Твоя зоря – Олесь Гончар

Виступами дельфінів керує, стоячи на узвишші, дресирувальник, увесь у червоному, за його знаком викохані в океанських водах артисти цілком охоче показують людям своє вміння, красу пластики, поєднану з дивовижною добротою та кмітливістю.

— Помінятись би їм ролями, — зауважує Заболотна. — Хай би ще тренер їхній крізь кільця пострибав, а дельфіни подивились, чи добре в нього виходить…

Ліда, аж навшпиньки стаючи, стежить, хай і з відстані, за сеансом напружено, з хвилюванням; усмішки дельфінів, що весело літають у повітрі, видно, заваблюють дівчинку більше, ніж ця дороговартісна іграшка, якою Дударевич вирішив зацікавити доньку. Я спершу навіть не зрозумів, чим то він так уперто намагається Ліду розважити, і дружина Дударевича, помітивши мою необізнаність, зі сміхом пояснила, що в руках у її технократа мініатюрний японської фірми комп'ютер, — в напливі батьківського почуття Валерій за неабияку ціну придбав його для доньки, але поки що тією дитячою іграшкою частіше бавиться він сам.

— А що? Всі ми перед вічністю діти, — каже Дударевич і запевняє, що його мінікомп'ютер, то штуковина виняткових здібностей: вона здатна миттєво виконувати безліч найскладніших розрахунків, в ній сила логіки, і йому, Дударевичеві, навіть приємно побавитись на дозвіллі цим портативним створінням. Електронний розумник цей уміє ділити, множити, добувати корені, він оперує астрономічними цифрами, тож із ким Дударевич краще міг би тренувати свій інтелект? Вже йому нібито вдалося з допомогою цього пристрою визначити відстань до Місяця і навіть до Марса.

— А спитайте його: для чого? — сміється Тамара.

— Як — для чого? — дивується чоловік. — Треба ж перевірити, чи астрономи нас не обманюють, там всякі є…

— А сьогодні ти зміряй нам ще відстань до отих он «дідів» на обрії, — звертаючись до чоловіка, киває дружина на хмари, що біліють вершинами десь аж ніби по той бік океану.

Дударевич на її жарт не відгукується, в нього саме там щось заїло в комп'ютері, і він, зосереджено насувавшись, намагається полагодити свою забавку.

— Татку, ти скоро? — нетерпеливиться Ліда.

— Ідіть гуляйте, я дожену.

Вподовж берега на багато миль потяглася дерев'яна естакада, побудована спеціально для прогулянок, і Ліда, по-дитячому ожвавівши, що опинилася на цій гулкій, піднятій на опорах дерев'яній дорозі, побігла горою доганяти Заболотних, котрі пішли й пішли собі понад океаном, ніби намірившись іти кудись, хоч і за виднокрай.

Ліді, видно, подобалось бігти за ними, скликувати їх на бігу.

— Бачите, кинула своїх законних і подалася уздогін Заболотним! Я іноді просто ревную, — з легким усміхом нарікає на доньку Тамара. — Ходімте й ми, — звертається вона до мене. — Тільки не естакадою, а краще низом, я люблю берегом, щоб ближче до хвилі… Тут, якщо ви щасливий, то океан якусь і рідкісну мушлю під ноги на згадку вам викине. Хоча останнім часом він, здається, частіше викидає клубки сміття та мазуту…

Йдемо поволі, тихо схлюпує хвиля, дихається легко.

— А Ліда як ожвавіла!.. — Стежить поглядом за донькою Тамара. — Ви знаєте, вона просто в захваті від вашої подорожі до Мадонни! Встала вранці — втоми як не було, ніякої дражливості, вся якась просвітлена й до нас ласкавіша… «Ой, скільки я начулася, мамо, в дорозі!» Цікаво, якими там історіями ви її чарували?

— Просто нам дещо згадувалось…

— Вам просто, а їй… «Ах, мамо, я й не думала, що дорога мені так багато відкриє», — і оченята аж сяють, —переповідає Тамара. — Побувала, каже, там, де світ ніби інакший, і люди наче добріші, і нікуди ніхто не спішить… Мені здавалося, каже, що я чую, як невидимі хори наді мною співають «Аве Марія» і якісь дзвони в небі радісно дзвонять весь день, а навкруги садки цвітуть і сонце, сонце… А потім, каже, я в степу побувала, блакитні дощі купали мене… Отак зачарувати дитину…

— Не думалось, що Ліда так близько все те прийме до серця.

— О, це дуже вразливе дитя… І хоч того шедевра й не пощастило вам побачити, однак, уявіть собі, в Ліди зосталося дивне почуття: мовби вона все-таки бачила її, ту вашу степову Мадонну під яблунею… Зараз можу признатися: це ж я навмисне нав'язала малу свою мізантропку вам у поїздку, хай, думаю, трохи розвіється. А то останнім часом таке дражливе, нервове стало… Між нами кажучи, трагічний той випадок не минув для дитини безслідно, — тут і дорослому нелегко було б витримати такий нервовий струс… Якось дзвоню з міста: «Як ти там, донечко?» — «Все гаразд, мамо, уроки готую», а потім раптом: «Якби ж тільки не оці мухи! Звідкись, мамо, налетіли до кімнати мухи цеце!» Боже, я думала, що вмру. «Лідо, Лідусько, — своя не своя волаю в трубку, — які цеце? Що ти говориш, донечко?» А вона знов зовсім спокійно: «Так, так, мамо, тут мухи цеце». Нічим не передати той жах, який охопив мене. То було страшніше від смерті!..

Недавно пережите горе, видно, ожило зараз зі всією силою в Тамариній душі, сколихнуло її материнське почуття, і сльози так і бризнули їй із очей. Ідучи, вона не дивилась під ноги, не помічала, як хвилею все частіше їй обхлюпує туфлі. Йшла і без стриму виливала мені, малознайомій людині, своє материнське горе. Який то справді моторошний, ні з чим незрівнянний жахливістю стан, коли зненацька твоє рідне дитя, яке щойно щебетало цілком логічно про уроки, про корнфлекс та банани, за одну мить, за жахливу мить потьмарення рве з тобою зв'язок, зникає в іншу реальність, без жалю віддаляється в пітьму нерозуміння, самоти й очужілості… Віддалилось, відчужилось, на іншу мову перейшло, у сферу, де матері місця нема, де панує щось інше, кошмарне…

— Заспокойтесь, — казав я їй, а жінка ніби вже й не до мене, кудись у бік океану виповідала про той стан незмірного жаху, про шматуючий біль, з яким вона мчала після розмови з донькою додому, і як втратило для неї будь-яку цінність усе довколишнє, перетворилось у ніщо порівняно з її донечкою, і яким в сто крат прекраснішим стало її дитя — страшно й сказати — саме в горі, в нещасті!

Вигляд океану, чайки, що, граючи з вітром, біло завихрилися поблизу, видно, впливали заспокійливо на цю розшарпану горем жінку. Сліз уже не було. Вона поступово стишилась, пошкодувала, дивлячись на чайок, що не захопила нічого, щоб погодувати птахів.

— Ви собі не уявляєте, що ми з Валерієм пережили, — сказала згодом. — Якби не Заболотні, невідомо, чим би -це кінчилось. А так все обійшлось для дитини тільки .коротким нервовим зривом… Ох, нікому не побажаю wsq, що ми пережили… Чоловік мій, дарма що на вигляд він твердокамінний, а як сталось нещастя, зовсім занепав, зліг, думали, що буде інфаркт. Усі клопоти з поліцією та з лікарями довелось взяти на себе Заболотному… Ні, це рідкісна людина, і можна лише позаздрити вам, що ви маєте такого друга! Скажіть: невже ваша дружба ніколи не знала суперечок, сварок?

— Всього бувало… Головне, що потім мирились… Заболотний завжди знаходив в собі мужність — першим подати руку, коли бачив, що завдав, хай навіть ненароком, товаришеві образи… Все так виходило, що душею товариства ставав саме він…

— Авжеж, з ним цікаво: він багато думає, тонко почуває…

— А в дружбі вірний, як небагато хто. І ще одне е в ньому: це людина, що творить енергію, — енергію добра. В ньому розвинутий, сказати б, інстинкт справедливості, потреба людяного вчинку…

— О, я згодна з вами… При зовнішній деколи аж ніби розхристаності, безжурності насправді він дуже послідовний у житті, він такий надійний!.. А для моєї Ліди Кирило Петрович просто ідеал, лицар без страху і докору… Дехто, правда, вважає, що Заболотному іноді бракує якраз характеру, що він не в міру відкритий, всюди, як візитку, виставляє своє правдолюбство, свою плебейську привітність. Але тут, по-моєму, підмінюються поняття. Чому характер неодмінно має виявлятись у службовій похмурості чи в умінні працювати ліктями, рвучись д9 кар'єри із затятістю, часом аж тупою? Характер, як мені здається, — це передусім принциповість, внутрішня ста» більність, а цього Заболотному не позичати. Та ще є в ньому — ну це, мабуть, тільки жінкам дано помітити — якась душевна чистість, цнотливість, що її навіть дивно, як йому вдалось зберегти серед усього пережитого від юності й до сьогодні… Уявляю, як нам буде тут без Заболотних, адже вони мають незабаром повертатися в Союз. Ми всі почуватимем їхню відсутність, а надто W Ліда, вона дихнути не може без своєї Соні-сан…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: