Куди він прямував, та ще зимової ночі, звідки йшов і що його погнало крізь наші степи в таку завірюху — ніхто цього пояснити не міг, і понині це залишилось загадкою.
Привезли замерзлого до сільради, склади докумеят ітро нещасну пригоду, належним чином заактували і мольберт, і фарби, що їх мав при собі Худенсиик, і энаидеду в нього біля самого серця нашу тернівщанську Мадонну, — було її потім передано до міста, і там десь серед тисяч експонатів у сховищах, у запасниках загубились її сліди… Чи, може, не так уже й затуб-ились? Учасники визволення Харкова добре пам'ятають, як фашисти палили при відступі картинну галерею. Готували підпал ретельно, бензином ів каністр поливали всі поверхи, а біля виходу з галереї було виставлено ще й спеціальну команду автоматників, котрі мали стріляти по кожному, хто спробував би вихоплювати картини з вогню… Для чого був потрібен цей підпал, ней з усіх поглядів безглуздий акт вандалізму? І чи тільки чиєсь потьмарення звершувало його, сліпа озлоба приречених? Чи, може, якраз у полум'ї мали зникнути сліди злочинів ще раніших, сваволя грабіжників вищих, які, ще заздалегідь пограбувавши галерею, найцінніші експонати встигли-таки відправити на Захід?
Відомо, що, незважаючи на виставлену ворогом озброєну варту, двоє метких харківських підлітків якимось чином зуміли пробратися всередину й звідти, вже з палаючого будинку, крізь клубовиння диму вдалося їм викинути на чорний двір кільканадцять полотен… Наші військові журналісти настійливо шукали потім тих двох безіменних сміливців, ваига по радіо було передано звернення до них відгукнутись, але ні у веремії перших днів визволеная, ні пізніше та-к ніхто й не відгукнувсь…
Що серед тих врятованих кільканадцяти полотен нашої тернівщанськи Мадонни не було — це нам із Заболотним згодом вдалося встановити достеменно. То де ж вона? До-ігето картини обидва ми не переставали час від часу цікавитись, хоча спробуй ми шукати її — ніхто не сказав би, звідки й потати це. За кілька років по війні на одному з аукціонів у Нідерландах промайнуло було полотно невідомого майстра «Мадонна під яблунею», але чи вона то' була, чи зовсім- інша? Так нічого певного і досі не знаєм про її долго. Чи попелом стала, як і багато скарбів галереї, чи й зараз десь, ледь усміхнена, мандрує по світу?
XXV
Океан суне на нас сутінню хмар. Густим присмерком заволокло дорогу й ліси, потемніло навколо, — здається, ось-ось і зовсім споночіє, зробиться ніч.
Траса перед нами вже не та, що вела сюди: для зворотного шляху Заболотний вирішив оновити маршрут, вибрав по карті автостраду під іншим номером, і хоч відстань лишається приблизно та сама, рух на цім напрямі, за припущенаям Заболотного, буде менший, отже спаде й загазованість траси і взагалі можна буде почуватись вільніше.
Заболотний не помилився: дорога тут і справді пішла відкритіша, поменшало надіть отих н.еводів-заді'ороік, котрі, я-к він признався тепер, і йому впливали на нерви… Краєвиди змінились, біжать милі необжитих просторів, лісистих пагорбів-дюн з якимись вишками віддалік, серед сосен. Ні реклам, пі торгових центрів на узбіччях траси, природа стала тут наче ближча до людини, невідомо тільки, що несе нам оця хмара, яка заходить з боку океану, дедалі більше виростаючи з-за лісів та пагорбів…
— Чи не ураган насувається? — позирає в бік хмари наша юна супутниця. — Найчастіше вони з океану заходять…
— Забоюсь? — усміхається до неї Заболотний.
— Зовсім ні, — відповідає Ліда, і по грайливих блищиках у вічу видно, що справді ескадри тих хмар ії не лякають.
Дивна річ, але після Арт-музеуму дівча якось збадьорилося, ніби все там склалось гаразд, ніби нам таки вдалося побачити ту довгу очікувану, в чомусь, може, навіть ви-ідеалізовану Мадонну.
— «И цветы, и шмели…» — починає Ліда раптом пригадувати чиїсь рядки і звертається до Заболотного: — Кири-ле Петровичу, а далі як? Ви колись біля океану читали.
— О, ти пам'ятлива… «И цветы, и шмели, и трава, и колосья, и лазурь, и полуденный зной… Срок придет…» Бач, а далі забув, — усміхнувся він і після паузи тоном посуворілим враз видихнув зглибока кудись уперед, у лобове скло, за яким темніли тучі: «Срок придет, и забуду я все! Вспомню лишь это: полевые цветы меж колосьев и трав…» — І, помовчавши, кинув погляд у бік океану:— А дощ таки буде!..
Хмара звідти темніс велика, неначе в дитинстві. Чорна, з білуватими пасмами, можливо, навіть градова, вона, розбухаючи, вже волокнисто сивіє поруч нас у всій своїй грізності.
— Невже не проскочимо? — каже Заболотний, не зводячи з дороги очей.
— Які ви щасливі, — говорить Ліда несподівано. — Скільки хороших людей зустрічалося вам у житті… Ви жили па теплій планеті.
— А ти хіба ні? Ти вважаєш, що зараз похолоднішало? — допитується Заболотний, але дівча мовчить.
— Ось ти наслухалась, Лідо, нашого далекого, — кажу до неї. — Яким воно постає тобі? Ти справді знаходиш там щось варте уваги?
— Звичайно. Я стільки взнала і людей, і всього такого… Один Роман-степовий чого вартий… А Надька, яка вона добра була до вас… я наче бачу її, молоду, усміхнену матір…
— То люди, що жили у злагоді зі своїм сумлінням, — роздумливо каже Заболотний. — А людина, що з совістю у злагоді, то ж таки людина, а не бутафорія! Ти як вважаєш, Лідо?
— Саме так і вважаю.
— А ми ось із ним, із моїм другом, в якому вигляді там постаємо? — аж мовби улесливо запитує Заболотний. — Позитивні чи пе зовсім?
— Вам видніше.
— А все ж? Уяви, якби ми оце більшістю голосів обрали тебе маленькою богинею совісті… Щоб ти сказала про нас тодішніх? Мабуть, зазнали б дуже суворої критики з твого боку?
— Не дуже, але…
— А ти без «але»… Справді: що б ти сказала?
— Що? Що соромно мені за вас! — раптом випалює дівча. — Так, так, соромно! Повелися ж ви… самі знаєте як! Такий справедливець, сивий лицар, як мама каже, а не захистили ж Надьки?! А Настусю! Це в злагоді з сумлінням? Це чесно?
Заболотний ніби аж зрадів. Озирнувся до мене повеселілий: ось так різонула маленька наша богиня… Навідліг, без дипломатії!
А вголос сказав:
— Мерсі за відвертість. Що ж, самі напросились… Те, що назавжди могло б тернами забуття порости, раптом дістає вас, хлопці, десь аж на іншім краю планети… І скидок ніяких богиня совісті вам па дає, ніяких пом'якшувальних обставин для неї не існує…
— Ну, хай малі були, хай несила, це зрозуміло, — змилостивилось дівча. — Але ж ви й спроби не зробили як-небудь за них заступитись? На очах сваволя чинилась, а ви… Хіба неправду кажу?
Ми мовчимо.
І дівча мовчить, але якимось іншим, ніж у нас, мовчанням.
Перша крапля розбилась об скло, за нею вдарила, розплескалася друга… Таки не вдалося проскочити! Дощ припускає, засліплює водою. Заболотний вмикає щітки, бо все скло вже залите, дорогу ледь видно. Порвало небо. Не злива — просто обвал води: ллє, як у тропіках, ллє як з відра! Відчувається, що стало важче рухатися машині, зараз куди більше їй треба докладати сил, пробиваючи товщу навстрічних водяних потоків. Зблиснуло в хмарах, зблиснуло грізно, і небо просто над нами розрядилось потужним гуркотом.
— Ховаймо антену, братці, — каже Заболотний, натискуючи на відповідну кнопку, й розповідає випадок, свідком якого був торік: біля бензоколонки під час грози блискавка вдарила у вістря антени однієї з передніх машин, від сильного розряду стартер сам увімкнувся й завів двигун… Машина пішла!
— Уявляєте, який зчинився переполох: мчить легковик, мчить на шаленій швидкості, а за кермом — нікого!..
Таранимо воду, злива хвишями б'є, порощить у л.обове скло, світ розпливається в сивій завії, з-під коліс машии, що орють воду попереду, нам навстріч бурхає водяна курява, кушпелить. За нами так само комусь виетрглюють в радіа-варя цілі вихровії води, розбитої з-під наших коліс… Веа дорога зараз— суцільна водяна завірто.ха, крутіж, сичадня, натужний рух металу в дощовій сивизні…