Твоя зоря – Олесь Гончар

Ми й далі набираємо висоту, нас ніби притягує сонце, планета вже далеко внизу, таке відчуття, що вона десь там загубилась, зв'язку з нею більше не існує, і єдина реальність зараз — ці роздираючі простір могутні двигуни, цей повітряний, що наче в безвість пливе, корабель і на його борту… маленьке людство!

Було таке враження, що й течиво часу тут інакше, ніж було на землі, і що ми самі теж зараз інші.

Летимо в сяйвах!

І такого сяйва буде перед нами, істотами тепер небесними, як жартома зауважує Заболотний, кілька тисяч кілометрів…

— Як це вам подобається, Соню-сан? — звертається він до дружини. — Тисяч з п'ять кілометрів сяйва — підходить?

— Не заперечую. А потім?

— Після того буде під крилом зо дві тисячі миль темряви нічної…

— То вже гірше…

— Зате ж потім знову зоря! Зоря домівки…

Крізь блідизну щік у Заболотної просвічується зараз також щось схоже на цвіт зорі чи скоріше на її далекий відблиск: може, то відсвіти червоного оббиття крісел чи сліди ще не вигаслого збудження, тільки-но пережитого в аеропорту під час прощання.

. — Гляньте, Фудзі! — в тихім захваті вигукує Заболотна від ілюмінатора. — І ще одна Фудзі!.. І там он ще, ще…

Всі ті білосніжні Фудзі були, ясна річ, зіткані з серпанку хмар, однак формою, округлими силуетами декотрі з них справді нагадували священну гору Японії. Невже сама лиш гра світла творить такий разючий ефект?

Природа, вона і проста й складна безмірно. Яких тільки нема у ній поєднань, дивних, химерних! Всюди серед безкраїх сліпучих рівнин, серед ілюзорних снігів, самот-дьо здіймаючись, височать ті фантастичні утвори світла й повітря, сяють вершинами, схожі на Фудзіяму так дивовижно, мов її небесні сестри… Тільки відпливли маревні Фудзі — і вже сяйнули такі ж серпанкові Ельбруси, потяглись ілюзорні кряжі, ущелини, наповнені, як це буває в горах, голубими тінями… Скільки летимо — та ж безмежність сяйва, пречисті володіння сонця, яке тут, здається, світить беззахідно, вічно.

Туристська молодь поблизу віддається веселощам, легкими жартами розважають французькі хлопці своїх юних супутниць, йдеться про якісь їхні токійські пригоди, між ними чути розмову про пачінко — так звуться поширені в Японії гральні автомати, де й ці юні супутники, видно, випробовували своє щастя.

На саму згадку про пачінко Заболотний схмурює брови, він вважає повсюдно поширені гральні автомати прокляттям цих островів. Куди не піди, скрізь вони, за кожним рогом зустрінуть вас ці металеві однорукі бандити! Особливо потерпають від них прості люди, звідчаєпа молодь, що шукає будь-якого, хай і такого потворного способу вийти із своїх скрут. Досить ступити вам до грального залу, де сухо тріщать, металеве постукують ці незліченні автомати-пачінко, як ви вже чманієте, ви опинились у світі, де мови людської нема, де слова живого не почуете, тут панує лиш мова роботів, що своєю сухою стукотнявою мовби відраховують розмірене й холодно чиюсь судьбу. Якраз, може, судьбу отих очманілих молодих і літніх людей, що, стоячи перед автоматами, не помічаючи нікого й нічого, забули тут про все на світі і вслухаються тільки в цю владну, одноманітну, до одуру здатну тебе довести, металеву стукотняву автоматів. Коли одного разу ми на хвильку зайшли а Заболотним до такого залу, незліченний стукіт пачінко мене просто приголомшив, гуркіт стояв, мов у величезнім ткацькім цеху, в перестуках електронних пристроїв було щось шаманське, наркотизуюче. Ось болісно напружений юнак стоїть перед тим одноруким гангстером, чимось невидимим прикутий до нього, стоїть людина, ніби назавше зневолена роботом, цим витвором власного розуму, і так допізна вистоюють мільйони людей у німому чеканні, перебуваючи ніби в трансі. Після всіх своїх відчаїв якийсь бідак несе сюди, може, сподівання останнє, що бездушно постукуючий робот раніш чи пізніш таки виявить милосердя й допоможе йому в сліпій безконечній грі з власною долею. Заболотний в ті дні розповідав про одного із своїх японських приятелів, точніше, про його сина, якого пачінко призвело навіть до нервової хвороби, бо ж віддавався хлопець грі безрозсудно, до отупіння, до болю у голові, після чого і вночі спокою не мав від галюцинацій, від нестерпного стрибання перед очима блискучих металевих кульок.

— Можна поспівчувати японцям, — каже Заболотний. — Нашестя роботів на їхні острови — це таки одне із проклять віку… І в цих ось туристів, видно, теж зосталась оскома від пачінко…

Схоже, що декотрі з парижан справді зараз відчувають полегкість після своїх сумнівних токійських розваг, та й чи може інакше почуватись людина, котра, вихопившись із залізних обіймів робота, зненацька опинилася в сяйвах віднебесся? Земні пристрасті відійшли, згубні спокуси зостались десь там, жодному роботові звідти вас по дістати,: не загіпнотизувати своєю стукотнявою, віднині ви стаєте і недосяжні, ніякий-бо рух тут не існує, крім руху цього розкішного, лайнера, а планета, нрекрасна й нещасна ваша планета, що далі й далі відпливає від вас, поглинута, безвістями,: вона теж поволі-втрачає вас і силу свою тут, поволі в'ярачає, сама зменшуючись до розмірів трохи чи не тієї гральної кульки.

Летимо, летимо. Сяйво з ілюмінаторів падає на лиця людей, всі вони приспокоєні, вже нічим не зневолені, не знервовані, від усіх земних клопотів вільні — і від стукотняви пачінко, і від свисту автострад, від задимлених мегаполісів з їхніми вічними смогами, де виснажені кисневим голодуванням городяни змушені вдаватись до встановлених на перехрестях апаратів, з яких можна добути за кілька ієн ковток наснаженого киснем повітря…

Але це там, па землі. А тут вже піби не підвладні ніяким, навіть гравітаційним, силам, ніяким дотеперішнім прикрощам, всі земні пута розірвано, відлітаєм з планети, відлітаєм ніби назавжди!

Уявні сніги, що біліють за ілюмінатором, нагадали Заболотній засніжені простори її рідних степів.

— Пригадуєш, — звертається вона до чоловіка, — які в нас там завірюхи бували!.. Цілу ніч виє, мете, хурделить а на ранок глядь! — вляглося… Сонце світить, і так тц-хо-тихо довкола, тільки то тут, то там дрр… дрр… то сусіди стежки лопатами прогортають…

— Прокладали стежки дружби та взаєморозуміння, — жартує Заболотний і потім додає серйозно: — А ви знаєте, колись у нас на Вкраїні за народним звичаєм господарі лишали в незамкненій хаті на столі хліба окраєць і кринку молока — для подорожнього… І то було нормою життя… Ех, друзі, добре-таки додому повертатись… Більше не пускай мене, Соню, ні в які відрядження. Баста. Хай ще інші…

— А ти?

— А я бджіл розводитиму. Мемуари писатиму. А що?

— Ловлю на слові, — сміється Соня. — Справді пора б і перепочити.

Стюардеса, ставна, довгонога діва, що, проходячи салоном, бачить усіх водночас, усім усміхається завчено, але чарівно, біля Заболотних затримується, мовби для того, щоб подарувати Заболотній ще й додаткову порцію усмішки.

— Наш командир корабля знає по фронту вашого чоловіка. Ратушний — це прізвище вам що-небудь говорить? — Вона переводить погляд на Заболотного.

— Здається, був такий на котромусь із бомбардувальників…

— Ні, сам він не літав, був техніком серед наземної обвяуги… А от про вас чув — ледве що не легенди… Це, каже, той, кого на фронті в нас називали «літаючим барсом».

— Який там барс…

— Зірка Героя вже нібито вам світила…

Отож «нібито»… Передайте йому вітання. Люди з наземної служби — то для нас були як рідні брати…

— Може, побажаєте зайти в кабіну, то будь ласка. Вам, як виняток, дозволяється… — І, подарувавши ще одну чарівну усмішку, стюардеса пропливає далі. Зупиняється вона потім у глибині салону, у хвостовій частині літака, де, окутаний сигаретним димом, сидить патлатий похмурий тип, що, здається, на когось ображений. Невідомо, чи стосується його образа тих, що лишилися на землі, чи невдоволений наш мізантроп кимось із пасажирів, можливо, образився на компанію цих ось молодих французів, які зі сміхом розгадували кросворд поблизу й не прийняли його пропозиції дегустувати якесь там особливе саке, а одна гарненька з їхнього товариства стишене кинула в бік мізантропа: «Чи не екстреміст?» — і більше не звертала на того типа уваги. А от стюардеса мусить терпляче вислуховувати ще якесь там його вередування, і ми проймаємось до неї співчуттям: нечема, варивода, проте мусиш і його ублажати, з терплячим усміхом слухати, що він там верзе, майже невидимий крізь хмару сигаретного диму.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: