— Найкращий дипломат той, котрий завжди говорить правду… Здається, Заболотний, вам належить цей афоризм? — запитала згодом Тамара.
— О, ні, відкриття це зроблено задовго до нас, — з.ши-речив він. — Однак я охоче користаюсь цим принципом.
Був час надвечірньої прозорості, коли степ бузковіс, наливається синявою і зрідка до-не-де «же запалює зірочкії погнів. Ще видно далеко, все повито в м'які, пастельні тони. Добре розгледиш і силует комбайна дось аж на пиднокрузі, і шлейф пилюки, що довго тапо вподовж польового шляху, яким промчали машини-зерновози, розгледиш і хмарочос елеватора в далеких, підобрійних імлах, і ще якісь будівлі, ферми, токи, що знов і знов виринають у плавких вигинах ландшафту.
Ця тепла бузковість розлеглих обіч траси степових просторів навіювала зараз Тамарі щось таке ніжна чому вона й супутникам не посміла б признатись. Було для неї щось майже інтимве, звабливе в отих польових доріжках, в тих невідомо ким протоптаних стеяпшах, що, відгалужуючись від траси, в'ються кудись у простори, в млисту бузкову далеч… Ще вчера не знане, бентежливе почуття обіймало її зараз, аж хотілося б їй вивільнитись а цієї заданої автострадної швидкості, чудом якимось перенестись в той інший плин часу, зануритись в тишу полів, де на узбічних доріжках шлейфи пилюки тануть цілу вічність, а за розлогою долиною, густо налитою бузковими сутінками, проблискує розсипами вогнів селище чи, може, механізований тік, — що там за люди? Як вони живуть?
— Це ж ті степи, — озвалась Тамара із заднього сидіння, — де колись проїздив Тарас Бульба з синами? Коні їхні по гриви пливли у диких квітучих травах… Ах, скільки було на світі такого, за чим можна пошкодувати!
— Якось я пробував розтлумачити одному маорі, моєму доброму приятелеві, що таке степ, і не яміг, — заговорив Заболотний. — Просто нібито, але так мені й не вдалося це йому до пуття пояснити… Ну ян, скажімо, поетом не бувши, відтворити грозову ніч у степу, коли все небо вирує в голубих спалахах і гоготить своїми глибинами надпотужний небесний орган?! Одного літа така гроза застала мене вночі у польовому вагончику механізаторів — у брата я там гостював… Ох, як гриміло! Ото була музика, ото Бах! Чи що давно не чув грому в степах, чи тієї ночі справді гриміло якось надпотужне, тільки я… ні, не передати того словами. Кажуть, після грози навіть хліб краще росте — стільки в атмосфері збирається життєвої сили, якоїсь лише йогам відомої прани… Принаймні тієї ночі я це на собі відчув. Стоїмо а братом на дверях його вагончика, а перед нами все небо вирує сяйвами, і музика сфер довкола така, що відчуваєш, як вона й тебе виповнює, наснажує своєю могутньою силою…
— Слухай уважно, серденько, — торкнув за плече дружину Дударевич. — Незгірш якого-небудь лірика заговорив наш товариш дипломат. Відкриває нам нарешті свою запломбовану душу…
— Більше не буду, каюсь, — посміхнувсь Заболотний і примовк, весь поглинутий трасою.
— Я б теж хотіла пережити нічну грозу, — мрійливо сказала Тамара і потім додала: — Заболотний, а доводилось вам бачити нічний град?
— Вночі граду не бував.
— А от і буває. Комбайнер казав…
— Виходить, я відстав… Взагалі складається враження, що в природі теперішній багато що переплуталось…
— Як там не є, одначе я тут справді відроджуюсь, — мовила Тамара. — Цей ваш степ, Заболотний, він має дивовижну властивість повертати людині щось втрачене, напівзабуте. Без зусиль виникає в тобі відчуття єдності з природою, з пахощами полів, з вічністю неба… Тягнешся до людей, але чи кожен тут тебе зрозуміє? Для стороннього ока, для когось місцевого, хто я? Проїжджа курортниця, екстравагантна особа в джинсах, а що ця особа теж може бути змордована, що нерви її до краю виснажені, це хіба кого-небудь торкне?
Машин помітно поменшало (десь потроху влаштовується на нічліг подорожній люд), дорога стала вільніша, тож можна було наддати швидкості. Заболотний наддав, увімкнувши перед тим фари. По тому, як він рівно, розкуто веде, відчувалось, що він у доброму настрої. Вдома .нарешті. Після стількох літ розлуки знов під тобою степова улюблена траса, твоя безконечна злітна смуга, яка відчутно створює для тебе ілюзію лету. Взявши розгін крізь ці теплі бузкові простори, дорога лягла кудись аж під обрій до самих зірок. Комашня, налітаючи, б'ється, заліплює скло, знов буде Дударевичу робота. Як і личить ідеальному автовласникові, він уже не раз виходив з машини із своєю заморською замшею.
Подружжя стиха перемовляється на заднім сидінні, дорога, видно, заколисує Тамару. Чути, як чоловік пропонує, підставивши дружині плече:
— Схились, подрімай.
Дударевич уміє бути дбайливим, ось і зараз прокидається в ньому теплінь турботливості до дружини, перехвильованої, змореної за дорогу. Супутниця життя, скільки з нею пережито разом, скільки труднощів ділила вона з Дударевичем за час його нелегкої, відповідальної служби! Таки ж справді вихопив її з інституту, не давши довчитись, завіз на край світу, і хоч Тамара молодша за нього і спеціального вишколу пе проходила, проте не раз дивувала його, кадрового дипломата, топким тактом, розторопністю, вмінням блискавично реагувати, не раз вона виручала його, вражаючи силою своєї суто жіночої інтуїції, якістю просто незамінною в їхньому становищі людей ам-басадних. Ніколи не нарікала, не заскніла його бойова подруга серед тих тягучих заекваторних буднів, де стільки незвичних умовностей, обмежень та засторог супроводять кожен твій крок. Якщо коли й здавали в неї нерви, то перед Дударевичем дружина старалась не виявляти цього, навпаки, вміла ще і йому подарувати свою підбадьорливу ласку, розвіяти якусь службову прикрість. Для жіноцтва амбасади Тамара виявилась просто знахідкою, її товариськість, весела, хоч іноді й надто розбурхана, екзальтована вдача там ставали особливо в пригоді. Найбільше здружилась Тамара з «місіс Заболотною», щоправда, пізніше довелось розлучитись — опинились у різних місцях, в різних країнах, служба чоловіків вимагала цього, бо, як у людей кочової професії, дороги їхні то схрещувались, то знову розходились. Не сподівались, скажімо, цього літа бути разом, а ось домівка поєднала.
В Дударевича з Заболотним завжди були стосунки складні. На багато речей вони дивились по-різному і репутацію серед колег мали далеко не однакову, про що, до речі, їм обом було добре відомо. Клімат їхніх взаємин знав періоди і похолодань, і потеплінь — чи не від активності процесів на Сонці залежали подібні перепади? — як жартували з приводу цього колеги.
Нинішня поїздка проходить рівно, Дударевича цілком влаштовує, що Заболотний більшу частину дороги сидить за кермом, і взагалі в дорозі він терплячий і покладистий, а ось Тамару свою Дударевич просто не може впізнати, хоч ніби давно б уже мав призвичаїтись до її часом нестерпних дивацтв. Ну хай в інших, напружених ситуаціях вона, буває, нервується, але чим пояснити її сьогоднішні примхи, скажімо, оту раптову незрозумілу різкість: «Не хочу! їдьте без мене!»? Невже, що опинилася вдома, на рідній землі, де можна собі нарешті все дозволити, відпустити всі гальма? Наче й справді сп'янили її ці простори, що своїм повітрям, безперечно, збудливо впливають на психіку декотрих натур. Недарма ж у цих степах колись гуляла ота розхристана вольниця… Чи, може, це в Тамари реакція на все пережите, на її заекваторне, таке скуте існування, де весь час доводилось тримати себе в стані крайньої нервової напруги й настороги. Там вона вміла володіти собою, лише зрідка він, та й то випадково, помічав, що вона буває пригнічена. Повернеться з відрядження і одразу до неї: що в очах? Смуток? Як ти тут, люба? Виявляється, бачила сьогодні в порту рикшу старого, впряжений у візок, мало не падав від виснаги, одначе так благ&в, пропонуючи свої послуги. Тепер уже там прогрес, на зміну традиційним рикшам-пішохідцям майже всюди прийшли так звані бечаки, рикші-велосипедисти, а тоді ще, бувало, бідак який-небудь навіть похилого віку впряжеться й подавсь із своїм пасажиром, — Тамара вбачала в такому транспорті щось принизливе, вона ніяк не могла змиритись, як це людина людину везе!.. Іншим разом — теж у перші дні їхнього перебування там — глибоко була вражена нашестям із сільських місцевостей дівчаток-повій, що мали авичай табунитися на одному з нічних бульварів, скуцо освітленім, що, певне, саме поганим освітленням їх і приваблював, та ще, може, своєрідним захистком — смугою кущуватих заростей, які тягайся обабіч магістралі кудись у темряву тропічної ночі. Там, в гущавині узбічних заростей, дівчаткам зручно було ховатися від полісменів, там їх для маскування чекають найняті рикші зі своїми візками, і авідти ж, із сутіні, ці юні магдалини із щебетом зовсім пташиним вискакують цілим з'юрмиськом на лови, тільки з'явиться на трасі бульвару якась вечірня машина. Пригальмуй бодай на мить, одразу налетять цілим табунцем, дівочі личка облипають скло, як оця комашіїя. «Ах, совет!»—і з сміхом безжурним так і сипонуть урізнобіч, розскочаться знов у кущі своєї задушної тропічної зелені… Тамара зіткнулась з таким уперше в житті, сцени з бульвару болісио її вразили, вона довго тієї ночі не могла заснути: «Такі юні, такі молоденькі, такі беззахисні у своему падінні… Гублячи себе, вони ще й сміються… Навіть не розуміють свого нещастя».