Твоя зоря – Олесь Гончар

Той невідомий, прпсутулившись, сидить спиною до руху, до траси, зовсім не цікавлячись нею: задививсь кудись у поля, задумавсь чи просто куняє? Плечі й картуз незворушно темніють серед сивизни бур'янів. Тамара, наблизившись, запитала:

— Пробачте… Чиї це шовковиці?

Плечі ворухнулися, як зі сну, голова на міцних в'язах, в кашкеті з захисними комбайнерськими окулярами, що поблискують у незнайомця на лобі, повернулась невдово-лено в Тамарин бік:

— Що?

— Я дозволила собі посмакувати… А вони ж, ці шовковиці, мабуть, чиїсь?

Обличчя в комбайнера аж темно-сизе від пилюки й щетини. А серед цієї пилюки й щетини два клаптики чистої, ну просто небесної блакиті, в якій після промайнулого невдоволення з'являється щось доброзичливе.

— Всіхнє це добро: збирайте на здоров'я — шовковиця для того й родить… Наші не встигають за клопотами й збирати… Дітям, коли їх везуть автобусами до моря, отим в тут робота. Позаїдаються, не знають потім, як і відмитись.

Тамара уважно розглядала цю людину — людину, що від хлібів. Сила і змореність. Тиха, мужня статечність. Бруд поту на посрібленій скроні, сіра пилюка на сірих бровах, а під ними небесна блакить очей, щойно перед цим сторожких, а зараз чимось звеселених, — видно, його вже не дратує, як першої миті, ця блукаюча дамочка у джинсах, в цяцькованих браслетах особа із траси… Яку душу таїть у собі ця кострубата закіптюжена постать, що так природно вписалась в розлите світло степів, в цю прозорість повітря?

— Чого ви так дивитесь? — спитав незнайомець, відчувши на собі вивчальний Тамарин погляд. — Живого комбайнера не доводилось бачити? Так оце він перед вами, натуральний, як є. Напарник пішов у загінку, а я вирішив: дай трохи посиджу, дух переведу.

— Творець хліба… А я ваш спокій порушила… Пробачте.

— Нічого. Ми звичні. Оджнивуємось, тоді відіспимось, а зараз… Бачите, скільки ото білих паляниць розкидано по степу — треба ж встигнути позбирати їх вчасно…

Тамара кинула звеселілий погляд у простір, мовби й справді сподівалась там побачити оті його паляниці… Величезний лан, аж наче припалений, гущавінню чистої пшениці тиснеться до самої лісосмуги. Лита мідь колосків стоїть сухо, безшерхітно. Де-не-де в глибині лану пшеницю покрутило пасмами-косами, намертво звихрило й прибило до землі, як її там і взяти комбайном…

— Скажіть, вас нікуди звідси не тягне?

— А куди? За довгим карбованцем? Декому подобається бути літуном-перекотиполем — діло його. А котромусь більше до душі триматися кореня. І син мій такої ж думки. Вчиться в Кременчуцькому училищі льотчиків цивільної авіації, але й він збирається повернутись — підживлюватиме хліба. Звісно, не завжди тут рай, надто ж як взяти це літо. У нас ще нічого, ото тільки подекуди покрутило в куделі пшеницю, наче відьми там танцювали, а на третій бригаді цілий лан «аврори» за ніч буря поклала… Отам з комбайнами намучимось… Буря з градом, та ще град нічний — ви чули коли-небудь про таке?

— А що — це рідкісне явище?

— Щоб град уночі? Та ніколи такого не бувало! Навіть старі люди не пригадують. Голова наш і в академію запит подав: звідки цей град уночі? Які причини? Невже що в космосі дірок наробили?

За безміром хлібів, за мерехтючим від сонця океаном повітря ледь помітно проступають з глибини обрію хмари, купчасті, сріблясто-перламутрові, до краю наповнені світлом.

— А там он знову хмари, — застережливо кивнула в той бік Тамара. Вона щойно їх помітила.

— То не страшні. Ті лиха не несуть. То добрі хмари… Отак стоять собі і стоять та тихо світяться до степу…

— Мов гірські вершини… Ваші степові Арарати…

— Ми їх у дитинстві називали «діди», — зненацька почувся голос Заболотного, що, продершись крізь лісосмугу, саме наближався до них.

Механізатор здивовано озирнувся на прибульця і чомусь навіть зрадів його репліці.

— А в нас їх і зараз називають «дідами», — приязно сказав до Заболотного. — Земних дідів мало тепер, на фронтах полягли, а там ще зостались, — кивнув він угору.

— Славні «діди», — не приховував захоплення Заболотний і, зупинившись поруч з Тамарою, задивився на ті біліючі за розливом хлібів хмари. Обличчя його буде зараз якесь просвітлене, наче й на нього падали сяйвини від тих далеких степових Араратів.

— «Діди» і «діди», — посміхнулась Тамара своїм співбесідникам. — От уже ви й знайшли спільну мову.

Якась пташина, сівши на вершку шовковиці, крикнула звідти неприємно, сердито.

— Чого ти нервуєшся? — обернулась до неї Тамара. — І як тебе звати? Чи не зозуля?

— Ракша, — пояснив Заболотний.

— Тепер і зозуль поменшало, — знов перевівши погляд у степ, мовив механізатор. — Торік одна поселилась у наших плавнях, так до неї з траси цілі екскурсії: скільки навіщує, скільки кому літ накує? Збирались навіть кемпінг біля тієї зозулі відкрити…

— І, звичайно ж, поряд з кемпінгом ресторан «Ку-ку!»? — додав Заболотний, і обидва вони засміялись.

Підійшов Дударевич, діловито доповів Тамарі, що «мустанга» її вже підковано, все о'кей, можна рушати далі. Однак вона ще пристояла, стежачи, як щось схоже на величезну цикаду, з'явившись з-під обрію, поволі, з віддаленим гуркотом рухається в цей бік… Комбайновий агрегат дедалі виростав, наближаючись, з сухим дзвоном ішов загінкою.

— Оце ж мій, — сказав до Тамари механізатор і, спустившись з горба, досить легко, як на свою огрядність, рушив агрегатові навстріч.

— Хай щастить, — побажала Тамара йому навздогін.

— І вам, — кинуто було у відповідь на ходу. Відчувалось, що вже увесь він зараз там, біля агрегату, а ці подорожні люди, хоч хто там вони е, від цієї миті одразу мовби перестали для нього існувати.

— Я на нього не справила враження, — сказала Тамара. — Або, точніше сказати, справила невигідне враження.

— Ви можете й помилятись, — заспокійливо мовив Заболотний. — А взагалі, хто ми йому?

Сіли в машину і тільки рушили, Заболотний — раптом до Дударевича:

— Зупини.

— Що сталося?

— Стороння пасажирка заблукала.

Він опустив скло, щоб дати можливість вилетіти заблу-калій звідкись до салону бджолі.

Коли випустив її, Дударевич, давши хід, докірливо похитав головою:

— Ну, знаєш! Це ти справді такий сердобольний? Чгі биявся, що вжалить?

— І те, й те. А загалом повчитись би нам у цього племені. Ось чиї звичаї та етикети студіювати б нам, дипломатам.

— Ні, це без мене, — скрививсь Дударевич. — Та й тобі… Ти ось випустив бджолу, пожалів її, а вона ж загине. Бо звідси вона на пасіку не втрапить…

— Втрапить. Своїх вона знайде, будь певен.

— Яким чином? — зацікавилася Тамара.

— А вусики-антени? Уявіть собі, на кожній антені п'ятсот тисяч чутливих пор, і кожна пора має нервові закінчення…

— Фантастика!

— Саме так.

— О, скільки ще тієї фантастики у житті, — сказала Тамара. — На сеансах гіпнозу, скажімо, спостережено: спроби навіяти гіпнотизованому аморальні вчинки викликають раптовий вихід його з гіпнотичного стану! Хіба ж не дивно?

— Дивно.

— І хіба це не свідчить про чистоту, закладену в самій природі людини. Тільки диявольськими зусиллями вдається спотворити істинно людське в людській душі… чи навіть зламати її. Знівечити. Жалюгідний покруч, ляльку чи кар'єромана з неї зробити… Але ж при найменшій можливості вона знов воскреса! На те вона й душа!..

— Люба моя, ти знову витаєш в емпіреях, — зіронізував Дударевич. — Якщо ти в рожевих окулярах, скинь їх… і озирнись: чи не посіріють твої ландшафти?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: