Твоя зоря – Олесь Гончар

— Вони їдуть за нами.

— Хто — вони?

— Вони… Оті.

—Заболотний, глянувши в люстерко, де видно, що відбуваеться на трасі за нами, ісяив приспокійливо:

— Тобі здалось.

Дорога нуртує, пульсує, всьому, що обіч неї, вона передав свій шал. Можна уявити, як далеко сягає гул траси довколишні простори, де уce живе перебуває цілодобово під владою цього глухого, пульсуючого стугоніння… Ні вдень, ні вночі не знаючи спокою, дорога все жене й жене себе кудись.

— Ні, дорога — це таки життя, — згодом розмірковує Заболотний, вже без того їіафосу, що раніш. — Є таки в вій якась магія. Згадай, який настрій обіймав нас, хлопчаків, коли одразу за село перед нами відкривався степовий шлях на Вигурівіїїину і десь далі, далі… Ми вже й тоді відчували, що дорога має в собі якусь таїну і велич.

— Лежить Гася, простяглася, як устане — неба дістане, — згадалась мені одна з наших дитячих загадок, і я звертаюсь з нею до Ліди: — Що це буде?

— Оця ваша «Гася»?- І дівча без будь-якого зусилля відгадує: — Звичайно ж, дорога… в специфічнім уявленні.

— Нічогенька собі Гася — всміхається у далеч траси Заболотний. — Кінця-краю їй нема… Вона єднає, вона й розлучає. Зрідка відповість, а частіше сама запитує про щось… І що цікаво: для всіх інсує вона — як небо чи як повітря… Будь ласка: мчаться тут містери добрі й недобрі, білі, чорні, старі, молоді. Правдиві, брехливі. Сучасні донкіхоти й, може, сучасні гамлети, собакевичі. Поруч у потоці летять витончена душа й свиняче рило, зірка екрана й гангстер, геній і вбоге нищо… Для всіх вона, друзі, ця траса летюча, для всіх! І на це треба зважати…

II

Так випадає, що і нас із Заболотним все зводять дороги. Зараз ця ось траса підхопила обох, а роки три три тому, волею випадку, зустрілись ми з ним у Японії, де Заболотний працював у той час, разом провели кілька днів, і навіть у рідні краї довелось повертатися разом, — Заболотні летіли, як вони тоді гадали, додому вже назовсім.

Квитки нам були замовлені на один із рейсів нововідкритої авіалінії Токіо — Москва — Париж, вилітали ми напровесні, в пору цвітіння сакури, і як нам пам'ятне тоді летілось!

Ось ми ждемо відльоту, в порту Ханеда, подружжя Заболотних помітно схвильоване, відчувається, що в душі обоє вони з чимось прощаються, та й справді ж бо полишають за собою ще одну і таки неабияку смугу життя. їх проводжає багато друзів, час від часу вони — то Заболотна, то чоловік її — перемовляються з кимось із проводжаючих. Заболотний жартує щодо своєї палиці, на яку він ще спирається після дорожньої пригоди, Заболотна поглядає на чоловіка сторожко, вважаючи, певне, що йому, не зовсім одужалому, ось-ось може знадобитись її допомога. Збоку просто зворушливо дивитись, як вони, влучивши хвильку, користуються нею, щоб і тут, серед веремії міжнародного аеропорту, відсторонившись від усіх цих сигналів табло, реклам та сатанинських аеродромних гуркотів, залишитись віч-на-віч, коли близькі люди можуть хоч ненадовго дозволити собі цей стан взаємної емоційної невагомості, такий рідкісний в епоху стресів та смогів стан, коли очі тануть в очах, усмішка зникає в усмішці, і немає вже поділу душ, є тільки зоряні ці хвилини, напоєні музикою, чутною лише для двох… Навіть людям стороннім приємно було дивитись на таку мовби сентиментальну, але якось приємно сентиментальну пару, на це щире й відкрите людське почуття, що приваблювало своєю внутрішньою гармонійністю. Як делікатно могло це почуття поправити пальчиками краватку йому на шиї, або, мимовіль прориваючись ніжністю, здмухнути невидиму пушинку їй із плеча, або разом усміхнутись, загледівши на стороні щось таке, що їм здалося комічним.

Справжнє почуття хоча ні на кого й не зважає, проте й не ображає нікого, скоріш воно викликає симпатію, зацікавлює вас і приваблює, як усе прекрасне, що зустрічається, на жаль, не гак і часто в житті. Чи не тому й ця пара немолодих уже людей стала об'єктом — зовсім не іронічного, зовсім не цинічного — зацікавлення з боку цілої ватаги французьких студентів, ультрамодних дівчат та хлопців, що, обвішані сумочками, строкаті, картаті, патлаті, в рябих та червоних штанях, оповиті сигаретним димом, з гітарою (однією на всіх), відлітають цим же рейсом на Париж. Юному товариству зразуміло, що перед ними дипломатська пара, мабуть, з сов'єтамбасади, нічого ведмежого в них, в манерах є навіть привабливість, своєрідний шарм… Він високий, елегантно вбраний, з іскрами сивини на скронях, з поглядом зичливим, відкритим. Спирається на паличку, виходжується, певне, •після якоїсь травми. Мадам його ростом невеличка, тримається просто, але з гідністю, гарна собою, тільки обличчя чомусь бліде, мабуть, змучене токійськими смогами. Коли вона легким доторком поправляє чоловікові на грудях краватку чи якусь там застібку, дивлячись на нього ніжно, мов перед розлукою, в пій з'являється щось молоде, дівоче, видно, ще не спопелилась душа в цій жінці, іпе не почуває на собі тягаря літ її стрункенька, долад-иа постать в дорожнім плащі, в акуратній, трохи піднятій — на японський манір — зачісці. Нема в ній претензії, як це часом буває в дружин дипломатів, є стримана, яриродна гідність, а надто ж очі в цієї Заболотної-сан: коли, хвилюючись, зведе їх угору, на чоловіка, вони стають сяючі, просто розкішні!.. Все це не проходить повз увагу французьких дівчат та хлопців, і японці та японки теж вміють таке оцінити, декотрі з пасажирів перемовляються між собою з цього приводу зовсім без іронії: гляньте, які очі в тієї жінки!.. Напрочуд гарна пара… Чим не символ злагоди й щастя! Але чому це нас дивує? — схаменуться потім студенти. Чому ця сценка людського тепла, подружньої любові та злагоди, чому вона для нас стає дивом? Справді, чому? Чи не занадто багато стає в житті дисонансів, що навіть і такі, по суті, звичайні людські сценки починають нас вражати?

Незадовго до відльоту Заболотним довелося витримати, видно, для них неминучий емоційний шквал: цілим з'юрмиськом налетіли посольські, переважно жіноцтво, з квітами, з бурхливим проводжальницьким лементом.

— Шампанського! Відібрати в них візи! Заболотний, Соню ми не відпустимо, як собі хочте!

— Гейшу хай звідси бере, а Соня залишається з нами, — пу як ми будем без неї?! Хто наших нащадків амба-садських бавитиме?

І ще якийсь землячок солоденький крутився тут весь час біля Заболотних, намагаючись розважити їх своїми проводжальницькими дотепами.

— Побачите ваших — кланяйтесь нашим!

Але це чомусь нікого не смішило. Солоденький мусив видвольнятися кислою миною.

Виникла потреба в деяких формальностях, отих, котрі поки що переслідують пасажирів по всіх митницях світу, одначе жіноцтво і на це відгукнулось по-своєму:

— Які можуть бути формальності для Заболотного!

— Він на цьому Ханеда — як дома!

— Всюди сіє міжнародний приятелізм… В нього тут кругом свої!

— А де в нього не свої? На Новій Зеландії досі тільки згадай містера Заболотного, одразу усмішки: а, це той асі Такий веселий джентльмен! Так ганяє! Два «мерседеси» розбив! Сов'ет козак!..

Весела злива жартів навряд чи долинає до Заболотного, котрий саме у відстороні стоїть з двома службовцями аеропорту, веде з ними, видно, ділові якісь переговори, і, коли стежиш за ним у цей момент, мимоволі усміхнешся: оце стиль! Справа, може, дрібничкова, але який вишкіл, гідність, яке мистецтво ведення перетрактацій! Витовчена японська надчемність і приязна мудра манера териів-щанських сватів, яким велено будь-що добути «кувицю», — ось де вони побратались! Ось де в усім блиску виявила себе взаємна чемність та надчемність, делікатність і надделікатність, до чого ж доречні тут і ця визнана обома сторонами умовність, що трохи їх аж веселить, і цілком серйозна взаємна пошана й довіра, — усе те, що так не часто, на жаль, спостерігаєш у стосунках між сьогочасними людьми. Складалося враження, що урядовцям нема зараз нічого приємнішого, як зробити на розвітання бодай маленьку послугу цьому симпатичному Заболотному-сан, вони будуть просто щасливі чимось виявити йому сприяння, увільнити це подружжя від дріб'язкових, надокучливих формальностей, і, зважте, все це ми робимо як виняток лише для вас, Заболотний-сан, у віддяку за те, що ви з свого боку завжди були до нас прихильні суто по-людському, не шкодували пошани, тобто володієте справжнім даром контактності. Аж дивно мені було там на нього дивитись: де він цього навчився, рідкісного такого вміння легко й природно сходитися з людьми? Помічаю, як один із колег Заболотного, пону-ристий, вдачею вовчкуватий, поглядає на нього з ледь прихованою заздрістю, йому самому, видно, нізащо не вдалось би отак легко порозумітися з урядовцями й—на взаємне вдоволення — без тяганини повершити якусь там їхню, певне, справді формальну справу… Вивчаєш роками у високій школі дипломатські хитромудрощі всіх часів, опановуєш одразу кілька мов, а де навчитись мови ось такої — однієї, найголовнішої, — власне, вселюдської: приязний погляд, усмішка чемності, уклін пошани, дружній доторк до плеча — і вже Заболотний, вільний від клопотів, повертається знов до своїх.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: