Твоя зоря – Олесь Гончар

Настуся зраділо кинулася до матері, але та, передавши Андрієві Галактіоновичу калину та мед, що їх сама здогадалася прихопити, тільки мимохідь приголубила доньку, торкнула рукою по кісках і одразу ж до хворого. А він пашів жаром так, що в безпам'ятстві вже чи й розпізнав її. Ні, мабуть, таки розпізнав, бо ледь-ледь ворухнулися усміхом перепалені губи, коли вона, блиснувши градусником, поклала його Миколі Васильовичу під пахву, а потім з заклопотаним виглядом, присівши біля нього на табуретці, заходилася лічити пульс.

Голова сільради та Ян Янович, про щось стишено перемовившись з Андрієм Галактіоновичем, незабаром обидва залишили кімнату, а ми, збуджені, розхвильовані усім, що відбувалось, ще довго тієї ночі не спали, — де там заснути! Поприщухавши під ковдрою, ми й звідти спозира-ли, як порається Надька коло столу, чавить калину, а потім, підвівши голову хворому, поїть його з кухля та вкриває лагідно, бо він раз у раз розкривається в жару. Дивувало нас, яку вона терплячість виявляє до хворого, коли він відвертається, відмагається від ліків, а вона й не сердиться і таки ласкою досягає свого. Бачимо руку Надьчину то на лобі у хворого, то часом ця рука, смагла й туга, лежить на його худій, аж кістлявій, руці. Ось коли нам хотілось би, щоб могутню силу мало Надьчине калинове чар-зілля та щоб вона й справді виявилась чаклункою, отією, що блукала ночами по степу та все шукала когось, щоб знадити й навік приворожити, як її звинувачувала Бубиренчиха. Хай би то було правдою, аби вони тільки вміла зараз так поробити, щоб одразу одужав наш Микола Васильович, щоб ми знову побачили його в жартах, в бадьорості, в юнацькій його соколиності. Звичайно, ми догадуємось, що вони кохаються між собою, що якраз кохання if допомогло Надьці пробитись до свого милого крізь люту цю завірюху. Відколи Надька переступила поріг, у нас чомусь з'явилася певність, що вчителеві нашому неодмінно полегшає і він ось-ось скине з себе цю хмару гарячки-маячні й завдяки доторкам Надьчиних рук одужає враз, просто в нас на очах!

Час від часу Надька про щось тихо радиться з Андрієм Галактіоновичем, потім і зовсім відпустила його, щоб ішов відпочивати, не морив себе, коли вона вже тут є. Тільки двері за вчителем зачинились, вона стала спиною до вікна і так стояла на місці, з виразом страдницьким спрямувавши погляд кудись угору, наче молилась, і нам згадалось, як ще восени Микола Васильович, під'їхавши велосипедом у неділю до церкви, попросив котрусь із дівчат викликати Надьку і як вона тоді, кинувши хори, півчу, кинувши всіх святих, одразу ж вискочила до нього радісно розпаленіла, сяюча! Бубиренчиха потім і цей вискок ставила Винниківні на карб, що святих, мовляв, поміняла на свого вчителя-ухажора… Тоді ще їй не тужилось, бурхала радістю наша Винниківна, щастям світилась, а зараз стоїть, схиливши голову, зажурена-зажурена проти вікна, на тлі його фантастичного, морозом та вітром розмальованого квіття, і нам здається, ніби вона всією жагою душі чи заклинанням волає до якихось сил, щоб вони дали її коханому здоров'я. Чому так вкарбувалось? Чому й нині, вже в сивих наших літах, з'являється нам та картина смутку й скорботи — тужно схилена жіноча голова в рамі засніженого вікна?

— Правда ж, моя мама вродлива? — тулячись до котроїсь із дівчаток, шепотіла під ковдрою Настуся. І після мовчання зітхала, жалілася зовсім по-дорослому: — Невже так у самоті й літа їй спливуть, і життя промайне безквітно?

Надька тим часом знов кидалась до хворого, коли він у маячні пробував зненацька схопитись, викрикуючи щось про вила, мабуть, то ввижався йому хутірський глитай Кишка, який напередодні з вилами-трійчаками кинувся був на комсомольців, коли вони приїхали до нього описувати майно. Нахилившись, Надька так обережно-обережно, ніби немовля, вкладала хворого, чути було, як натужно він дихає, як хрипить йому в грудях, і віп знову щось говорить у маренні, сліпо й нервово стискаючи Надьчину руку.

Вдосвіта Миколу Васильовича відправили до міста в тяжкому стані, Надька теж поїхала супроводити хворого до лікарні, щоб самій передати його на руки тамтешнім лікарям.

XVIII

За час відсутності Миколи Васильовича хуртовина тер-нівщанських подій завихрилася ще шаленіше, бо сількор Око написав, що темпи хлібозаготівель спадають, в райга-зеті Тернівщина з літака пересіла на черепаху, що її там для куточка зведень з лінолеуму вирізав як герб ганьби той самий знайомий нам художник, що час від часу гостював коли не в Андрія Галактіоновича, то в Романа-степового і що Мамая-характерника в синіх шароварах намалював на одному з Романових вуликів. Незабаром Тернівщину, як зовсім відсталу, занесли ще й на чорну дошку, і чутка пройшла, що тим, хто на чорній дошці, більше не завозитимуть ні солі, ні гасу. Очима світіть. Причина ж цього — гнилий лібералізм та потурання елементам, так запевняв сількор Око, тобто Мина Омелькович. Щоб виправити становище, прибули нові уповноважені, ще рішучіші за попередніх, і хоч Мина Омелькович ходив збадьорений, домігся свого, але в повітрі висіла тривога, жіноцтво перешіптувалось про якісь списки, що їх нібито тайкома складають на саботажників, на ухильників, на їхніх полигачів, уже беруть на олівець, мовляв, кого із злісних будуть виселяти за межі села, кого за межі району, а кого і ще далі, без усяких меж.

Неспокійно було і в школі, учнів порідшало, і всі ми розуміли без пояснень, чому це вчора не прийшли школярі з Чумаківщини, а сьогодні когось нема з Вигурівщиви чи від Порубаїв…

— Поїдемо добивати хутори! — каже якогось там дня Мииа Омелькович, вигукуючи зі школи й нас, щоб забрати з собою в бригаду, а коли Андрій Галактіонович, посилаючись на хурделицю, спробував нас не пустити, Мипа ще й прикрикнув на нього: — Це щоб і тут саботаж? На таке діло це відпускати? А хто ж тельбушитиме тих, що в їхнього безстрашного вчителя стріляли?

Наказує Мина Омелькович Антидюрінгу-Бубиренку запрягати двох найкращих куркульських кобил, нещодавно реквізованих, і вже сани легкі, мов скрицка, що за ними б і тачанці не вгнатись, виносять нас у відкритий стен, де ані сліду не знати, така страшна віхола мете. Розджохані коні летять невідомо й куди, бо Мина Омелькович, коли ми запитали, чи далеко їдемо, тільки туманним жартом відбувсь:

— «Канесе, канесе, куди тебе понесе?» — знаєте? Це ж про мене, вождя комнезаму, хуторяни таку примовку склали… Тепер ось побачимо, куди їх самих занесе!..

Коней поганяє, щодуху чеше батурою носатий наш Антидюрінг, спиною до нього притулився новий уповноважений з району, мерзлякувато наїжачений мовчун, закутий у власну похмурість, а поруч із ним широко розсівся Мина Омелькович, прикриваючи нас від завірюхи крилом свого кобеняка.

— Ну як, юна підмого? Дамо саботажникам жару? — це він звертається до нас трьох, бо ж якраз нам — Кирикові, Гришуні й мені — випало опинитися цього разу в його бригаді.

Хурделиця мете, крутить снігом, все довкруги заволокло сивою каламуттю — не впізнати нашого степу. І вгорі теж скрізь каламутиться, вирує, — розгулялось, мабуть, надовго.

— А дивіться, хлопці, он-он полетіло! — киваючи в небо, каже Мина Омелькович.

— Де? Що? — стріпується нервово Гришуня.

— Та он придивись — між віхолою темненьке літає клубочком… Так і є: рій відлетів!

— Який рій узимку?— образивсь Гришуня, зрозумівши, що над ним просто потішаються. — Може, ворона яка заблудилась..

— А я кажу рій! — весело наполягає Мина Омелькович. — Рідному батькові не віриш? Ото, скільки їх там роїться, — ви ж бачите, хлопці? Між сніжинками й бджілки всюди мерехтять… Тут позбирали з гречок своє, та й гайда від нас в інші краї, дарма що там, кажуть, дюдя…

Помітивши, що Гришуня не сприйняв його жартів і навіть образився, Мина злагідливо торкає синочка за плече:

— Ну чого ти вже й губи надув? Я пошуткував!

А за хвилину він уже до Антидюрінга:

— Чи ти там не заснув? — Мині Омельковичу здається, що коні несуть нас не досить прудко, — Ану, дай віжки, я вам покажу темп!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: