Твоя зоря – Олесь Гончар

Найвідчутнішої травми під час обстрілу квартири Заболотних зазнало фото, колись подароване Соні її майбутнім чоловіком і яке вона відтоді возить з собою по всіх усюдах. Збільшене, воно й тут звеселяло їй вітальню, та й зараз, хоч і висить прострілепе на стіні, цілком зберегло свій первісний весняний настрій: четверо молодих у комбінезонах льотчиків, обійнявшись, стоять веселою групою на польовому аеродромі, стоять по коліна у розквітлих ромашках, засліплені сонцем, — клацнуто їх, видно, перед самим вильотом, коли ось так на хвильку зупинились серед буйнотрав'я ці усміхнені соколи, і серед них у центрі Заболотний, ще зовсім юнак. Вигляд хлопці мають безжурний, руки вільно лежать на плечах один в одного, — така славна вийшла група… Небагато хто знає, що з усіх їх доля пощадила лише Заболотного… Низом через увесь кут фотографії розмашистий напис: «Запам'ятайте нас веселими!» І якраз над тим написом сліди куль.

Соня, накриваючи на стіл і помітивши, до чого прикута моя увага, сказала спокійно:

— Хотіла ті пробоїни пластиком заліпити, а мій не доз-воля… Хай, каже, залишається, як є. Щоб нагадувало. Щоб не забували опускати жалюзі… Таке страхіття пережити. Мій же бачив того кретина, — стишеним голосом додав вона згодом. — Спеціально їздив у поліцію, щоб глянути…

— Ти мав зустріч із тям негідником? — запитую Заболотного, коли він, несучи вазу з фруктами, з'являється в кімнаті. — Що воно хоч за тип?

— Слиняве товстопике створіння, на хімії розгодоване… Цілком сучасний подонок. Зі школи вигнали за тупість, читати ледь тямить, але на горищі, де виплодок цей розважався вінчестером, крім запасу набоїв, було знайдено ще й цілі купи расистської літератури…

— Наплодилося ж їх, — зітхнула Заболотна. — Увечері на вулицю сама не виходь, у парк не поткнись. Там навіть серед білого дня до тебе може вчепитися якийсь патологічний тип або звідчаєний наркоман: осміхом чемності шкіриться назустріч, а з-під плаща вже фінку показує — монету йому дай, бо він гине, йому треба зараз, негайно купити дозу наркотика… Може, й цей наковтавсь якоїсь гидоти?

— Принаймні тримався він досить нахабно, — сказав Заболотний. — Навіть хизувавсь: зовіть мене терористом… Що це він стріляв, не став і заперечувати. «Нащо ж ти стріляв?» — «А хотів зробити вашим малим комуністам сепрайс!» — (Тобто несподіванку…) — «Для чого сеп-райс?» — «А так… Сепрайс, і все». — І при цьому гидка усмішка дегенерата.

— Звичайно, займатися б цією справою Дударевичу, а не Заболотному, — сказала Соня, — чи й хто інший міг би піти, чому саме Заболотний?.. Та це вже як водиться: ко-лв треба когось відрядити в їхні офіси на переговори, то щоразу жереб такий моєму ось випадав. Де найнеприємніше — туди неодмінно вашого друга пошлють…

— Ніхто твого Заболотного, Сонечко, не посилав — він сам зголосився, — уточнює господар.

— Отож… Бо йому найбільше треба! Відмовитись він не вміє! Хоч у пекло, а піде правди дошукуватись… Скажіть, — вона усміхнулась до мене раптом, — чи всі такі скажені виростали у тих ваших тернівщанських глинищах?

Ніби докір, а в словах її чую приховану гордість.

— Довелось нам, Соню, підвозити сьогодні одного хіпі, — певне, щоб змінити тему розмови, став розповідати Заболотний дружині. — Злива, ніч заходить, а він, до рубця промоклий, стоїть на узбіччі, «голосує».

— І ви зупинялись? Не побоялись брати заброду пічного в машину? — вжахнулась дружина. — Серед них же і вбивці є!

— Цей, як бачиш, виявився мирним, на життя ближніх не посягав. Просто людина-квітка. Справді, серед них є такі, що вважають себе квітками. Нам випала квітка досить таки занедбана, та однаково довелось виручати…

— Певне, ще один бродячий філософ?

— Та схоже… В усякому разі хлопець не пустопорожній, — жвавішає Заболотний. — Деякі його міркування, безперечно, варті уваги. Скажімо, він вважає, що нам, землянам, потрібен який-небудь сигнал із всесвіту чи навіть з'ява позаземних пришельців — щоб нарешті нас об'єднати! В одне зібрати весь геній людства й поставити його на захист плаиети — ось потреба потреб, ось те, що дасть нам силу, отямигь, згуртує неуживчивих оланетян в єдине ціле і зарятує нас як рід!..

Я в подиві дивлюсь на Заболотного: що він приписує тому хіпі? Не говорив же той чогось подібного! А Заболотний, зрозумівши мій подив, весело приспокоюс мене:

— Міг, міг той хлопець і таке сказати. Адже йдеться про те, який шанс утриматись, зберегтись, не зникнути цьому біологічному видові після ночей Брахманових…

— Надто високі матерії, — сказала Заболотна майже недбало, і думка її знов новернулася до того жахливого випадку з обстрілом квартири. — Що серед дітей без жертв обійшлося — це таки щастя, хоча за Ліду, правду кажучи, я й зараз не зовсім спокійна. Днями Ліда призналась, яким він їй, той бандюга, страховиськом уявляється: волохатий увесь, з пазурами замість пальців, сидить між скелями хмарочосів і щовечора вистежує когось, припавши кривавим оком до оптичного прицілу гвинтівки…

Погляд Заболотної мимовіль ковзнув по зашторених вікнах. Видно, що той монстр, волохатий упир-дракула, час від часу тривожить тут не тільки дитячу уяву…

— Судили його? — питаю.

— Неповнолітній виявився, — каже Заболотний, — тим-то й покаранню не підлягає… Треба чекати, доки в дорослого вбивцю виросте… В терориста замаї ерілого.

— Та цур йому, не згадуймо таку погань проти ночі, — відмахнулась і Заболотна, ще й ще раз доладновуючи стіл з вечерею, щоб усе там було в неї ідеально.

Господар тим часом заходився клопотатися біля бару, вмонтованого в стіну, — видно, для нього це заняття приємне — чаклує над пляшками, як справжній бармен, кривдить лід в келишки, з веселими нотками в голосі допитується в дружини:

— Тобі сьогодні що? Чистий джин чи джин енд то-нік? — Це він вимовляє з якимось лукавим притиском на останньому слові.

— Мені тільки «енд тонік», — відповідає дружина тією ж жартівливою інтонацією, і вони обмінюються усмішками, бо якесь, видно, тільки їм зрозуміле значення вкладають обоє в це своє «енд тонік».

Є люди, біля яких почуваєшся легко, невимушене, здається, що ти їх своєю присутністю справді зовсім не обтяжуєш… Такі ці Заболотні. Не пригадую випадку, щоб мені було прикро в їхньому товаристві, завжди відчуваєш, що ти тут бажаний, тобі раді, та я певен, що це міг би сказати й будь-хто з їхніх гостей. Ось ми сидимо, неквапом вечеряємо, хто вживає чистий джин, а хто «енд тонік», і мені приємно слухати навіть про їхнє суто родинне, про те, що старший син Олег нарешті подав їм звістку, — він у них мореходець і час від часу дає знати про себе то з Чорного, то з Середземного… Матері згадалось, як він проводжав їх востаннє, — звичайна сценка, а для неї вона така незвичайна: стоїть її син уже зовсім один серед аеродромного поля, дивиться вгору, махає літакові вслід, і вже тільки матері дано впізнати його — сонце суцільною плямою лягло на юнацьке обличчя.

— Мені здавалось в той момент, наче на всій землі він там стоїть один-один… Як вартовий планети…

Заболотний, вловивши присмуток у голосі дружини, хоче якось розважити її:

— У сипа вус моряцький висіявсь, а мама ще така молода… Правда ж, молода? — закликає він мепо в свідки.

— Втішай, втішай, — сумовито хитає головою дружина. — Пливуть літа, як вода у ярочку… Змайнуло життя, незчулися й коли…

І вона з ніжністю глянула на чоловіка. — Посивів ото як… Чи не рано ти в мене посивів, соколе мій?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: