Твоя зоря – Олесь Гончар

Юні кельнерки вбрані в уніформу, що, видно, їм приємна, — червоні шапочки, білі блузки та чорненькі міні-спіднички, — дівчатка так легко снують поміж столиками, кидають привітні погляди на Заболотного, вони його, певне, помилково вважають за когось іншого, може, за популярного кіноактора, що грає у вестернах. Ставний, у шляхетній сивині, з тонкими рисами інтелігентного обличчя, він, безперечно, когось дівчаткам нагадує, бо тільки випаде вільна хвилька, вони, збігшись гуртиком, уже пострілюють оченятами в бік нашого столика, розглядають Заболотного зацікавлено, і не встигне виникнути в маленькім нашім товаристві якесь бажання, як юні міс уже тут, весело щебечуть біля Заболотного: о'кей, сер, сенк'ю, сер, чого сер та його друзі ще воліли б? Милі, елегантні створіння в червоних шапочках та бездоганно напрасованих міні-спідничках, вони охоче затримуються біля нашого столика, Заболотний, всміхаючись, привітно жартує з приводу їхніх червоних шапочок та сірого вовка з хайвею, і кельнеркам це явно подобається, одна з них, осмілівши, запитує, чи справді він фільмовий, той, що з вестернів, чи вона програла подружці парі. Хмарігна смутку набігав на обличчя мого друга.

— .Не з вестернів я, дівчатка, — каже він у сумовитім роздумі. — Друг мщ та я, ми з ним, вважайте, з тих фільмів, яких вам ніколи й ніде не побачити…

— О, це ж цікаво! — На їхніх обличчях подив.

— Ви англосакс? — нахилившись через плече подружки, простодушно допитується одна з кельнерок, високоросла діва.

— Ні, не вгадали.

— То ж хто ви? — дівчатка ще більш заінтриговані. — Звідки ви? З якої країни?

— З Країни Веселих Дощів… — каже Заболотний серйозно, старанно вимовляючи по-англійськи кожне слово. — З Солов'їної Республіки… З регіону Пасльонів та Глинищ… Мені це навіть важко перекласти.

Тон його мови зовсім серйозний.

Дівчатка зачудовано й непорозуміло переглядаються.

— Це десь далеко?

— Далі, ніж Гавайські острови.

— О?

— Далі, ніж Полінезія…

— О?

— Це в зовсім іншому часовому поясі. Стрілки ваших годинничків туди ніяк не перевести… Час там, дівчата, не летить, а лине, пливе… Червонобокі яблука там родять просто на стовпчиках… — Ніхто б не сказав, що Заболотний дівчаток розігрує, бо все це мовиться з почуттям, з ледь усміхненим смутком. — Люди там ходять у бджоляних кольчугах і вміють ночами літати, а трави сповнені райських пахощів… Звідти, принаймні для нас ось із ним, усі шляхи, усі драй ви свій початок беруть, а куди проляжуть — жодна циганка не скаже…

Одначе — пора! Заболотний першим рішуче підводиться, сенк'ю вам, дівчатка, ми справді вам вдячні, а тепер ідемо, щоб знову продовжити шалений свій гін. Б'юїк наш стоїть уже наладнований для подальшої їзди: пального залито в бак належну кількість галонів, гума перевірена, — хлопці з бензоколонки знають своє діло. Тямковиті, зичливі, зроблять усе до пуття і без нагадувань, ще й усміхнуться вам па дорогу:

— О'кей! Приїжджайте ще!

Заболотний за звичкою й тут не проминув нагоди перекинутися кількома фразами з одним із юнаків, котрий витираючи скло в нашій машині, похвалився, що дід його' походженням теж із Юкрейн, колись давно у пошуках кращої долі помандрував за океан, працював з братами на тутешніх шахтах, а батько будував якраз оцю швидкісну трасу, де синові дісталося місце біля бензоколонки. «Отже, й вам ця дорога, вважайте, не зовсім чужа» — жартує наш співрозмовник, котрий надалі запам'ятається нам як «хлопець із Юкрейн». Коли ж Заболотний поцікавився, що саме цьому придорожньому хлопцеві відомо про його далеку Юкрейн, юнак схмурив лоба туго-думно, а потім, враз прояснівши, відповів чутим ще, либонь, у дитинстві, нібито люди там дуже співучі і що, крім хліборобства, вони здавна кохаються в бджолах.

— Це вже знання неабиякі, — посміхнувшись. Заболотний по-дружньому поплескує нового знайомого по плечу. — До речі, можеш своїм друзям — вони, здається, італійці? — сказати, що й перший у світі рамковий вулик був винайдений на Україні. Модель виявилась така вдала, що бджоли й інших порід одразу прийняли її, завдяки чому рамкові вулики поширились по всій планеті… А це ж чогось варто?

— О, йєс…

Оскільки б'юїк наш повністю впорано, то, щоб звільнити місце для іншої машини, нашого трудягу відігнано вбік, отже, стоїть він тепер, нікому не заважаючи, осторонь на моріжку, що весь у плямах мазуту, стоптаний та перечавлений шинами, — прим'ята травиця аж рудизною взялась, наче припалилась від того лиснючого мазуту.

Можна б уже рушати, але Ліда просить зачекати хвилинку, вона ніяк не надивиться на вовтузню двох веселих собачок, що їх якась родина саме випустила з машини провітритись.

— А глянь-но сюди! — кличе мене Заболотний, нахилившись над чимось схвильовано. — Впізнаєш? Аж не віриться…

— Споришець!

— Хто міг сподіватися, що зустрінемось, та аж де…

— Лідо! — кличе Заболотний і нашу супутницю. — Дивись: оце ж і є він, спориш, трава із трав… Він тобі щось каже?

— Поки що нічого, — відгукується вона, неохоче рушаючи до нас.

Нахилившись, ми удвох, ніби якусь рідкість природи, розглядаємо цю скромну, в мазуті закучерявлену травичку, не боячись видатись Ліді смішними. Бо таки ж зустріч: справжній споришець-кучерявчик стелиться в нас біля ніг — пробивсь, проріс крізь усю планету! Гай-гай, де ми з тобою здибались, друже… Поіронізувати б над власною сентиментальністю, але ми зараз не здатні на це. То-птана-перетоптана, незавидна якась травичка, а враз воскрешає для нас цілий світ, безліч картин та облич проглядають із нашого стернистого степу: Надька з дитям, і Роман, і замурзані веселі наші ровесники, що стількох їх уже нема і навіть сліди погубились — кого куди розметало життя! Може, комусь із них, залеглому перед атакою, теж на очі потрапив такий споришець в останню хвилину, іншому ця споришина, може, за колючим дротом являлась, проростаючи крізь щілини в камінні на сірому плацу смерті, а ще котрийсь зворушено розглядав її, чудом уцілілу, на стрижених газонах далеких столиць… І тепер ось знайоме зіллячко стелиться нам, ніби з дитинства прозирає крізь мдзут на цьому іржавому крайсвітньо-му моріжку…

— Ні, Лідо, — кажу, — ми таки сентиментальний народ.

— Написати б докторську про значення споришу у взаєминах народів, — якось соромливо всміхається Заболотний. — Або хоча б про його роль у житті дипломата… Крізь саму серцевину планети проріс, от тобі, Лідо, й споришець! Запам'ятай його…

Вже збираємось сісти до машини, як раптом чуємо веселе:

— Хелло!

Не від кав ярні долинає погук дівчачий, червоні шапочки гуртиком визирають із дверей, котрась із дівчаток прощально тріпоче рукою, — цей вияв симпатії найперше призначений Заболотному. Видно, він таки їх заінтригував, тих юних кельнерок. Так і залишаються в невіданні — хто він: англієць чи скандінав? Людина мистецтва чи, може, мандрівний маг, психоаналітик або астролог-звіздар? Так чи інакше, але чимось він пробудив у них цікавість до себе, якось аж надто загадково висловлювався цей подорожній, чемно уникаючи прямоти, обволікаючи свою особу у велику якусь таїну.

Заболотний вирулює на полотно, розвиває швидкість. Рух, бистрина, і знову десь там вслухаються трави узбічні, як ріка дороги шумить і шумить.

Над трасою щодалі помітніш мерехтить мла вихлорних газів. Бджола, певне, впала б мертвою на льоту, хапнувши такого повітря, не витримала б, мабуть, і та агресивна, гібридна… Хвилястий рельєф місцевості злегка вигинає автостраду перед нами донизу, і очам відкривається безкрая лавина автомобілів, рухомий потік, ріка. Залізна ріка! Блискоче-переблискує під сонцем сталевими спинами кузовів. Серед незліченності губимось ми, летимо. Різні бажання й спонуки вивели нас на трасу, і єднає людей мандрівних хіба що цей лет та напруга дороги, де впину швидкостям нема, — справді мовби якась надсила ясене, котить за обрій цю несамовиту ріку, цей Дунай заліза, блиску, гуркоту й чаду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: