Твоя зоря – Олесь Гончар

— Генії. Незрівнянні зодчі… — тихо скаже Художник, — Звідки це в них?

— Треба буде спитати, — усміхнеться бджоляр.

Загомоняться, а там, дивись, уже й згасли вечірні заграви, тоне степ у синяві літньої ночі, садок стоїть заворожений, безшелесний, всесвіт ніби вслухається в самого себе, зникаючи своїми таємницями в безвістях, десь за межами меж. Дивлячись на мигтіння зірок, що течуть у високостях неба, розважно бесідуючи допізна, ці двоє людей завдаватимуть собі дум про загадковості життя й про ті існуючі поза нами зоряні недосяжності, що мовби позбавлені руху, одначе при спогляданні яких сьогодні кожен із нас майже реально відчуває нестримний політ планети серед нічних світил, невпинний той рух, що розгін йому дала сама вічність.

— Бджола загадка, зірка загадка, а людина хіба ні? Таємниця з таємниць, — роздумує Художник. — Декотрі кажуть: людина — це жмуток м'язів… Але чи то все? Чи не краще б сказати: жмуток м'язів, піввідра крові та безмір душі…

Жодного схід-сонця Художник наш не проспав, така натура. Тільки зазоріє, по-вранішньому запломеніє грай-небо, вже він за роботою. Стоїть по коліна в росах за ровом край садка, підхоплює з того грайнеба пензликом відблиски зорі та на полотно їх, на полотно! На щічки дитини й матері та на розкішні плоди, що разом з листям вінком нависають над ними, скупані в росі, — навіть на листі відблиски грають, — то він їх пензликом обережно кладе… Саме так, за свідченням Клима-фантазера, відбувався творчий процес в того чудодія: зирк на ту, що під яблунею, зирк на схід, злегка пензликом черпне зорі — і на полотно, на щічки дитяткові та його молодій матері.

Ой я знаю, ой я знаю,

Чого мила красна,

Перед нею й поза нею

Впала зоря ясна!

Ой упала зоря з неба

Та й розсипалася,

А Надійна позбирала —

Закосичилася…

Для кого, для чого він малював? Що в нього там виходило? Нікому з тернівщан Художник не показував цієї роботи, тільки Клим Подовий і вдостоївся, всюди потім роздзвонював, яке диіше творіння уздрів він на тій по-дотнинці: ніби Надька, але й не Надька, просто сяйво якесь, яскравіпь кольорів, їхпя гра й переблиски, де ранкова зоря, і роса, і усмішка людини — все поєдналось, як то лише зрідка буває в природі, — ніде, ані в Ковельську, ні навіть у Полтаві серед тамтешніх святих не бачив наш Клим такої краси неземної! Юна мати з-під яблуневого вінка дивиться на дитя з ласкою та любов'ю безмірною й, дивлячись, ледь всміхається кутиками вуст, але — от єй-же-ей! — не завжди вона всміхається, а лиш кояи-не-коли, залежно… невідомо від чого! Про гі її то зникаючі, то знов напливаючі усмішки Клим-дзвонар розбемкав по всій окрузі, а всяка химерія та начаклованість, як відомо, завжди заваблює, тому багато знайшлося таких, надто ж серед жіноцтва, котрих розпалило бажання будь-що подивитись, але тут виявилось — зась вам! Худождик нікому не хотів показати, що там у нього вималювалось на його ворожбитському полотні. Тож і сумніви в декого виникли: чи є там Надька? Та ще й така, що змінює настрій за певних обставин, — залежно від того, хмарно чи сонячно, чи хто яким оком гляне на неї, намальована то всміхнеться ледь помітно, то знов схмурить брови, коли щось їй не так. А може, то взагалі самі тільки вимрійки, плід буйної уяви нашого Клима, що йому і місячно, і теряно, і дощ іде водночас?.. Декотрі з тернівщанських балакух, маючи кривду на Художника за те, що відмовився їм скрині малювати, подейкували, що на його полотні, може, й зовсім нічого не було, може, отак пожив у Романа, поласував медом та яблуками, а тоді зібрав своє не-мальоване малюваннячко та й був такий — збезвістився знов, як бувало й раніш. А якщо й намалював оте диво, що про нього Клим по всіх усюдах дзвонить, то і його не довго втримає, кому-небудь за чарку збуде, а ви потім тільки торопійте, коли десь у жіночому чи в мужеському монастирі раптом серед святих побачите і тернівщанську Надьку, свою далеко не безгрішну кралю степову.

Збезвістився, не з'являвся більше в Тернівщині, однак на цьому не кінчається історія нашого Художника. Вже згодом-згодом доля звела нас із ним, коли ми опинились з Кириком Заболотним у Ковельську, в нашій районній столиці, де один із нас, працюючи в друкарні, крутив схожу на величезну віялку друкарську машину-«американку», а другий, крім коректури, віддавав свок завзяття чудовій районній організації, що звалася МОДР. Тут, у райцентрі, ми зблизились і навіть заприязнилися з химерним нашим Художником. Підробляв він у редакції тим, що з лінолеуму вирізував карикатури на прогульників та розкрадачів, а також на імперіалістів Заходу й Сходу, на отих пузатих буржуїв із викривленими ненавистю пиками, в личині яких перед нами вже тоді поставала сама фашистська вояччина, що й не ховала своїх намірів вигубити всіх нас.

Приносячи до редакції скромні свої творіння з лінолеуму, жодного разу, до речі, редактором не відхилені, Художник подеколи затримувався в нас, заходив і в друкарню подивитись, як ми працюємо, зазирав до складальних кас, що їх він, усміхаючись, порівнював з бджолиними щільниками, тільки ці наші «щільники» не медом налиті, а свинцем, гартом, різними видами шрифтів — курсивом, цицеро та петитами, якими нам праглося відтворити всю бурхливість наших районних буднів… І, звичайно ж, не нектарами, не квітковим пилком тут пахло, а бензином та друкарською фарбою, іноді ж бо ще й тюлькою та цибулею, — це коли хлопці бралися за підвечірок, припрошуючи до гурту й Художника, котрий і в цибулячому лушпинні не промине відзначити якості барвника. Адже саме таким лушпинням фарбують по селах крашанки на великдень, від чого вони набувають шляхетного кольору теракоти…

— Розкажіть, як ви вчилися в київській школі Мурашка?

— А чому, бувши в Академії, найперше вирішили малювати «Місячну ніч на Ворсклі»?

Нашій цікавості немає меж. Перед нами ж людина такого багатющого життя!..

Художник, ясна річ, почував нашу до нього хлоп'ячу симпатію, юними друзями називав він і секретаря редакції поета Кучерявого, що завжди аж бурхав натхненням, і вдатного на різні вигадки парубка-друкаря Івана, і цих тернівщанських, за його висловом, «отроків», що, худющі, як волячі жили, весь день були на побігеньках, бо, крім найперших своїх обов'язків — той у МОДРі, а той у друкарні, — «отроки» не уникали й інших доручень, а їх не бракувало, бо навіть через дорогу, з вікна райкому тебе, довгоногого, завжди нагледить хтось, кому неохота бігти кудись у справі і він шукає для себе надійного кур'єра, отого старшого куди пошлють. А хлопці саме й були такі, бистроногі та безвідмовні, чого ж не випробувати новачка у ролі гінця? Зато й друзів не минають деякі блага, скажімо, через відсутність апартаментів хлопцям дозволяють ночувати в редакції, в цій колишній монастирській свічкарні, де підлога, викладена мозаїчною плиткою, навіть і влітку не нагрівається, така цементно холодна, що спати краще вважалось на редакційних столах, постеливши під себе підшивку «Вістей» чи яку-небудь іншу.

Одного разу, коли Художник чомусь не приніс лінолеумів у домовлений день, нас із Кириком було послано розшукати його й з'ясувати, в чім річ. Ми довго блукали по розкиданому на пагорбах Козельську, аж поки на околиці у котроїсь вдови натрапили на слід нашого маестро. Винаймав він для себе у тієї жінки похмуру хижку-комірчину, де з кожного кутка прозирали занедбаність, нестатки. Все тут свідчило, що для господаря матеріальний бік життя мало що важить. Металеве ліжко продавлене, запилені підрамники купою звалені в кутку, замість рушників, на стінах сіріють дерев'яні порожні клітки, призначоні для птахів. А стіл… Все на ньому впереміш: картони, щітки, овальна дошка з засохлими фарбами і поруч — блюдце щербате з огризком солоного огірка… Художник нашій з'яві неабияк зрадів, його прозорі очі аж сльозами вдячності наповнились, хоча наш візит навряд чи й вартий був такої розчуленості. Дещо нам прояснилось, коли за тим огірком ми помітили ще й чарчину порожню… Вітаючи нас з підкресленою гостинністю, господар запропонував без церемоній сідати на його залізне, з прогнутою сіткою ліжко, воно ж, мовляв, як студентське… Про лінолеуми він не хотів і говорити, похвалявся, що дістав нарешті замовлення, від якого б не відмовився й Мікеланджело: буде розмальовувати стелю й надвівтарну площину колишнього монастиря, що його незадовго перед цим було перетворено у райклуб. Ось там оця рука (він зробив гордовитий жест рукою) зобразить нарешті монументально, з розмахом наших сучасних мадонн — жінок-буряківниць, натуру якраз візьме з отих радгоспних плантацій, що їм кіпця-краю не видно навколо Козельська… Забігаючи наперед, слід сказати, що Художник, взявшись за розпис райклубу, справді захопився роботою і йому йшли назустріч, за його вимогою було збудоване відповідне риштовання, і там він на великій висоті трудився день крізь день, переобідуючи іноді лиш куснем карткового хліба та кухлем води. Оскільки це було від нас неподалік, то у вільні хвилини, зазираючи з Кириком до райклубу, бачили ми, як над колишнім вівтарем потяглися у весняну далечінь зелені рядочки бурякових плантацій, а на передньому плані дедалі виразніше стали проступати могутні жіночі литки поки що невидимих полільниць. На жаль, розпочатий живопис так і лишивсь недовершений, ті жінки з товстими фламандськими литками проіснували більше у видіннях майстра, в реальності ж вони якось туманно розпливлися серед плантацій недомальованими напівжінками, в обрисах їхніх тільки вгадувались похилені в праці прекрасні, налиті здоров'ям постаті, — довершити ж величезну свою роботу Художникові так і не судилось: чи відповідну натуру нелегко було знайти того тяжкого року, чи стали йому на заваді інші причини, нам не відомі, можливо, навіть оті щедрі аванси, які йому видавались і готівкою, й картками на продукти, щоб, звичайно ж, потім перейти на поживу зеленому змію.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: