Поклали собі: як дійдемо до Громової могили, отоді зробимо перепочинок, не раніш. Йдемо довго, від зголод-нілості голова крутиться, бо цей рік такий, що й ноги пухнуть, при ходьбі тебе аж похитує, світ жовкне, якісь темні бджоли перед очима літають, одначе йдемо, йдемо… Та ось нарешті вона виринає з-під обрію, округла, срібляста, наче баня якогось храму, що ледь виглядає з землі, це і є Громова могила! Вона ніби матка серед багатьох менших могил, що їх всюди розкидано в наших степах, — давно кимось насипані, видніються, ближче й далі, декотрі ледь мріють, порозпливавшись, у сонячнім мареві… Для тернівщан, як і для всіх довколишніх сіл, Громова — то своєрідний маяк серед безбережжя наших степів, орієнтир, від якого відмірюють відстань. Щоразу, коли хочуть пояснити якесь місце, визначити себе у просторі, то кажуть: ото, не доїжджаючи верстов зо три до Громової, або: це з нами сталось одразу за Громовою…
Розмірами Громова величезна, схили її всуціль поросли сріблястою травкою-мітлицею, така ковзка ця травичка, що й санчата по ній летіли б. Ми хоч обидва і втомлені, та все ж видираємось по цьому ковзкому сріблястому схилу, а коли опиняємось на самім вершечку Громової, то аж гукнути хочеться від захвату: степи та простори на всі чотири сторони світу! І Козельськ звідси вже відкривається цегляними будівлями та куполом райклубу, що архітектурою схожий на собор святого Петра в Римі, а ген-ген, низько — долом, насип залізниці побіг кудись аж за обрій.
Маємо з собою пляшку сирівцю, зробленого бабусею, маємо й по чотиристаграмовому кусневі глевкого хліба-малая з колгоспної комори, тож, підживившись, потамувавши голод і спрагу, лежимо тепер горілиць, небо над нами — нема йому дна! Синього, сяючого — безкрайній край.
— Хочу літати, — каже Кирик. — Як то'й Чапча… Як птах отой, що вгорі он пливе… Справді пливе, в повітрі високім купається…
Що воно там, угорі? Якось питали про це Андрія Галактіоновича, він у відповідь пожартував: не все, мовляв, і вчителеві відомо, якраз, може, ви колись йому скажете — що там?
Птах пливе, крильми навіть не зворухне, так легко й вільно там, у недосяжності, він почувається.
— Шуліка, чи, може, орел?
— Звідки тут взятись орлу? Це той, що курчат бере…
— Ні, орел!
— Ні, шуліка!
— Шуліка-орел, орел-шуліка, ха-ха-ха!
Вгорі небо, а під нами що? Скарбів, мабуть, повнісінько в цій Громовій? Шабель та сідел в оздобах, баклаг із чистого срібла та різних вояцьких поладупків? Дірочка темніє в сухій землі — що там у ній? То один, то другий прикладаємось вухом: о, здається, джміль там гуде! Головний скарбівничий… А довкруг нас сріблиться нехворощ-трава, дика, така гладенька й ласкава, як спинка лошати, аж погладити її хочеться. Ще у нас її звуть нехвороща біла (бо в і чорна), а в давніх літописах це якраз її, сріблясту травичку оцю степову, названо євшан-зіллям, так принаймні розповідалося нам у школі. І хоч гірка вона на смак, через що найголодніша худоба її не їсть, але які міцні пахощі йдуть від неї: коли довго дихаєш, аж голова хмеліє. Ростуть у наших степах і козельці (чи не звідси й Козельськ), зілля теж дике, але їстівне, в цьому його перевага, нехвороща ж гіркотою не поступається перед полином. Та хоч яка гірка, зате ніколи вона не відцвітає, в будь-яку негоду не втрачав своєї сріблястості, і щось у ній є таке, що схиляв тебе до задуми. І сама ця наша Громова, найвища з могил, неодмінно чимось торкне тобі душу, ціле літо вона мовби виглядає когось, — чи не за те й люблять її вітри? Від самої колиски ми чуєм: «У полі могила з вітром говорила, повій, вітре буйнесенький, щоб я не чорніла».
Це, нам здається, саме й співалось про Громову!..
Мліє в дрімотній непорушності степ. Ніщо ніде не зрухнеться, тільки птах, нам не відомий, все ще в небі пливе, в промінні купається… Та ось несподівано десь із далечі — гук! дужий, розлогий… Ми схоплюємось разом на ноги: де? що? А то он у далеких оболонях поїзд гукнув, вилітаючи низько, з-під неба. Вперше побачений, повившись димом, просто наче до нас він гукнув, покликав обох уже в іншу дорогу — з дитинства в дорослість.
Зараз ще нам невздогад, з якої далечі відстаней, з яких моторошних ночей проблисне нам це сонце рідних степів, серед яких лютих стуж зігріє нас материнським своїм теплом ця наша ласкава, в сріблястій травичці Громова, що з вітром тут цілі віки говорила і що від неї й ми відмірятимем свої шляхи, як від осереддя, від заповітного кореневого знаку наших степів.
— Розкажи нам з Лідою, як ви рятували Мадонну, — раптом звертається до мене Заболотний. — Тобі ж довелося бути в тім батальйоні, що здійснював операцію… Як там це відбувалось насправді?
Розказати? Виповісти? То була наче інша дійсність. Весна печуваного сонця, і сади зацвіли нам, як уперше в житті, і величезне місто, розбомблене з повітря, лежало в суцільних руїнах. Біло-біло квітують сади, і потворність руїн, що лежать цілими горами, — так це там поєдналось. Потім була та виняткова нічна операція. Тунель у каменоломнях, вузькоколійка з іржавими вагонетками, стара, закинута штольня, в якій щось маєм знайти. Ми не знали, що там заховано, ніхто не знав таємниць тієї замурованої штольні, до якої ми вступили темної ночі, озброївшись заздалегідь ліхтариками. Похмура тьма, сирість, грязюка, пліснява. Мов печерні люди, сторожкі, нашорошені від довкружної загадковості, недовірливо занурюємось у темряву з своїми ліхтариками, бо ж хто скаже, що маєм відкрити в цьому сучасному пеклі підземелля, в нутровищі цієї лисої гори. Може, чекає нас тут склад якоїсь нам не відомої, загадкової зброї, можливо, все тут заміновано і ось-ось гримне вибух від найменшого необережного доторку? І так, в крайній напрузі нервів, аж доки у скупому світлі чийогось ліхтарика тьмаво зблиснуло золото музейної ліпленої рами… Рукавом гімнастерки сержант Кутя протирає вкрите пилюкою давнє полотно, і перед нами, ніби ми снимо, ніби з ілюзії, виникла… Ні, люди, таке випадає раз у житті! Ніколи не забути до невпізнання змінені враз серйозні солдатські обличчя, що їх мовби торкнулось неземне світло… Тієї ночі — вже в розташуванні батальйону — стояли мовчазно ми на варті довкруг полотна, довкруг сяйва, що тихо линуло до нас звідти, де босонога висока жінка легкою ходою йде з немовлям по хмарах…
Навіки могла зникнути, в пітьмі штольні зітліти, згнити, завалена камінням гори, а сталось інакше, її врятовано, і світло краси вже струмує на кожного з нас, входить у твоє духовне єство, і невіддільні стають від неї і ті весняні сади у тихому сонці, в якихось аж перебільшених квітуваннях, і ті циклопічних масштабів руїни серед яких ми пробираємось, обережно несучи на чиємусь плащ-наметі чудом віднайдену, чудом врятовану Мадонну. І коли хто з нас у ті дні дивився на небо, на легкі хмарини, що пливуть у високостях, то й там йому малювалось, як вона йде, босонога, по хмарах з італійським своїм дитям на руках, видобувшись із темряви сирої й похмурої штольні, йде у вічних сяйвах просто кожному з нас навстріч…
— Можна уявити, скільки було тоді у вас хвилювань, — зауважує Заболотний. Та чи можна й хвилюванням назвати той стан?
— Після всього пережитого, — кажу йому, — то були дні великого просвітління. І паші хлопці, і хлопці з інших полків приходили, щоб глянути, годинами могли вистоювати серед розпечених сонцем руїн і не зводили з неї очей… Бо ж тепер мені ясно: ми рятували Мадонну, а вона рятувала нас…
XXII
Автострада, вигинаючись між полів, вилискує змигка-ми сонця на металі, на лаках та склі, нескінченним своїм блискотінням, летом нестримним вона ще більше уподібнюється до витворів самої природи, нагадує величезну ріку, що в сліпім устремлінні несеться кудись у безвість. Летить і летить із шумом та свистом енергій!
І враз знерухоміло все.
Попереду в нас вискнув гальмами «опель», аж чорні пасмуги потяглися за ним уздовж полотна траси — то гума так при гальмуванні горить, прикипаючи до асфальту. Хайвей, скільки око сягне, знерухомів одразу, — мабуть, так раптово спинилась би величезна, забита ламаною кригою ріка, зустрівши невідому запруду. Одна якась мить, — і цього було досить, щоб рух перестав бути рухом, а ріка дороги перетворилась у згромаджений залізний льодостій. Хайвей занімів, все застигло, завмерло — самий рух умер. Враз стало чути музику в сусідній машині — мелодійна, така гарна серед несподіваної, аж неприродної тиші хайвею.