Твоя зоря – Олесь Гончар

Та Мина Омелькович до таких тонкощів не приглядався, таких змін, здається, не помічав чи не вважав за потрібне помічати, уже він владно посунув до Миколи Васильовича і, виповнюючи кімнату надвірним холодом, не вивіяним із його сіряка, весело примовляв над змореним і ніби задрімалим нашим учителем:

— Що за козак, коли він лежить! Не той зараз час, Васильовичу, щоб нездужати! Без вас ну ніяк! Як собі хочте, а завтра щоб були як штик!

— Посоромились би, — докірливо глянув на нього Андрій Галактіонович. — Людина горить у жару, а ви…

— Що йому жар, такому орлові! Це ж більшовик, секретар осередку, а не якийсь там тюхтя!.. По ньому он куркульня позаминулої ночі стріляла в Яворовій балці, неподалік від Романа Винника, вам це відомо? Із зустрічних саней з обріза смалили по ньому, куля біля самісінького вуха просвистіла! Від їздового ми опісля дізнались, а Микола Васильович про свою пригоду ні словечка, хоча інший на весь би район роздзвонив… Такий він у нас! Робітництво знало, кого посилати в Тернівщину!

— Тож-то ви його бережете.

— А як його ще берегти?

— Лікаря йому треба!

— Яким возом? На крилах з Козельська? Та ще в таку завірюху. Там відьмаки з відьмами весілля справляють! — відкрикувавсь Мина. — Хоча стривайте… Є ж у нас одна фершалка недовчена, — і він глипнув скоса на притихлу під стіною Настусю, все ще насурмлену, скуту образою й гнівом. — Ей ти, мати вдома?

— А то ж де… — ледь вимовила Настуся.

Мині Омельковичу зблиснула думка:

— Мо й справді погнати за нею виконавця? Одначе хто ж проб'ється вночі крізь таку сніговерть? — Він ще вагався. — Раніш у такі ночі хоч дзвони бамкали, щоб забяуканий не пропав у степу, а зараз і дзвонити чортма-чим… Піду в сільраду, хай ще там помізкують, — вирішив Мина Омелькович і, забравши Гришуню з собою, рушив до порога, залишаючи своїми загнузданими чобітьми величезні мокрі печатки слідів на вимитій нами підлозі.

Пішов, хоробро пірнув Мина у той темний, хурдельний світ, що всіх нас відлякував своїм завиванням, наганяв сум і острах на наші дитячі душі. Бо ж таке надворі коїться, дороги всі позамітало, і крізь бурю явно вчувається нам, як десь повсюдно дзвони гудуть у степу, ті самі, що їх уже в усіх довколишніх слободах поскидано з дзвіниць і ще восени відправлено на брухт до Козельська.

Треба було внести знадвору соломи для спання, але нам страшно й носа виткнути за поріг, в оту виючу темряву, в хуртовину. Розгулялася завійна ця ніч, мовби й справді на погибель людині, каламутилась сивою тьмою, гуркотіла дахом, бурхала колючим снігом навстріч. Зовсім не схожа була на ті ясні, місячні ночі Нового року, коли ніхто не лягає спати допізна, бо й «пізно» нема такого поняття, є радість, веселощі, лункість та сміхи — є казка святкових снігів! Діти й дорослі летять з гори на санчатах аж у балку, на вербах мерехтить іній, навкруги кришталево світло, як удень, і, здається, всі люди по всьому світу святкують таку ніч, її красу, її морозну, ядерну ясність… А ця хурделить, виє довкола школи, зашуговує снігом вікно, та все ж хоч-не-хоч треба було вискочити, і ми удвох з Кириком таки вискакуєм, тягнемо оберемки мерзлої соломи, добре повибивавши перед тим із неї сніг у коридорі.

Цієї ночі обидві вчительські кімнати — як інтернат: є малі квартиранти і за стіною, в мешканні Андрія Галактіоновича; повно нас, дітвори, і ось тут, у Миколи Васильовича. Стишено перемовляючись, настеляєм солому на підлозі, готуєм колективну постелю, дівчаткам відводимо місце ближче до грубки, так звелів Андрій Галактіонович, а ми, хлопчашня, ближче до дверей, звідки студить, бо ж кому, як не нам, козакам, треба гартуватись!.. Повдягавшись, ще довго не спимо, перешіптуємось, ділимось таємницями, Настуся біля грубки під ковдрою упевнює дівчаток, яка в неї мама красуня і що до неї не один сватався, вона могла б собі навіть комсомольця знайти, якби тільки для Настусі міг він стати рідним батьком. А хлопці тим часом жарко перешіптуються про той куркульський постріл, що Мина про нього розповів, — може, тієї ночі в степу вчителя нашого навіть поранено, та він не признається? Бо ж якийсь бинт ми загледіли, коли гімнастерка на ньому розстебнулась… Невідомий той бандюга, що на льоту стріляє з саней, для нас він постає в уяві гидкою потворою, найчастіше має подобу того слинявого сатанчука, що, аж пінячись, топтав Ялосоветку чобітьми влітку па Фондових землях…

Вже коли декотрі з нашого «інтернату» і в сон поринули і Андрій Галактіонович, здається, закуняв, схилившись головою на стіл біля лампи, почулися раптом кінський тупіт за вікном і голоси в коридорі, аж боязко стало… Та ось до кімнати входить, скидаючи рукавиці, голова сільради Роман Сергієнко, високий вусань у кудлатій папасі, і заступник його крутоплечий та постійно мовби зніяковілий від чогось Ян Янович, а за ним… яблунева з морозу, обкинута білою шаллю Романова Надька!

Настуся зраділо кинулася до матері, але та, передавши Андрієві Галактіоновичу калину та мед, що їх сама здогадалася прихопити, тільки мимохідь приголубила доньку, торкнула рукою по кісках і одразу ж до хворого. А він пашів жаром так, що в безпам'ятстві вже чи й розпізнав її. Ні, мабуть, таки розпізнав, бо ледь-ледь ворухнулися усміхом перепалені губи, коли вона, блиснувши градусником, поклала його Миколі Васильовичу під пахву, а потім з заклопотаним виглядом, присівши біля нього на табуретці, заходилася лічити пульс.

Голова сільради та Ян Янович, про щось стишено перемовившись з Андрієм Галактіоновичем, незабаром обидва залишили кімнату, а ми, збуджені, розхвильовані усім, що відбувалось, ще довго тієї ночі не спали, — де там заснути! Поприщухавши під ковдрою, ми й звідти спозира-ли, як порається Надька коло столу, чавить калину, а потім, підвівши голову хворому, поїть його з кухля та вкриває лагідно, бо він раз у раз розкривається в жару. Дивувало нас, яку вона терплячість виявляє до хворого, коли він відвертається, відмагається від ліків, а вона й не сердиться і таки ласкою досягає свого. Бачимо руку Надьчину то на лобі у хворого, то часом ця рука, смагла й туга, лежить на його худій, аж кістлявій, руці. Ось коли нам хотілось би, щоб могутню силу мало Надьчине калинове чар-зілля та щоб вона й справді виявилась чаклункою, отією, що блукала ночами по степу та все шукала когось, щоб знадити й навік приворожити, як її звинувачувала Бубиренчиха. Хай би то було правдою, аби вони тільки вміла зараз так поробити, щоб одразу одужав наш Микола Васильович, щоб ми знову побачили його в жартах, в бадьорості, в юнацькій його соколиності. Звичайно, ми догадуємось, що вони кохаються між собою, що якраз кохання if допомогло Надьці пробитись до свого милого крізь люту цю завірюху. Відколи Надька переступила поріг, у нас чомусь з'явилася певність, що вчителеві нашому неодмінно полегшає і він ось-ось скине з себе цю хмару гарячки-маячні й завдяки доторкам Надьчиних рук одужає враз, просто в нас на очах!

Час від часу Надька про щось тихо радиться з Андрієм Галактіоновичем, потім і зовсім відпустила його, щоб ішов відпочивати, не морив себе, коли вона вже тут є. Тільки двері за вчителем зачинились, вона стала спиною до вікна і так стояла на місці, з виразом страдницьким спрямувавши погляд кудись угору, наче молилась, і нам згадалось, як ще восени Микола Васильович, під'їхавши велосипедом у неділю до церкви, попросив котрусь із дівчат викликати Надьку і як вона тоді, кинувши хори, півчу, кинувши всіх святих, одразу ж вискочила до нього радісно розпаленіла, сяюча! Бубиренчиха потім і цей вискок ставила Винниківні на карб, що святих, мовляв, поміняла на свого вчителя-ухажора… Тоді ще їй не тужилось, бурхала радістю наша Винниківна, щастям світилась, а зараз стоїть, схиливши голову, зажурена-зажурена проти вікна, на тлі його фантастичного, морозом та вітром розмальованого квіття, і нам здається, ніби вона всією жагою душі чи заклинанням волає до якихось сил, щоб вони дали її коханому здоров'я. Чому так вкарбувалось? Чому й нині, вже в сивих наших літах, з'являється нам та картина смутку й скорботи — тужно схилена жіноча голова в рамі засніженого вікна?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: