Твоя зоря – Олесь Гончар

— Но вже в минулому, — відповіл Дударевич. — Соня-сан переконала нас, що вона гідна свого Заболотного. почуття зрозуміле, а ось чому ви, посторонні жінки, всі від нього в такому захваті, цього я ніяк не збагну.

— А це ж ясніше ясного, — вигукнула Тамара. — Мужчина, який у найскладнішій ситуації міг так постояти за свою любов, хіба не вартий захвату? Заболотний справді повівся, як лицар неба, пробачте за комплімент… А як би мій Дударевич учинив, коли б довелось вибирати між мною і його постійною коханкою на ім'я Кар'єра, це ще питання.

— Не мели дурниць, — розсердився Дударевич.

— Ба, лютиться, бо правду кажу, — усміхнулась Тамара. — А вам, Заболотний, може, цікаво буде знати, як цей Дударевич мене ошукав, зіграв колись на моїй дівочій довірливості. Ось я бачу себе зовсім юною в училищі. Захоплюється мистецтвом дівчисько це, хай екстравагантне, але ж таки здібне, сам професор казав: подає надії… Пригадуєш, Дударевичу, які я статуетки рубала з граніту?

— Ще б пак, надіне танкістський шолом, щоб не глухнути, і, як дятел, з самого ранку довбе й довбе… Тільки все чомусь трійки хапала…

— Не в п'ятірках щастя. Звичайно, бурхлива вдача, та ще ота влюбливість, якою ти и досі мене докоряєш. Але ж не те основне. Прагнулося безпомильно знайти себе, своє покликання, тим-то й опинилася згодом в іншому навчальному закладі, запалилася новою мрією — будувати мости… Так, так, мости! І хіба ж не могло це бути реальністю? Тамара-брідж який-небудь, може, навіть і вашу гоголівську ріку прикрасив би, від берега до берега перекинувся б, ажурний, сріблястий… Було б, якби не цей Дударевич. Не дав довчитися. Вирішив, що молодому, перспективному дипломатові потрібна жона-оздоба!

— Жона-оздоба? Це щось нове, — здивувавсь Дударевич.

— Ошукав, спокусив, забив памороки. Поїдемо на край світу, зусібіч планету побачиш… Подруги заздрили: поліглот! Дипломат, син дипломата. Майже як Асурбаніпал, син Асурбаніпала…

— Не було такого, — кинув незлобиво Валерій.

— Нічого не скажеш, зумів захопити, — вискаржувалась вона далі. — Та як було й не піддатись спокусі? Поїдем, де вічне літо, орхідеї цвітуть круглий рік, знайдеться й тобі місце в амбасаді, станеш серед наших першою дамою…

— А хіба й не стала?

— А що з того? Люди шукають щастя, а що я знайшла? Тумани Нової Зеландії? Смердючі канали Джакарти? Різанину фанатиків, коли вони в одну ніч винищили стількох наших знайомих, всю річку загатили трупом. Дударевич каже: контрасти. Збожеволіти можна від ваших контрастів! — вигукнула Тамара, креснувши у бік чоловіка гнівним поглядом.

— Минулося, — сказав заспокійливо Заболотний. — Маєте передишку. Ніяких стресів, дихайте степом, радійте буттю…

— Доки відділ кадрів не покличе в нове загранвідря-дження, — осміхнувся Дударевич.

— Тут справді гарно, — стишивши запал, роззирнулась Тамара в степове роздолля. — Вам, Заболотний, можна позаздрити. Ви син цього степу, ви під цим небом виростали… Які простори, скільки тут світла! Степ, як і океан, дає відчуття безмежності. Тут краще почуваєш планету.

— Це точно вловлено, — згодився Заболотний.

— Уявляю, Заболотний, — вела далі Тамара, — як це j; вам, людині степів, після всіх ланчів, прийомів, хитромудрих ваших дипломатських поєдинків повернутися знову сюди, в рідну стихію! Адже ви нарешті вільні від усіх умовностей, від нещирих усмішок та застольних двознач-ностей, що їх потім до ломоти в лобі розгадуй… Мабуть, тільки тут можна оцінити, яка це перевага, коли слово і погляд синхронні, мають значення цілковито правдиве, ясне, істинне, як оте небо, як повітря, що так сліпучо мерехтить до самих небокраїв… Чи, може, я помиляюся?

— Ні, сонечко, ти не можеш помилятися, — зробив спробу пожартувати Дударевич.

— Спасибі, — нехітьма кинула дружина й далі зверталась до Заболотного: — І ось все це перед вами, Заболотний, ви знову в своєму степу, в його обіймах! Ваші незрадливі небесні «діди» знов поглядають звідти на вас, щось мудре, нам невідоме, виповідають… Я певна, що в душі у вас вирує зараз ціла буря емоцій, ніжностей, спогадів юності… Те, що для нас із Дударевичем просто бур'янинка, придорожня, гіркий полин, що не викликає ніяких асоціацій, для вас, немає сумніву, то цінність, творіння природи чи, як ви кажете, євшан-зілля, в якому для вас таїться щось особливе…

— Він зараз як магометанин, — підкинув жарт Дударович, — мов індус у тюрбані, що боїться иа якусь тут свою травинку ыасяунити, -бо вона для нього свящешна.

— Мави рацию, — згодився Заболотний, як їм здалося, без усякого жарту.

Надвечір ми зробили привал. Дозволили собі розкіш, оскільки мають намір їхати цілу ніч, коли и сыека спаде, і рух, сподіваються, буде менший. Звернувши а траси, відділені від неї лиш смугою накіптюжених придорожніх дерев, влаштувались ли'нем до степу біля купи запашної, щойно скомбайнованої соломи, — щодалі на південь скошених полив стає більше, свіжі стерні з розкиданими по них ось такими солом'яними купами підступають до -самої дороги. Тіліьки ввернули з траси, і відкрився їм зовсім інший світ — сиовыедий тиші, злагоди, світ бджоли і квітки, світ гармонії! Так принаймні сформулювала Тамара свое відчуття, першою опустившись на сріблясту травичку під лісосмугою, де, не зачеплені комбайнам, дружно спйвісиують духмяні ваоид'ьки, й буднік, і навіть падалішній соняшник, до якого прилипло кілька бджолят…

Поруч солома, пухка, ще надіовнена духом сонця, на тиі незабаром і розпласталися горілиць Дударевич та Заболотний. Зараз у них ніяких дискусій, їм навіть перемовлятися нехіть, тут чуєш лише, як тобі заспокоюються нерви, як посту.іюво з тіла виходить втома й напруга дороги.

Палас захід. Ссшце сідас у вишю-чорвош моря імли, стоп кутається в куряву, і в тій червоній куряві комбайни ходять десь аж ка краю землі. Звідти, з безкраїх стерои, на Тамару віс теплом полиі, у повітрі чаду зовсім не чути, хоч траса шкварчить десь зовсім поруч за лісосмугою. Там, за деревами, летить і летитт. потік машин, лишаючії по всій трасі бокниовниі гар, а тут це здорово польоні попітря саме пливе у грудії, і чуєш, як суха земля після денної спеки дихає до тебе гарячим, майже тілесним теплом. Тамара, перебуваючи просто в блаженстві, щиро ії схвильвав каже:

— Друзі, нікуди я звідси не хочу… Заболотний, акредитуйте мене при ваших степах! Кожного вечора, кожного раіиіку відчувати ці простори, бачити це світло небес… Яке щастя… А ми його десь-інде шукаємо… Ні, тут відроджується душа!

Дударевич стежить за дружиною з ревнивою гордістю: він любить, коли Тамара ось так розхвильована… Це про жінок такого складу кажуть: пристрастю жагтить! Але до кою, до кого? В цьому він ніколи не певен…

— Тільки не думай, люба, ще тут еала свята, — застеріг дружину Валерій. — Бачила комбайнера? Спитала б його про щастя. Такий у жнива як викроїть для сну годину чи дві, то й добре.

— Зате людина має міцний, здоровий сон. А ми на нембуталах… Ні, тут чудово! Тут би я в когось могла б закохатись!

Супутники до неї ве відгукуються, вони ніби поринули в нірваду, в стан повдаго спокою; здається, примирившись зі всім на світі, мовчки споглядають над собою небо високе, ніби вперше ними поботіене, вперше для себе відкрите…

— Що таке людина в степу, та ще й розпростерта отак горілиць? — по якомусь там часі стиха запитує Заболотний мовби сам себе. — Це людина наодинці з вічністю.

— А нам з Дударевичем серед вашої вічності знайдеться місце? — доцікавлюється Тамара жартливо.

— Прилаштуємо.

— І який ми в ній матимем вигляд?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: