— І вам, — кинуто було у відповідь на ходу. Відчувалось, що вже увесь він зараз там, біля агрегату, а ці подорожні люди, хоч хто там вони е, від цієї миті одразу мовби перестали для нього існувати.
— Я на нього не справила враження, — сказала Тамара. — Або, точніше сказати, справила невигідне враження.
— Ви можете й помилятись, — заспокійливо мовив Заболотний. — А взагалі, хто ми йому?
Сіли в машину і тільки рушили, Заболотний — раптом до Дударевича:
— Зупини.
— Що сталося?
— Стороння пасажирка заблукала.
Він опустив скло, щоб дати можливість вилетіти заблу-калій звідкись до салону бджолі.
Коли випустив її, Дударевич, давши хід, докірливо похитав головою:
— Ну, знаєш! Це ти справді такий сердобольний? Чгі биявся, що вжалить?
— І те, й те. А загалом повчитись би нам у цього племені. Ось чиї звичаї та етикети студіювати б нам, дипломатам.
— Ні, це без мене, — скрививсь Дударевич. — Та й тобі… Ти ось випустив бджолу, пожалів її, а вона ж загине. Бо звідси вона на пасіку не втрапить…
— Втрапить. Своїх вона знайде, будь певен.
— Яким чином? — зацікавилася Тамара.
— А вусики-антени? Уявіть собі, на кожній антені п'ятсот тисяч чутливих пор, і кожна пора має нервові закінчення…
— Фантастика!
— Саме так.
— О, скільки ще тієї фантастики у житті, — сказала Тамара. — На сеансах гіпнозу, скажімо, спостережено: спроби навіяти гіпнотизованому аморальні вчинки викликають раптовий вихід його з гіпнотичного стану! Хіба ж не дивно?
— Дивно.
— І хіба це не свідчить про чистоту, закладену в самій природі людини. Тільки диявольськими зусиллями вдається спотворити істинно людське в людській душі… чи навіть зламати її. Знівечити. Жалюгідний покруч, ляльку чи кар'єромана з неї зробити… Але ж при найменшій можливості вона знов воскреса! На те вона й душа!..
— Люба моя, ти знову витаєш в емпіреях, — зіронізував Дударевич. — Якщо ти в рожевих окулярах, скинь їх… і озирнись: чи не посіріють твої ландшафти?
— Не посіріють, будь певен.
— На дуже високу, видно, хвилю настроїла тебе зустріч з тим польовим атлантом, — додав Тамарин ревнивець, маючи на увазі комбайнера.
— А що? Одразу видно: чудова людина! Чиста. Надійна! На таких тримається життя. Правда ж, Заболотний? Поясніть хоч ви цьому моєму цинікові, що він цинік. Дружину свою тільки за те, що вона здатна захоплюватись, Талейран мій ладен вважати ледве чи не хвойдою… Ви не знаєте, як він мене ревністю дошкуляє, звичайно, потайки від колег…
— Невже ревнує? — запитав Заболотний.
— О, ще як! Просто дивно. Бо взагалі ж він у мене страждає на емоційну недостатність.
Дударевич видивився на дружину з ображеним докором, зітхнув глибоко.
— Ось ви мене вважаєте недостатньо емоційним, — заговорив він неголосно, тоном навмисно сухуватим, — і це по-вашому неабиякий ґандж, а власне — що в емоціях? Всі лиха здебільшого від них! Злі пристрасті, пиха, заздрість, підступність — це все вони, ваші емоції, ваша так звана лірика! І глобальні конфлікти, зрештою, від них… Бо війни — це та ж пиха, егоїзм, владолюбство, прагнення когось розчавити, підтоптати… Інакше кажучи, логіка, практицизм, розрахунок не таке вже й зло, як декому уявляється. Мислити, мислити холодно, прагматично, хай навіть жорстоко, але далекоглядно — в цьому порятунок! Мислити стратегічно — ось чому треба навчитись. Принаймні я — за диктатуру мислі. А якщо вже ви хочете рятувати планету, — а я ж знаю, ви хочете саме цього і ніяк не менш, — тоді мисліть розважно, не будьте смішними й наївними.
— Смішна й наївна — це в нього я, — пояснила Тамара Заболотному.
— Факт відомий, до речі, всьому дипломатичному корпусові, — зауважив Дударевич.
— Зате ти в мене сама розважність, сама доцільність і ніяких відхилень. В чому я була справді наївною, так це в тому, що піддалась на твої умовляння, згодилась прийняти від тебе весільну каблучку… І ось маю: такий ти в йене правильний, далі нікуди! А я б хотіла, щоб мій благовірний викоїв коли-небудь якусь дурницю, утнув би щось бешкетне чи навіть коханку завів би… Може б, нам тоді обом було веселіше? Ну ж бо, поринь у мрії…
Дударевич раптом нахмурився:
— Ти от верзеш всяку всячину, Томко, навіть слухати ніяково, а мені чомусь пригадався той день, коли ми вперше з тобою відвідали Хіросіму. Не зайве й тобі перенестись би думкою туди… Ось ми стоїмо, недавно одружені, ще закохані, і мовчки дивимось на сходи банку «Сумімо-то», де відбився силует людини, тієї, ще недавно живої, можливо, навіть прекрасної, що за якусь атомну мить випарувалась, перетворилась у міраж, у ніщо. Зоставила нам лише свій негатив — homo sapiens на гранітнім папірусі віку… І ти хочеш після цього, щоб я вірив у твій виідеалізований світ, поринув у мрії.
— А ви знаєте, що в Хіросімі того дня, — присмутнілим голосом сказав Заболотний, — крім японців, гинули і американські військовополонені з тамтешнього табору — білі, негри… І навіть там, на краю життя, де, здавалось, кінчається самий рід людський, самозннщуючись так безглуздо й кошмарно, — навіть там природа людська, про яку оце говорила Тамара, виявляла себе з кращого боку… Люди, конаючії, иідтримуаали одне одного, це ж таки факт. Нанівжилі, обгорілі, рятували інших таких самих, подавала; допомогу старим, вихоплювали з киплячої ріки дітей, побожеволідих від болю й жаху, — хіба це все, зрештою, не вромовляє на користь людини?
— От-от, саме ще й мала я на увазі, — гаряче відгукнулась Тамара.
— Людська солідарність — це взагалі найбільша цінність, яку ми винесли з війни, — в задумі сказав Заболотний і, одвернувшись, до ринув поглядом у степи.
Траса — через дитинство! Через тихі, майже нездвиж-ні світанкові літа — цей лет, свист, скажений кілометраж…
Не раз і йому зі своїми однополчанами доводилось у цім степовім небі літати, і досі бачить він, як проводжають їх у політ, зовні мювби й безтурботних, друзі-механіки, зброярі, мотористи та ще дівчата з їдальні льотного складу… «Не запізнюйтеся ж, хлопці, на вечерю!» З удаваною веселістю мовилось це, з. глибоко затамованою тривогою й взрою н льотчицьке щастя, бо дівчата,- дроводжаючи вас, здається, й сумніву не мали, що замовлять від лиха вас своїм словом, відводять найстрашніше, — безперечно, вени вірили в мадгічму силу своїх побажань… Одначе часто виходило таж, що й магія напутиіх слів ио спрацює і до вечері — серед похмурих, лютих та зморених — когось таки не буде, чиясь ложка так і лежатиме ие торкана, і тільки важкі думки про того, котрий не одвернувся, ще довго єднатимуть вас, живих, уцілілих. Оті иочі-максимум (ночі з максимальним числом бойових вильотів)… Заболотного й досі часом подив бере, що віл є, просто є, існує і знову мчить ось тут степами, випадково вцілівши після всього, що було… Вернешся з польоту, метал весь у пробоїнах, а ти живий… Чудо ж?! Чи як те назвати? Десь у цих степах похований найближчий друг Заболотного. Перед тим незяслужену підозру було кинуто на того славного хлопця, і коли він з польоту не вернувсь, сказано було з торжествуючою злістю: «До ворога перелетів, де інакше….» А що тільки один Заболотний бачив, як друга його було збито в бою, що тільки він єдиний міг посвідчити, де сталось і як, то і йому було кинуто: «А чим доведеш?» Обурений недовірою, він тоді сам собі клятву дав: «Хоча би для цього маю жити! Мушу! Мушу!» .Після війни він побував у цих степах і при допомозі ладей таки розшукав те, що мав віднайти, і з'явилатаь серед степу могилка з иропезпером иа дощаній піраміді. Чіесае ім'я друга очистилось від надагену та обмови, і хоч другові твоему вже однаково, мертві з могиди не тиодячися, а втім… Скільки разів доводилосъ отбиватись кризь воїни, засийни, щоб вийти ціди, переязвати напругу втих вирішальних секунд, що лишаються до початку атаки. Ніч крізь ніч на висотах, де та w6a, иі аірок, лиш жиждавали прожектор і та зенітам…