечора знялась хуртовина, така завірюха, що й світа не видно, і, крім пас, слобідських, залишились ночувати в школі ще й дехто з хутірських дітей, яких і раніше в час негоди обидва вчителі залишали на ночівлю, не відпускаючи додому самих, щоб їх не позамітало в степу. Серед тих, кого прихистила школа, цього разу була й мала степовичка Настя-Анастасія, чи то пак Настуся. Вже вона тепер не сторонилася нас дикувато, ця повнощока, густо-смаглява школярка з великими, як і в матері, очима. Чисто вимиті темно-русі кіски завжди на ній тугенько заплетені, вони пахнуть квітами, ми всі не можемо відгадати, якими саме. Для нас таїть у собі привабу саме Настусине лице, не так навіть лице, як те, що воно всіяне густо мачинками-родимками — одна чимала, а довкруг неї ще безліч дрібненьких, справді, як мак, — то, кажуть, на щастя. Випаде ж на одну людину аж стільки щастя! Як і більшість хутірських, Настуся не дуже говірка, скорше навіть мовчкувата, хоча в погляді з-під чорних, раніше майже завжди нахмурених брівок тепер усе частіше проблискувала привітність до нас, слобідських. Андрій Галактіонович, пораючись біля занедужалого, залучив Настусю собі в помічниці, і в цій ролі наша степовичка — дарма що з усіх тут вона найменша — виявляла себе на диво кмітливою, розуміла вчителя з півслова, а де в чому навіть зважувалась давати йому поради, скажімо, що треба було б зараз хворому покласти на лоб компрес і, крім липового цвіту, перед сном дати йому ще й калини з медом… Андрій Галактіонович пожурився: