— Не вдалось вам його приручити, Мино Омельковичу?
— Диким вирішило зостатись… Не хоче мати такого тренера.
Оприкрений Мина втечею звірка. Походить, шукаючи, у розімлілих бур'янах під кузнею й вернеться засмучений: нома.
Назавтра знову залишиться йому тільки спека самотності серед просторого цього подвір'я, де всі будуть поратись біля техніки, дзенькатимуть залізом у майстернях, а тобі, сторожеві, мовчазним бесідником лише й зостанеться отой високвстовбурннй дикий дельфінник, по-тутешньому коров'як, що стирчить під кузнею серед лопухів, — він дрібними жовтими квіточками цвіте, весь стовбур обліплений цвітом… Вдень цвіте, а як сонце зайде, то й ті жовті очата його посплющуються: така природа. Дивиться коров'як на Мину, Мина на нього. Між пелюстками коров'яку бджоли невтомно ворушаться, порядкують: чиї вони? Невже справді від сина з радгоспної пасіки залетіли сюди в гості?
Ось цей простий, без хитрощів світ і сторожує Мина, удень і вночі чатує це врівноважене степове життя, що проросло на тому місці, де воно колись корчувалось, ламалось, а тепер знов і зорями світить, і садом родить, і листям тополиним лопотить на світанні… Коли місячно, тоді степ стає заворожений, а садок повниться чарами, ластівки сплять усе повите сном, тільки ти на ногах та зоряна вода з колодязя дивиться, не спить… Видно, знайшов себе Мина Омелькович в ролі сторожа нічного, мабуть, важко й уявити йому себе поза духотою літніх цих вечорів та безмовністю ночей, без вічних чвар із кухарками, без жартів механізаторських, часом дошкульних, що крутяться довкола того, як віп, Мппа, добре виспавшись удень у червонім кутку перед екраном телевізора, вечорами стереже любовні шерхоти їжаків та ще допильновує, хто з ким пішов у лісосмугу на побачення. Сцени ревнощів, що час від часу вдираються в таборище з буйною силою, дехто пов'язує з недремністю колишнього сількора Ока, проте Мина це рішуче відкидає, анонімок він, мовляв, не пише, хоча й любощів позашлюбних, тобто стрибання в гречку, покривати не збирається. А тим часом в очах бригадної молоді Мина Омелькович і сам не безгрішний, бо ж помічено, що він іноді читає в садку книжку, що зветься «Коран».
Для хлопців-механізаторів це, видно, приємне заняття: вести з Миною Омельковичем роздебенді на вільні теми після роботи, з'ясовуючи зокрема, чому раніше в дядька Мини більше кукіль на ниві родив та дереза з горба коси розпускала, а зараз ось він розкошує серед моря виведених селекціонерами високосортних сильних пшениць, — цікаво, чи з'ява їхня була кораном передбачена?
Мина Омелькович, повечерявши, сидить край столу, на-піводвернувшись від хлопців і ніби зовсім байдужий до їхніх іронізувань. Та ось на подвір'я в'їжджає дівчина велосипедом, юпа поштарка, що привезла механізаторам цілу торбу газет і журналів. Дівчину звати Груня, вона в косах, туго заплетених, перевеслом покладених на груди, — кухарки милуються: тепер рідко так носять, скоріш самі себе обтинають, стають як покритки… Для дівчини у механізаторів завжди знаходиться жарт:
— Кажуть, Грушо, коли ти народилася, Мина Омелько-вич пропонував назвати тебе їракториною…
— Не наговорюйте на людину, не міг Мина Омельвович так новонароджену зобидити, — заступається листоноша за старого, усміхаючись водночас до всіх.
Кожній людині личить усмішка, та, мабуть, найбільше дівчатам. Як цій ось Груні… Сама юнь вона, сама привітність та сонячність — смагла, кароока, ще й з мушкою на щоці… Як та, що в такі ж юні літа, в пору, коли б кохатись, викидалася з літака з парашутом вночі на ці снігами вкриті степи і що її потім під вартою водили по селах обледенілих — упізнавайте, чи ваша. Тисячі марок обіцялось тому, хто впізнає, та ніхто не впізнав…
— Отже, Груню, дуже просто, могла ти й Тракториною стати…
— Облиште, хлопці. Майте ж пошану до ветерана, — соромить Груня механізаторів. — Самі колись теж старі будете…
А табірні джиґуни їй на це: яка вона гарна сьогодні та які правильні книжки сюди постачає, та ще й цитатою на додачу: «Вона вся — жадання, ніжне, бурхливе, полохливе, сміливе, палке!..»
— Невже для вас немає нічого серйозного в житті, — докірливо скаже дівчина й далі захищає Мину Омельковича від дошкульностей жартунів, бо хіба ж, мовляв, не Мина Омелькович оці яблуньки та вишні разом з вами садив і цілими днями вичищав запустілий колодязь, з якого ви всі тепер воду п'єте? Хіба не Мина Омеяькович, наш фундатор, був тут колись у дружбі з народним селекціонером Романом-степовим, що потім став відомим мічурінцем Заполяр'я? Аж за Полярним колом помідори та огірки в теплицях вирощує, без сонця, при світлі північного сяйва! Відеречком, кажуть, землю з тундри носив, а таки свого досяг!..
Натхненне дівча! Аж ми із Заболотним, слухаючи таку версію, тетеріємо з подиву… Що ми чуємо? Мина і дружба з Романом? Мина й колодязь? Мина і яблуньки?
Проте, виявляється, в словах дівчини якась доля істини є, принаймні щодо колодязя. Коли невдовзі після війни виник тут польовий табір, Мина перший збаламутився, все не міг заспокоїтись, бо вода йому в бочці привезена гірка, Он у тому обваленому колодязі була куди солодша!.. Не-вдоволений на весь світ, з сердитим бубонінням день за днем витягував із Романового колодязя всяку нечисть, йдавалось, нічого, крім грязюки, й не буде, а воно таки й чиста пішла, джерельцем заблискотіло на дні колодязя саме життя, й відбилось у ньому блакиттю небо степове. Одначе про те, як видавав він грязюку на-гора, Мина чомусь умовчує, не почули про це від нього навіть тоді, коли під табірними зорями залишились ми з ним самі, коли тільки їжаки шаруділи в бур'янах та коники у вечірній траві сюркотіли…
Сині смерки розлились по степах, було тихо на землі, будо зоряно в небі. Знов стоїмо серед степу, де чиїсь пристрасті блукали задовго до нас, де мандрівний Художник крокував сягнисто кудись, де невідомі юнаки і юнки, палеві почуттям, ждали своїх коханих, ревнували, сміялись, любились, де й інші, прийдущі, не раз ще звідають хмелю кохання, жарких його чарів…
— Спасибі, що не забули ветерана, — сказав Мина Омелькович на прощання майже розчулено. — Живіть здорові, хлопці.
Для нього ми були ще «хлопці». А він для нас був як отой ворон, що живе триста літ і всього надивився, все оком своїм увібрав, про багато що передумав… Був для слободи і страшним і смішним, був для неї втіленням чогось неминучого, шс стихія, невдатності, сатанинського духу руїнництва, підряд усе ладен був корчувати, ламати, а потім якимось дивом сподвигнув себе аж на такі ось вчинки — плодові дерева власноруч саджає комусь на цьому польовому стані або, ланцюгом оперезавшись, береться за цебро, опускайте, буду той нещасний Романів колодязь чистити…
— Затримаю на хвильку вас, хлопці, ще хочу запитати про одне. — Мина зважується сказати, видно, для нього щось вельми важливе. — Буваючи по світах, чи не зустрічали ви десь там нашого Миколу Васильовича? То ж який друг… Може, траплявся де?
— Ні, на жаль. Ніде наші дороги з ним більше не сходились…
Розпливаючись у сутіні теплого вечора, стоїть перед нами Мина Омелькович в тяжкому роздумі, мовби не бажаючи сприйняти нашу відповідь. Бо ж, за його даними, декотpi з слобожан нібито зустрічали вчителя за Дніпром, уже в полковницькому званні, якийсь час він, Микола Васильович Дух, навіть разом з нашими тернівщапськими та озе-рянськими лежав у польовому госпіталі, в брезентовому тому шатрі, де серед польових хірургів пібито була й та особа-женщина, що перед тим Мині очі закапувала! Кажуть, вилита була Винниківна, така струнка, вигиниста молодиця, тільки от коса вже переткалася трохи сивиною. Тож виходить, що запальний наш Микола Васильович і без ворожки-циганки суджену свою розшукав, хоч не під солов'їною вербою, а серед крові та стогонів, під шатром фронтового шпиталю, а доля їх таки звела.
Таке враження, що Мина Омелькович стиха радіє, що доля виявилась до тих двох милосердною, хоч свого часу він би й проти долі постав, бо ж нічого тим закоханим тоді не бажав, окрім розлуки навік.