Твоя зоря – Олесь Гончар

Беручи з піднесеної кельнером таці ще один джин-тонік, Тамара вловила на собі через голови застережливий, зовсім тверезий погляд свого Дударевича, який, по-правляючи чорний метелик на білосніжному комірці, тим самим давав Тамарі знак, щоб вона не захоплювалась, щоб не забувалась, де ти є й серед кого… Одначе Тамара була певна себе, джин-тонік її тільки веселить, грів душу, а голова залишається ясна, і язик зайвого не бовкне, бо вдачею і вишколом Тамара з тих, хто вміє говорити про все і ні про що, серед Тамариних приятельок вважається, що це саме їй належить веселий афоризм, котрий усім їм подобається: «Маємо все і не маєм нічого!..» Отже, все йде о'кей, Тамара в настрої, і хай які тут крутяться вири, а вона, мов добрий плавець, почувається впевнено на цих бурунах, весь цей людський крутіж її навіть розважає. Перед знайомими й незнайомими вона сьогодні постає такою, як і хотіла, вільною, розкутою, магнетичне привабливою у своїй жіночності. Хоч встигла вже з багатьма тут обмінятись усмішками й перекинутись словом, вона інтуїтивно відчуває, що очі її мовби самі шукають серед присутніх ще когось… Чи не того сивого джентльмена, що з відстані всміхається тобі вітально й підбадьорливо? Заболотний з келихом у руці, якось молодо сивий, і сьогодні чомусь особливо елегантний, з виразом доброзичливості на блідому обличчі, саме розмовляє під навислими ліанами із жвавим кругловидим французом, що в минулому, як і Заболотний, теж був льотчиком, і це їх особливо зближує.

— Ось перед нами людина, сп'яна юнощами й надіями», — сказав Заболотний, коли Тамара підійшла до них. — Ви, Тамаро, сьогодні просто в ударі!.. Всіх — наповал. Не тільки звичайні смертні, а навіть їхня екселенція, як було помічено, не залишилась байдужою перед силою ваших чарів…

Француз охоче підтримав Заболотного в його жарті:

— Дозвольте дізнатись, мадам, як вам удається полонити нас з першого погляду? Якою таємною зброєю користуєтесь?

— Трохи легковажності, трохи зухвальства та джин-тонік на додачу — тільки й усього… А ви що п'єте?

— Ми, за звичаєм предків, — віскі з льодом, — сказав Заболотний, — тільки з роками доводиться трохи змінювати пропорції: менше віскі — більше льоду… Правда, Жа-не? — посміхнувся він другові.

— Я теж хочу випити віскі, —забажала Тамара, і тут, мов з-під землі, виріс кельнер з підносом, і вже наповнений кришталевий келих з чималою льодиною був у Тамари в руці.

— Сто лят! — глянула вона на Заболотного. — За всіх, хто нам дорогий…

— За дружбу, — сказав француз тихо й задумливо. — За все, що єднає… У нас з месьє Заболотним виявились спільні друзі з полку «Нормандія — Німан»…

— І до того ж, друзі дуже близькі, — ствердив Заболотний.

На якусь хвилю між ними запанувало мовчання, кожному, видно, перемайнуло в думці своє, і в синіх очах Заболотного Тамара вловила той вираз, який не раз у ньому помічала, — крізь веселість проступав нерозвійний туман зажури… Щоб змінити цей настрій, вона жваво, майже на манір тієї японочки защебетала, як ще школяркою мріяла, щоб у неї закохався льотчик, високий юнак із сусідньої вулиці, що приїздив із свого небесного полку до матері у відпустку. І хоч Тамари він, здається, й не помічав, бігає якесь там дівчисько неповнолітнє, проте коли настала весна і бузок так розкішно цвів у їхніх палісадниках, Тамара пережила незабутнє, досі пам'ятає, як, задихаючись від хвилювання, від збуреної пристрасті, шукала в кетягах бузку квіточки на щастя, тобто з п'ятьма крильцями-пелюстками, схожими на ті познаки, що були у нього в петлицях. І таки знайшла, і з'їла, щоб задумане сповнилось!.. Однак дарма, що п'ятикрилу пелюстку з'їла, а льотчика того з сусідньої вулиці вона так більше ніколи й не зустріла в житті…

На Заболотного й .на його французького друга Тамари-на розповідь, здається, справила саме те враження, на яке вона сподівалась, обидва вони, либонь, вловили, що хоч і ділилась Тамара мовби з грайливості, мовби між іншим, давніми своїми інтимнощами, одначе щось і зовсім пе грайливе відчувалось в її словах.

— Vouloir c'esf pouvoir, — сказав Жан.

— О, ні, не завжди, — заперечила Тамара, і якась хмарка раптом набігала на її чоло.

Дивлячись на Заболотного, Тамара вперше задумалась над такою важливою для себе річчю: чи вона коли-небудь знала кохання? По-справжньому кохала кого-небудь — чи ніколи й нікого? Були школярські захоплення, флірти студентських літ, випадкові спалахи, а потім отой скоро-спішний шлюб і звикання, звикання. Звиклась, призвичаїлась, співіснує, а де ж оте палке, всепоглинаюче? І враз, як від блискавки, сяйнуло їй: той єдиний, кого вона справді могла б кохати, ба навіть давно вже кохає, віддано й безодвітно, ось тут він, перед тобою! Єдине твоє кохання зараз за крок від тебе і водночас далеке й недосяжне, мов зоря…

— Сьогодні ви розгулялись, — чує вона знайомий голос за спиною. Це Дударевич, нечутно випливши з натовпу, вже стоїть тут як тут над її душею.

Тамара навіть не озирнулась на нього.

— А я і впитись би не проти, — сказала вона, звертаючись до француза, з викликом, весело. — Давайте за яку-небудь зорю!..

— Зоря зорею, люба, а нам пора, — нагадав Дударевич дружині, а Заболотному сказав, що вони зараз їдуть до них, щоб забрати доньку. — Може, й ти з нами?

— Ні, — і Заболотний послався на те, що він має ще тут побути, в них ось із Жаном розмова ще не докінчена…

— Я хочу поцілувати вашого друга! — засміялась раптово Тамара до Заболотного, й не встиг він нічого сказати, як вона уже чмокнула подивованого Жана в щоку, міцно й жагливо, і аж тоді дозволила Валерієві взяти себе під руку й рушила з ним до виходу.

Дударевич знав за Тамарою ці напади пустощів, бурхливих веселощів, навіть безпричинних, як йому здавало-Ся, знав і трохи побоювався їх. Саме тому він і поспішив забрати від товариства свою, за його жартливим висловом, «хуліганку». Бо в такі хвилини Тамара могла витіяти щось зовсім непередбачене, екстравагантне, таке, що його не узгодити ні з яким протоколом. Зараз його «хуліганка» була саме в такому стані. Він бачив, що їй хочеться щось утнути, подражнити свого благовірного, пограти йому на нервах. І щонайдивніше, Тамара чи не найбільше йому й подобалась само в такому ось своєму пустотливому збудженні. Дударевич намагався в душі навіть виправдати її, пояснити для себе Тамарині витівки, адже це, можливо, в неї своєрідна реакція на ті безлічі протокольних приписів, невідь-коли й невідь-ким витворених умовностей, якими так багата дипломатська служба, котра в силу своєї специфіки, як Дударевич вважав, й не може бути інакшою. В кожному разі, нічого дому не лишалося, як тільки запасатись терпінням та витримкою затискати нерви в кулак, коли бачив, що Тамара «завелась» і ладна була пуститися берега, пірнути в розкіш утіх, а далі хоч хай там що!

У холі вона, підібравши в присутності того здоровенного негра-портьє свою вечірню, всю в блискітках, сукню, навмисне заходилась бродити по неймовірної пишності килимах, бродила по них, пухнастих, мов по диких сріблястих травах своєї далекої Кулунди, весело пояснюючи негрові, що добре було б у цих степових ковилах впасти та ще й покачатися, тільки б знати їй, чи протокол щось подібне дозволя… Опинившись у ліфті, вона замість кнопки «даун» (вниз) намагається натиснути «ап» (угору), бо, бачте, воліє, щоб її понесло звідси в самісінькі небеса, кортить їй добувати на самій маківці цього сталевого біл-дінга, відчути, який вітер гуляє зараз там, на найвищій точці планети, і яким звідти видається людині це створене нею урбаністичне пекло, його нічна безодня з тріщинами вулиць, де навіть цілому легіонові сміттярів не вдається підтримувати чистоту. Зрештою Дударевичу після борюкняви таки вдалося дати ліфтові потрібний хід, і, доки їх несло вниз, він все не випускав Тамару з обіймів, щоб ця його навіженка не могла скористатися кнопками.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: