— Друзі, нікуди я звідси не хочу… Заболотний, акредитуйте мене при ваших степах! Кожного вечора, кожного раіиіку відчувати ці простори, бачити це світло небес… Яке щастя… А ми його десь-інде шукаємо… Ні, тут відроджується душа!
Дударевич стежить за дружиною з ревнивою гордістю: він любить, коли Тамара ось так розхвильована… Це про жінок такого складу кажуть: пристрастю жагтить! Але до кою, до кого? В цьому він ніколи не певен…
— Тільки не думай, люба, ще тут еала свята, — застеріг дружину Валерій. — Бачила комбайнера? Спитала б його про щастя. Такий у жнива як викроїть для сну годину чи дві, то й добре.
— Зате людина має міцний, здоровий сон. А ми на нембуталах… Ні, тут чудово! Тут би я в когось могла б закохатись!
Супутники до неї ве відгукуються, вони ніби поринули в нірваду, в стан повдаго спокою; здається, примирившись зі всім на світі, мовчки споглядають над собою небо високе, ніби вперше ними поботіене, вперше для себе відкрите…
— Що таке людина в степу, та ще й розпростерта отак горілиць? — по якомусь там часі стиха запитує Заболотний мовби сам себе. — Це людина наодинці з вічністю.
— А нам з Дударевичем серед вашої вічності знайдеться місце? — доцікавлюється Тамара жартливо.
— Прилаштуємо.
— І який ми в ній матимем вигляд?
— Цілком респектабельний. Двоє благополучних людей, котрі мають, усе, щоб бути щасливими…
— Ви так вважаєте?
— А чому ж жі?
— Легко сказати — щасливі. А якщо людина не зреалізувала себе, своїх природних можливостей:? Тоді що?
— Іноді ми женемося за примарним, перебільшуєм значення речей неістотних, без яких людина може обійтися… А натомість полишаємо поза увагою те, чому, власне, немає ціни… Щоденно папери, сейфи, портфелі, коктейлі, а ви чуєте, он коник цвірчить? Коли ми чули його?
— Крім трав, наш Заболотний в однаковій мірі не байдужий ще й до комашні всякої, — розморено каже Дударевич у своєму іронічному тоні.
— Можете сміятись, а я справді маю сентимент до різних малих створінь…
— Це інтересно! — вигукнула Тамара. — Десі не помічала за вами такого. Просто зворушливо: Заболотний-крига, Заболотндй-кремінь — і раптом…
— Ні, серйозно… з дитинства люблю, скажімо, ось таку тріскотняву коників — сам не знаю чому. Для мене в їхнім цвірчанні ну, як би сказати, є щось ніби неземне. Звуки їхні мовби від сонця… Згодьтесь, це таки рідкість. Божественна рідкість.1
Лагідністю надвечірньою віяло від степу, небо тішило зір. Тамара задивилась угору, в блакить.
— В якихось племен Океанії блакитний колір вважається символом безсмертя… Он і ластівка з'явилась… дивіться, як вона віражує в повітрі… Скільки пластики в тому польоті.
— Здобич ловить на льоту, — пояснив Заболотний. — А мистецтво маневру справді незрівнянне… Ас!
Сонце зайшло, тихо пірнуло в червоні імли за небокрам, але степ все ще залишався повен світла, і білі незрушні хмари по обрію, «степові Арарати», проступили зараз ще мовби виразніше.
— Як то він гарно сказав: добрі хмари, — мовила стиха Тамара. — І гак вдало названо: «діди». Мов сиві патріархи сіли попід юртою неба й поринули в задуму… Сивочолі, спокійні, велично споглядають звідти свою планету. Ану, які ви там є? Чим зайняті, чим заклопотані? Чи не надто здрібніли, потонувши в житейських марнотах?
— Це правда, все вони бачать, — в тон їй додав Заболотний. — І наші правди, і наші кривди, і цю нашу трасу, по якій стільки нас летить, розшарпаних стресами, очманілих від справ, часом до смішного, до сумного суєтних… Все, все їм видно звідтіля… Одначе дорога, як кажуті. поети, кличе!
Заболотний ривкозвівся на ноги, за ним встав і Дуда-ревич, старанно обтрушуючи з себе солому.
— Побули дикими, й годі. А ти? — звернувсь Дударо-вич до дружини.
Він стояв перед Тамарою, мовби красуючись, підтягнутий, причепурений, хіба що краватки-метелика на шиї бракувало йому. Професійно гострий, трохи іронічнії іі погляд з-під брів. Вольове, боксерське підборіддя й — контрастом до нього — ямочки па щоках. Коли вони з'являються, разом з ними з'являється у виразі обличчя щось миле, майже дитяче. Хто-хто, а Тамара знає про оманлм-вість цього виразу, який так розчулював декотрих посольських дам. «Наш денді з ямочками», — грайливо відгукувались вони про Тамариного обранця.
— Люба, яку зволиш нам дати вказівку? — Дударевич запитально глянув на Тамару.
— Їдьте без мене!..
І йому аж здалось, що дружина не жартує.
Дударевич узяв її за руку, погладив плече: так робив завжди, коли хотів приспокоїти дружину.
Заболотний тим часом вже з кимось розмовляв неподалік. Тамару це зацікавило: з ким то він? Веде мову з якоюсь, видно, місцевою бабусею, що збирає попід лісосмугою траву, для корови, мабуть… Дударевичі теж підійшли до них. Бабця, сухенька, безтілесна, як тінь, з назбираним зіллям у кошику привітним оком спозирнула на Тамару і пертою заговорила до неї, пояснюючи:
— Лікарські трави збираю… Колись тут ромашок було повно, а зараз, бачите, лише де-не-де… А деревій ще є, не весь повитоптували.
Вона якось делікатно ковзнула цікавим поглядом, однак не осудливим, по Тамариних джинсах з мідними кнопками. А перевівши погляд на Заболотного, лагідним тоном висловила засторогу, щоб не дуже гнали їдучи, бо дорога, бачите ж, яка… Особливо взимку, в ожеледицю, — машини тоді купами лежать у кюветах догори колесами. Для більшої застороги нагадала бабуня навіть випадок позаторішній, коли на цій дорозі нібито цілу сім'ю прохромило в «Москвичі» сталевим пруттям, що звисало з відкритого заднього борту якогось ваговоза, а водій «Москвича», закунявши, в темряві їх не помітив.
— Тихіше їдьте, то встигнете, — порадила бабуня, коли подорожні вже сідали в машину, і Тамарі її напутнє слово припало до душі, вона помахала бабусі рукою:
— Спасибі, матимем на увазі.
Тепер вони помінялись місцями: за кермо сів Заболотний. Доскіпливим озирком окинувши своїх супутникіїі, мовби перевіривши їхню готовність, плавно вивів машину на трасу.
Дударевич, влаштувавшись на заднім сидінні поруч з дружиною, відчував явну полегкість. Коли машину випадало вести Заболотному, Дударевич був за нього певен більше, ніж за себе. Власне, він запропонував Заболотному їхати на південь найперше з тих міркувань, щоб була в дорозі підміна. Перед тим Заболотний збирався скористатися послугами Аерофлоту, бо, до останнього дня затриманий справами, й так уже запізнився, дружина, телефонуючи звідти, від моря, квапила, швидше вибирайся, бо тим справам кіпця не буде… Соня поїхала на південь раніше, щоб провести старшого сина в далеке плавання, а провівши, там уже й залишилася з меншим. Оскільки ж сам Заболотний на проводи сина не встиг, то можна було дозволити собі хоч цю розкіш — промчатись дорогами рідної землі, відчуваючи кермо в руках, відпустивши нерви, купаючись у хвилях польового повітря.
— Їхатимемо цілу ніч, — каже Тамара. — А що? Ніч має свої переваги: не жарко, зате аоряно буде, поетично… А там, о, краса: зустрінем у степах і вранішню зорю!..
Тамарі приємно було дивитись, як Заболотний веде. Колишній льотчик, він і на землі зберіг свій вояцький азарт, льотчицьку віртуозність. Всім їхнім колегам відомо, що Заболотний справді водій екстра класу, на всіх марках ганяв, полісмени по обидва боки екватора йому козиряли… Козиряють та ще й усміхаються, бо чимось він їм симпатичний, цей сов'ет ас, цей містер Заболотний!..
Для Дударевича досі лишається загадкою рідкісна здатність Заболотного знаходити спільну мову з будь-ким, без видимих зусиль прихиляти до себе людей зовсім різних, гамувати пристрасті, здавалось би, непримиренні. Де виникає тонка ситуація, куди іншого не пошлеш, бо тільки дров наламає, там, ясна річ, справу доручають Заболотному, адже він з тих, кому такі місії вдаються найкраще. Заболотний самою своєю присутністю впливає на інших заспокійливо, він мовби наснажує довкола себе атмосферу флюїдами щирості й злагоди. Та більше всього дивує Дударевича, що все це в його колеги виходить само собою, легко, без напруги, ніби напівжартома, — чи, може, в цьому й полягає справжній дипломатичний хист? Може, саме на таких людей і робитиме ставку епоха в цей вік наростаючих дисгармоній?