— А спитайте його: для чого? — сміється Тамара.
— Як — для чого? — дивується чоловік. — Треба ж перевірити, чи астрономи нас не обманюють, там всякі є…
— А сьогодні ти зміряй нам ще відстань до отих он «дідів» на обрії, — звертаючись до чоловіка, киває дружина на хмари, що біліють вершинами десь аж ніби по той бік океану.
Дударевич на її жарт не відгукується, в нього саме там щось заїло в комп'ютері, і він, зосереджено насувавшись, намагається полагодити свою забавку.
— Татку, ти скоро? — нетерпеливиться Ліда.
— Ідіть гуляйте, я дожену.
Вподовж берега на багато миль потяглася дерев'яна естакада, побудована спеціально для прогулянок, і Ліда, по-дитячому ожвавівши, що опинилася на цій гулкій, піднятій на опорах дерев'яній дорозі, побігла горою доганяти Заболотних, котрі пішли й пішли собі понад океаном, ніби намірившись іти кудись, хоч і за виднокрай.
Ліді, видно, подобалось бігти за ними, скликувати їх на бігу.
— Бачите, кинула своїх законних і подалася уздогін Заболотним! Я іноді просто ревную, — з легким усміхом нарікає на доньку Тамара. — Ходімте й ми, — звертається вона до мене. — Тільки не естакадою, а краще низом, я люблю берегом, щоб ближче до хвилі… Тут, якщо ви щасливий, то океан якусь і рідкісну мушлю під ноги на згадку вам викине. Хоча останнім часом він, здається, частіше викидає клубки сміття та мазуту…
Йдемо поволі, тихо схлюпує хвиля, дихається легко.
— А Ліда як ожвавіла!.. — Стежить поглядом за донькою Тамара. — Ви знаєте, вона просто в захваті від вашої подорожі до Мадонни! Встала вранці — втоми як не було, ніякої дражливості, вся якась просвітлена й до нас ласкавіша… «Ой, скільки я начулася, мамо, в дорозі!» Цікаво, якими там історіями ви її чарували?
— Просто нам дещо згадувалось…
— Вам просто, а їй… «Ах, мамо, я й не думала, що дорога мені так багато відкриє», — і оченята аж сяють, —переповідає Тамара. — Побувала, каже, там, де світ ніби інакший, і люди наче добріші, і нікуди ніхто не спішить… Мені здавалося, каже, що я чую, як невидимі хори наді мною співають «Аве Марія» і якісь дзвони в небі радісно дзвонять весь день, а навкруги садки цвітуть і сонце, сонце… А потім, каже, я в степу побувала, блакитні дощі купали мене… Отак зачарувати дитину…
— Не думалось, що Ліда так близько все те прийме до серця.
— О, це дуже вразливе дитя… І хоч того шедевра й не пощастило вам побачити, однак, уявіть собі, в Ліди зосталося дивне почуття: мовби вона все-таки бачила її, ту вашу степову Мадонну під яблунею… Зараз можу признатися: це ж я навмисне нав'язала малу свою мізантропку вам у поїздку, хай, думаю, трохи розвіється. А то останнім часом таке дражливе, нервове стало… Між нами кажучи, трагічний той випадок не минув для дитини безслідно, — тут і дорослому нелегко було б витримати такий нервовий струс… Якось дзвоню з міста: «Як ти там, донечко?» — «Все гаразд, мамо, уроки готую», а потім раптом: «Якби ж тільки не оці мухи! Звідкись, мамо, налетіли до кімнати мухи цеце!» Боже, я думала, що вмру. «Лідо, Лідусько, — своя не своя волаю в трубку, — які цеце? Що ти говориш, донечко?» А вона знов зовсім спокійно: «Так, так, мамо, тут мухи цеце». Нічим не передати той жах, який охопив мене. То було страшніше від смерті!..
Недавно пережите горе, видно, ожило зараз зі всією силою в Тамариній душі, сколихнуло її материнське почуття, і сльози так і бризнули їй із очей. Ідучи, вона не дивилась під ноги, не помічала, як хвилею все частіше їй обхлюпує туфлі. Йшла і без стриму виливала мені, малознайомій людині, своє материнське горе. Який то справді моторошний, ні з чим незрівнянний жахливістю стан, коли зненацька твоє рідне дитя, яке щойно щебетало цілком логічно про уроки, про корнфлекс та банани, за одну мить, за жахливу мить потьмарення рве з тобою зв'язок, зникає в іншу реальність, без жалю віддаляється в пітьму нерозуміння, самоти й очужілості… Віддалилось, відчужилось, на іншу мову перейшло, у сферу, де матері місця нема, де панує щось інше, кошмарне…
— Заспокойтесь, — казав я їй, а жінка ніби вже й не до мене, кудись у бік океану виповідала про той стан незмірного жаху, про шматуючий біль, з яким вона мчала після розмови з донькою додому, і як втратило для неї будь-яку цінність усе довколишнє, перетворилось у ніщо порівняно з її донечкою, і яким в сто крат прекраснішим стало її дитя — страшно й сказати — саме в горі, в нещасті!
Вигляд океану, чайки, що, граючи з вітром, біло завихрилися поблизу, видно, впливали заспокійливо на цю розшарпану горем жінку. Сліз уже не було. Вона поступово стишилась, пошкодувала, дивлячись на чайок, що не захопила нічого, щоб погодувати птахів.
— Ви собі не уявляєте, що ми з Валерієм пережили, — сказала згодом. — Якби не Заболотні, невідомо, чим би -це кінчилось. А так все обійшлось для дитини тільки .коротким нервовим зривом… Ох, нікому не побажаю wsq, що ми пережили… Чоловік мій, дарма що на вигляд він твердокамінний, а як сталось нещастя, зовсім занепав, зліг, думали, що буде інфаркт. Усі клопоти з поліцією та з лікарями довелось взяти на себе Заболотному… Ні, це рідкісна людина, і можна лише позаздрити вам, що ви маєте такого друга! Скажіть: невже ваша дружба ніколи не знала суперечок, сварок?
— Всього бувало… Головне, що потім мирились… Заболотний завжди знаходив в собі мужність — першим подати руку, коли бачив, що завдав, хай навіть ненароком, товаришеві образи… Все так виходило, що душею товариства ставав саме він…
— Авжеж, з ним цікаво: він багато думає, тонко почуває…
— А в дружбі вірний, як небагато хто. І ще одне е в ньому: це людина, що творить енергію, — енергію добра. В ньому розвинутий, сказати б, інстинкт справедливості, потреба людяного вчинку…
— О, я згодна з вами… При зовнішній деколи аж ніби розхристаності, безжурності насправді він дуже послідовний у житті, він такий надійний!.. А для моєї Ліди Кирило Петрович просто ідеал, лицар без страху і докору… Дехто, правда, вважає, що Заболотному іноді бракує якраз характеру, що він не в міру відкритий, всюди, як візитку, виставляє своє правдолюбство, свою плебейську привітність. Але тут, по-моєму, підмінюються поняття. Чому характер неодмінно має виявлятись у службовій похмурості чи в умінні працювати ліктями, рвучись д9 кар'єри із затятістю, часом аж тупою? Характер, як мені здається, — це передусім принциповість, внутрішня ста» більність, а цього Заболотному не позичати. Та ще є в ньому — ну це, мабуть, тільки жінкам дано помітити — якась душевна чистість, цнотливість, що її навіть дивно, як йому вдалось зберегти серед усього пережитого від юності й до сьогодні… Уявляю, як нам буде тут без Заболотних, адже вони мають незабаром повертатися в Союз. Ми всі почуватимем їхню відсутність, а надто W Ліда, вона дихнути не може без своєї Соні-сан…
— Як до неї прикипіло це «Соня-сан». — Отак із жарту й пішло… «Місіс Заболотна» — це ніби холодніше… Найбільше ж нам подобається, коли Кирило Петрович називає її Софійкою… Так, вона достойна його. Це, скажу я вам, свята жінка! Недарма вся дипломатська дітвора так лине до неї, малеча найкраще відчуває — хто є хто. Про Соню-сан при дітях слово накриво не смійте сказати, бо якесь і найменше так одразу і дасть одкоша. Ми з Сонею досі без сміху не можемо згадати одного випадку: якось летимо з нею на Париж, самі, без чоловіків, ще й Ліда з нами, а сусідом у нас жевжик з торгпредівських наших поліглотів — всю дорогу він тоді докучав нам своїми плоскими дотепами і навіть спробував лицятись! Помітивши, що обидві ми не досить вільно володіємо французькою, кавалір той, щоб виказати над нами перевагу й похизуватись своїм, як він, видно, вважав, ідеальним прононсом, особливо в'язне саме чомусь до Заболотної: «Так що: Антон — теля — пасе, Мар'яна льон — тре?» — аж поки Ліда, що сиділа поруч із Сонею, так відрізала йому по-англійському, з такою шексшрівською соковитістю, що сусіди по салону сміялись потім до самого Парижа, а зальотник наш, скиснувши одразу, більше не демонстрував свій ідіотський прононс…