Твоя зоря – Олесь Гончар

Заболотний, поряд з іншими, натужно працює в гурті, нараз випростався, сива голова його з'явилась над натовпом, блищить зрошене потом чоло, змахнув росу і знов нахилився, щось розглядає там унизу… Що він там розглядає? Людину розранену? Чи те, що людиною було?

— Жива? Нежива? — перемовляються ті, що ближче до місця аварії.

— Їй, здається, голову відірвало, — каже здоровенний негр, пробираючись звідти, із тисняви. — Розчавило, як цитрину.

— Може, вона п'яна була? — кидає блакитне волоса дама, стоячи біля песика-спанієля, що виткнувся головою з машини.

— Ні, вона не була п'яна, — каже Заболотний, повертаючись звідти, і бліде обличчя його скривлюється сердито. Він весь посірілий, струджений, аж ніби став зістарений враз. — Це ті, з кав'ярні, — каже він, всідаючись за кермо. — Що як брат і сестра… Можливо, це була їхня весільна подорож…

І потім довго не чуємо від нього жодного слова.

Ліда сидить, затиснувшись у куток, — в неї повні очі сліз. Налились і не скапують.

Санітарна з своїм саркофагом помчалась в один бік, ми мчимо в протилежний, ще якийсь час вловлюючи слухом даленіюче завивання сирен. Пролітають стовпи, не кінчаються залізні неводи загорож, що їх накинуто ніби на всі довколишні простори, — для шаленства руху відведено лише цей ажурний сітчаний тунель. Деколи ви-майне знов заборонна табличка, що на неї після всього, що сталось, просто нестерпно дивитись.

В небі по той бік сталевої сітки котиться білий м'яч сонця, сирен не чути давно, а ті джинси й пасма золоті, неживі ще довго перед нами пливуть у повітрі.

Простугонить міст, при в'їзді на який маєте заплатити встановлене мито спритному в рухах митареві, якому, видно, байдужісінько до всього, що може з вами статися десь на трасі, як і до події, свідками якої ви щойно були.

Хайвей має свої нещадні закони. Швидко й буденно розчавлює недостатньо уважних, відкидає, як брухт, на узбіччя й ніяких епітафій на камені своєму не пише. Скількох уже звів на цих перегонах у небуття і скількох ще зведе!.. Струменем із шланга змиють калюжу розтеклої по гудрону крові, нещасний автомобільчик незабаром опиниться на кладовищі старих, потрощених машин, і рух відновиться повністю, гарячим вітром швидкостей зметено буде сліди трагедії.

Двоє таких юних, таких вродливих людей… У новім світлі постають для нас обоє з своєю дивною поведінкою в кав'ярні, де так пожадливо курили, де, як у пустелі, не помічаючи довкола нікого, час від часу цілувались прощально й задумливо. Назавжди зійшли із стовпотворіння хайвею, з напівдороги виключили себе з гонитви, від усього її шалу відсторонились зі своїми тайнами, яких уже ніколи й нікому не розгадати. І нікому не дано прозирнути в справжню причину нещастя, — була то миттєва похибка руки, стресова неточність реакції чи задовго перед цим свідомо обраний акт самознищення?

Всього за кільканадцять миль будемо від місця, де сталось нещастя, як Верховний Коментатор коротко передасть у простори ефіру ще одну новину, сповістить байдужою скоромовкою, що якісь двоє невідомих, юнак і юнка невизначеного фаху й невизначеного підданства, стали на цьому хайвеї жертвою випадку, щойно загинули внаслідок автомобільної катастрофи…

— Що ж це було? — каже Заболотний після тривалої мовчанки похмурим, якимось важким голосом. — Чому вони врізались? Що їх кинуло з потоку в оту металеву сіть?

Нас невідступне мучить ця загадка. Шукаєм пояснень, прикидаємо різні варіанти, і їх, виявляється, може бути безліч. Похибка руки, перевтома, стрес, миттєвий розлад нервів? А могла ж вона, водійка, й від чаду зомліти за кермом, від дорожнього перегару, міг бути причиною загибелі й просто напад юних пустощів, один лиш засліплюючий поцілунок, що їх кохані часом дозволяють собі й на таких, на шалених швидкостях? А хіба не міг це бути вибух людської розпуки, наперед продуманий відхід у небуття двох звідчаєних ексцентричних натур, заздалегідь узгоджений акт самоспалення на вогні наркотичних райських видінь? Навмисне чи ненароком — ніхто нам тепер цього не скаже, ніякий коментатор не пояснить…

— А може, — раптом озивається Ліда, — їм просто на-стогидли нестерпні оці загорожі-вольєри, що все ніяк не кінчаються?

Може, й так… І відважились, врізались на льоту, щоб прорватися до тих недосяжних трав, до озер, до ще необкинутих сталевими неводами таких забавливих просторів далечі й неба.

XXIII

Людина протягом життя зазнає докорінних змін: іноді той, кого ви знали в дитинстві, постане перед вами таким інакшим у зрілому чи в похилому віці, що то вже, власне, будуть різні люди, зовсім різні варіанти особистості.

Принаймні про Ялосоветку, сестру Заболотного, можна було з певністю сказати, що за кілька передвоєнних років вона змінилася до невпізнаний. Вилюдніла, зміцніла, з чахлого, недокрівного створіння стала просто красунька! Налилась здоров'ям, в характері з'явилась веселість, жартливість, і голос пробився співучий, не раз зі сцени виступала в нашому тісному тернівщанському клубі, і дивувалась тоді слобода, звідки це пасльонове дівча, що в нестатках та надголодь виростало, здобулось на такої чарівності голос, що ллється з грудей дівчини без зусиль, без натуги? Інші сирі яйця для голосу п'ють, а вона, може, росу солов'їну вдосвіта пила із своїх забалківських верб. Батькові Заболотних вже не довелось чути Ялосоветку зі сцени, згас за кілька років перед війною — доконала чоловіка давня, ще з фронтів громадянської принесена хвороба. Хлопці, повироставши, порозскакувались хто куди — той у прийми пристав, двоє на кордоні десь служать, а той подався вчитись до міста, тож зосталась Ялосоветка в батьківській хаті сама.

Коли ми, вже студенти, приїздили з Кириком додому на вакації, Ялосоветка не могла приховати перед подругами гордощів за брата, вказувала дівчатам на нього, мов на чудо: хіба ж не талант! Східні, найтрудніші мови вивчає та ще одночасно і в аероклубі вчиться! Скоро аеропланом в саму Тернівщину прилетить, в степу на стернях сяде, де колись бігав пастушком… Подруги Ялосоветчині, тернівщанські наші піддівки, що повиростали швидко, мов із води (аж ми з Кириком іноді не могли і вгадати, де чия), покрадьки задивлялися на мого друга, не одній він, видно, душу розбентежив. Бо з приїздом Заболотного-студента, здається, і співи в селі ставали гучніші, і вечори довшали, — допізна від кутка до кутка, як і в давніші літа, заблукувала пісня дівоча, балками линула кудись аж на Чернече, мовби шукаючи когось, але навіть і серед далеких вечірніх співів Ялосоветчин голос вирізнявся, так що й старші жінки заслухались: бач, як за літо голос їй висталився на буряках, на вечірніх шляхах із поля…

Потім з'явився в Тернівщині тракторист із сусіднього села Микола Винник, що доводився далеким родичем нашим тернівщанським Винникам, і зовсім незадовго до війни Ялосоветка з Миколою одружились, стали жити в старій хаті Заболотних, доки собі збудують нову. Але нову так і не встигли збудувати — почалась війна. Микола пішов на фронт у перші ж дні, і слід його відтоді пропав, — потяглися для Ялосоветки літа майже вдовинські. Хтось нібито бачив її чоловіка в шмаття рознесеним вибухом снаряда на дніпровськім мосту, вважалось, нема Миколи, одначе після визволення Тернівщини він раптом пришкандибав до Ялосоветки з госпіталю і, тижня не посидівши вдома, став працювати в майстернях Озерянської МТС…

Ми з Заболотним зустрілися в нашій Тернівщині уже по війні, коли прибули глянути, хто ж тут після всього лишивсь… Скільки людей не повернулось, про скількох із наших ровесників ми тепер тільки чули від їхніх рідних: нема, нема, нема. Двоє з Кирилових братів теж полягли на фронтах, і їхні імена, як і багатьох інших загиблих тернівщан, з'являться згодом на обеліску посеред села, а ще багатьох було згноєно за дротом першої ж воєнної осені, коли десятки їх, необстріляних, щойно мобілізованих, потрапили у величезне оточення, а з оточенських боліт — за колючі табірні загорожі, в залиті дощами соколянські каньйони. З дівчат тернівщанських, що їх кількома наборами брали в Німеччину, повернулись із каторги теж далеко не всі, однією з перших прибула звідти наша шкільна товаришка Катя Копайгора, в неї, рішучої та язикатої, вдома з перших днів виник конфлікт з Миною Омельковичем, котрий усе доскіпувавсь, чи є в Катрі випечений номер на руці, ота печатка пережитого горя, а якщо нема, то чим вона доведе, що справді була в рейху серед каторжанок?.. Сам Мина Омелькович, перебувши кілька місяців у Соколянах за дротом, повернувся в Тернівщину беззубий та напівсліпий, у його натурі стались помітні зміни, іноді з'являлась навіть задума, і, коли ми з Кирилом зустріли його випадково на толоці, він наче не дуже й здивувавсь нашому приїзду, тільки кинув якось загадково:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: