— Бджола загадка, зірка загадка, а людина хіба ні? Таємниця з таємниць, — роздумує Художник. — Декотрі кажуть: людина — це жмуток м'язів… Але чи то все? Чи не краще б сказати: жмуток м'язів, піввідра крові та безмір душі…
Жодного схід-сонця Художник наш не проспав, така натура. Тільки зазоріє, по-вранішньому запломеніє грай-небо, вже він за роботою. Стоїть по коліна в росах за ровом край садка, підхоплює з того грайнеба пензликом відблиски зорі та на полотно їх, на полотно! На щічки дитини й матері та на розкішні плоди, що разом з листям вінком нависають над ними, скупані в росі, — навіть на листі відблиски грають, — то він їх пензликом обережно кладе… Саме так, за свідченням Клима-фантазера, відбувався творчий процес в того чудодія: зирк на ту, що під яблунею, зирк на схід, злегка пензликом черпне зорі — і на полотно, на щічки дитяткові та його молодій матері.
Ой я знаю, ой я знаю,
Чого мила красна,
Перед нею й поза нею
Впала зоря ясна!
Ой упала зоря з неба
Та й розсипалася,
А Надійна позбирала —
Закосичилася…
Для кого, для чого він малював? Що в нього там виходило? Нікому з тернівщан Художник не показував цієї роботи, тільки Клим Подовий і вдостоївся, всюди потім роздзвонював, яке диіше творіння уздрів він на тій по-дотнинці: ніби Надька, але й не Надька, просто сяйво якесь, яскравіпь кольорів, їхпя гра й переблиски, де ранкова зоря, і роса, і усмішка людини — все поєдналось, як то лише зрідка буває в природі, — ніде, ані в Ковельську, ні навіть у Полтаві серед тамтешніх святих не бачив наш Клим такої краси неземної! Юна мати з-під яблуневого вінка дивиться на дитя з ласкою та любов'ю безмірною й, дивлячись, ледь всміхається кутиками вуст, але — от єй-же-ей! — не завжди вона всміхається, а лиш кояи-не-коли, залежно… невідомо від чого! Про гі її то зникаючі, то знов напливаючі усмішки Клим-дзвонар розбемкав по всій окрузі, а всяка химерія та начаклованість, як відомо, завжди заваблює, тому багато знайшлося таких, надто ж серед жіноцтва, котрих розпалило бажання будь-що подивитись, але тут виявилось — зась вам! Худождик нікому не хотів показати, що там у нього вималювалось на його ворожбитському полотні. Тож і сумніви в декого виникли: чи є там Надька? Та ще й така, що змінює настрій за певних обставин, — залежно від того, хмарно чи сонячно, чи хто яким оком гляне на неї, намальована то всміхнеться ледь помітно, то знов схмурить брови, коли щось їй не так. А може, то взагалі самі тільки вимрійки, плід буйної уяви нашого Клима, що йому і місячно, і теряно, і дощ іде водночас?.. Декотрі з тернівщанських балакух, маючи кривду на Художника за те, що відмовився їм скрині малювати, подейкували, що на його полотні, може, й зовсім нічого не було, може, отак пожив у Романа, поласував медом та яблуками, а тоді зібрав своє не-мальоване малюваннячко та й був такий — збезвістився знов, як бувало й раніш. А якщо й намалював оте диво, що про нього Клим по всіх усюдах дзвонить, то і його не довго втримає, кому-небудь за чарку збуде, а ви потім тільки торопійте, коли десь у жіночому чи в мужеському монастирі раптом серед святих побачите і тернівщанську Надьку, свою далеко не безгрішну кралю степову.
Збезвістився, не з'являвся більше в Тернівщині, однак на цьому не кінчається історія нашого Художника. Вже згодом-згодом доля звела нас із ним, коли ми опинились з Кириком Заболотним у Ковельську, в нашій районній столиці, де один із нас, працюючи в друкарні, крутив схожу на величезну віялку друкарську машину-«американку», а другий, крім коректури, віддавав свок завзяття чудовій районній організації, що звалася МОДР. Тут, у райцентрі, ми зблизились і навіть заприязнилися з химерним нашим Художником. Підробляв він у редакції тим, що з лінолеуму вирізував карикатури на прогульників та розкрадачів, а також на імперіалістів Заходу й Сходу, на отих пузатих буржуїв із викривленими ненавистю пиками, в личині яких перед нами вже тоді поставала сама фашистська вояччина, що й не ховала своїх намірів вигубити всіх нас.
Приносячи до редакції скромні свої творіння з лінолеуму, жодного разу, до речі, редактором не відхилені, Художник подеколи затримувався в нас, заходив і в друкарню подивитись, як ми працюємо, зазирав до складальних кас, що їх він, усміхаючись, порівнював з бджолиними щільниками, тільки ці наші «щільники» не медом налиті, а свинцем, гартом, різними видами шрифтів — курсивом, цицеро та петитами, якими нам праглося відтворити всю бурхливість наших районних буднів… І, звичайно ж, не нектарами, не квітковим пилком тут пахло, а бензином та друкарською фарбою, іноді ж бо ще й тюлькою та цибулею, — це коли хлопці бралися за підвечірок, припрошуючи до гурту й Художника, котрий і в цибулячому лушпинні не промине відзначити якості барвника. Адже саме таким лушпинням фарбують по селах крашанки на великдень, від чого вони набувають шляхетного кольору теракоти…
— Розкажіть, як ви вчилися в київській школі Мурашка?
— А чому, бувши в Академії, найперше вирішили малювати «Місячну ніч на Ворсклі»?
Нашій цікавості немає меж. Перед нами ж людина такого багатющого життя!..
Художник, ясна річ, почував нашу до нього хлоп'ячу симпатію, юними друзями називав він і секретаря редакції поета Кучерявого, що завжди аж бурхав натхненням, і вдатного на різні вигадки парубка-друкаря Івана, і цих тернівщанських, за його висловом, «отроків», що, худющі, як волячі жили, весь день були на побігеньках, бо, крім найперших своїх обов'язків — той у МОДРі, а той у друкарні, — «отроки» не уникали й інших доручень, а їх не бракувало, бо навіть через дорогу, з вікна райкому тебе, довгоногого, завжди нагледить хтось, кому неохота бігти кудись у справі і він шукає для себе надійного кур'єра, отого старшого куди пошлють. А хлопці саме й були такі, бистроногі та безвідмовні, чого ж не випробувати новачка у ролі гінця? Зато й друзів не минають деякі блага, скажімо, через відсутність апартаментів хлопцям дозволяють ночувати в редакції, в цій колишній монастирській свічкарні, де підлога, викладена мозаїчною плиткою, навіть і влітку не нагрівається, така цементно холодна, що спати краще вважалось на редакційних столах, постеливши під себе підшивку «Вістей» чи яку-небудь іншу.
Одного разу, коли Художник чомусь не приніс лінолеумів у домовлений день, нас із Кириком було послано розшукати його й з'ясувати, в чім річ. Ми довго блукали по розкиданому на пагорбах Козельську, аж поки на околиці у котроїсь вдови натрапили на слід нашого маестро. Винаймав він для себе у тієї жінки похмуру хижку-комірчину, де з кожного кутка прозирали занедбаність, нестатки. Все тут свідчило, що для господаря матеріальний бік життя мало що важить. Металеве ліжко продавлене, запилені підрамники купою звалені в кутку, замість рушників, на стінах сіріють дерев'яні порожні клітки, призначоні для птахів. А стіл… Все на ньому впереміш: картони, щітки, овальна дошка з засохлими фарбами і поруч — блюдце щербате з огризком солоного огірка… Художник нашій з'яві неабияк зрадів, його прозорі очі аж сльозами вдячності наповнились, хоча наш візит навряд чи й вартий був такої розчуленості. Дещо нам прояснилось, коли за тим огірком ми помітили ще й чарчину порожню… Вітаючи нас з підкресленою гостинністю, господар запропонував без церемоній сідати на його залізне, з прогнутою сіткою ліжко, воно ж, мовляв, як студентське… Про лінолеуми він не хотів і говорити, похвалявся, що дістав нарешті замовлення, від якого б не відмовився й Мікеланджело: буде розмальовувати стелю й надвівтарну площину колишнього монастиря, що його незадовго перед цим було перетворено у райклуб. Ось там оця рука (він зробив гордовитий жест рукою) зобразить нарешті монументально, з розмахом наших сучасних мадонн — жінок-буряківниць, натуру якраз візьме з отих радгоспних плантацій, що їм кіпця-краю не видно навколо Козельська… Забігаючи наперед, слід сказати, що Художник, взявшись за розпис райклубу, справді захопився роботою і йому йшли назустріч, за його вимогою було збудоване відповідне риштовання, і там він на великій висоті трудився день крізь день, переобідуючи іноді лиш куснем карткового хліба та кухлем води. Оскільки це було від нас неподалік, то у вільні хвилини, зазираючи з Кириком до райклубу, бачили ми, як над колишнім вівтарем потяглися у весняну далечінь зелені рядочки бурякових плантацій, а на передньому плані дедалі виразніше стали проступати могутні жіночі литки поки що невидимих полільниць. На жаль, розпочатий живопис так і лишивсь недовершений, ті жінки з товстими фламандськими литками проіснували більше у видіннях майстра, в реальності ж вони якось туманно розпливлися серед плантацій недомальованими напівжінками, в обрисах їхніх тільки вгадувались похилені в праці прекрасні, налиті здоров'ям постаті, — довершити ж величезну свою роботу Художникові так і не судилось: чи відповідну натуру нелегко було знайти того тяжкого року, чи стали йому на заваді інші причини, нам не відомі, можливо, навіть оті щедрі аванси, які йому видавались і готівкою, й картками на продукти, щоб, звичайно ж, потім перейти на поживу зеленому змію.