Твоя зоря – Олесь Гончар

Коли вони, відшукавши свою запарковану в сусіднім кварталі машину, опинилися в ній, Тамара виставила нову забаганку:

— Поїдемо дивитися наркоманів! Дударевич пробував отямити її: що за дурниці, що, мовляв, за нездорова пристрасть…

— Ні, їдьмо! — наполягала вона. — До того ж це якраз у твоєму дусі!

— Що ти вигадуєш?

— А за екватором чим ти мене розважав, коли ми тільки побрались? Поїдем та поїдем, люба, дивитись контрасти! А це хіба не контрасти? їдьмо, бо пішки піду!

Сперечатися з нею в таких випадках марно. Тож нічого Дударевичу не лишається, як їхати в район тих сумнівної слави місць, де вечорами виповзають на світло неонів різні невдахи, всілякого роду віщуни, засліплені містичними видіннями, фанатики, психопати, покидьки, а то й просто шахраї, пройдисвіти, що спекулюють на почуттях людей знівечених, змучених самотністю, охоплених тугою за втраченим чи й незвіданим ніколи людським теплом… В районі хмарочосів біля будинку, що тьмаво вилискує при нічному освітленні чорним алюмінієм та бронзованим склом, зібрався цілий натовп юнаків і дівчат, вони, похитуючись, співають якийсь духовний гімн, виконуючи його на сучасний манір, всі вони збуджені, адже перед ними черговий кумир — бритоголовий, з акулячим ротом віщун у жовтому балахоні. Кумир той саме щось проповідує, кличе присутніх в геть інший світ, кличе, раз у раз пристукуючи піднятим над собою бубном, ніби щоб піддати сили своїм аргументам.

— Гуру чи просто шаман? — мовила Тамара й, звелівши спинити машину, стала прислухатись.

В проповіді йшлося про «невідомий порт», що десь існує в горах, в Андах чи Гімалаях, і до якого на зустріч з пришельцями з космосу ці молоді люди мають добутись в надії вблагати, щоб «ті» взяли їх «на борт»… Бо ж незабаром має з'явитись з позаземних цивілізацій армада НЛО спеціального призначення — врятувати біологічний вид, близький до зникнення, і, якщо хто врятується на літаючих дисках, то тільки найправедніші та найдосконаліші — атланти сучасних атлантид, всього кілька тисяч позначених породою юнаків та дівчат… Відібраних буде відправлено в іносвіти, де вони перебуватимуть тисячу літ в стані анабіозу, повернуться ж на свою планету аж тоді, коли вона після спопеління й самоотруєння заново вкриється буйними квітами й зазеленіє свіжими, незайманими лісами…

— Ну тоді, все ясно! — твердо сказав Дударевич і повів машину далі.

Просуваючись між ущелинами білдінгів, він незабаром вивів авто на ту розкішну, мовби юпітерами освітлену вулицю, що в усьому місті вважається найяскравішою, ця стріт справді зустріла їх невтомним танцем-буянням реклам, мигтючим хаосом вигадливих комерційних вогнів. Дударевичі опинились наче па якійсь ярмарковій шаленій магістралі, де все наввипередки закликало їх, заманювало, кричало й умовляло, змагаючись у винахідливості своїх спокус, обіцяючи море насолод. Звідти вас гукають, заманюють своїми делікатесами східні ресторани, а з того завулка світляні табло сповіщають про вихід на екрани нового порнографічного фільму, а з величезних, наповнених сяйвом вітрин, скільки їдеш, все тобі усміхаються елегантні діви-манекени, чиї стрункі ноги, оголені плечі, здається, дихають життям і теплом незгірше від справжніх, людських… Вуличний художник з бородатим страдницьким обличчям, кінчивши роботу, збирає своє причандалля та намальовані за день етюди, декотрі з них Тамара бачить не вперше — зовсім непогані роботи, а придбати їх чомусь ніхто не поспішає… Під вітриною, просто на тротуарі, на ошматті газет лаштується до сну старий безпритульний у лахмітті, нуждар, приреченець, заживо викреслений із життя… Дударевич кривився, не приховуючи від дружини свого невдоволення, його аж млоїло від спертого духу вентиляторів, що гнали звідкись перегоріле повітря та неприємні запахи кухні…

Тамара все наче ждала чогось.

— Наркоманка! — раптом схопила вона Валерія за плече.. — Пригальмуй! їдь поволі!

Послухавшись, він повільно вів машину понад самим тротуаром, а Тамара з жадібною цікавістю і водночас з жахом дивилась на ту високу, випростану, що якось гордовито йшла уподовж вітрин. Не звертаючи ні на кого уваги, йде величаво, в дорогій шубі нарозпаш, з каштановим, красиво розпущеним на плечах волоссям, ступає така струнконога, зверхньо-байдужа до всього довкіл. Робить кожен крок сягнисто, красу грудей несе ні для кого, бо ж нема ніде тут гідних її! Хода вольовита, в широко відкритих очах відстороненість, незмигна спрямованість кудись уперед, до інших світів, до якихось, може, райських видінь, героїном нафільмованих візій…

— В неї шуба з канадської норки! — скрикнула з жахом Тамара. — Точнісінько, як у мене!.. Який збіг… Ні, з мене досить! Додому! До Заболотних!

Ніби видихнувшись, Тамара знеможено відкинулась на спинку сидіння й мовчала всю дорогу, озвалась, аж коли вже піднялись до мешкання Заболотних.

— Як Ліда? — запитала Соню, тільки переступивши поріг.

— Не хвилюйся, — сказала Заболотна, перехопивши повний тривоги Тамарин погляд, яким вона гайнула по кімнаті. — Спить, вмостившись на канапі в Кирила Петровича… «А дитиночка — мов зориночка», ба, як розшарілася, — додала вона, коли обидві зупинились над Лідою. — Недавно заснула, все ждала вас… Як там хоч було?

— Потім, потім, — Тамара, не скидаючи шуби, стояла, дивилась на доньку, а за якусь хвильку, вернувшись до вітальні, так у шубі й сіла до столу. — Ні, я таки погана мати. Знову підкинула вам дитя, як зозуля, а сама гайда розважатись… Грішна мати!

«Аж ось коли прокидається в тобі материнський інстинкт», — порадувався в душі Дударевич і, загледівши на канапі розкриту валізу, в іронічній своїй манері звернувся до Заболотної:

— Вже в Союз пакуєтесь, Софіє Іванівно? Чи не рано? Для Дударевича не було несподіванкою, що колега його має терміново відбути у відповідальне відрядження, одначе йому захотілося чомусь вдати, що для нього це новина.

— Куди і в яку дорогу — ви ж знаєте, — з досадою відповіла Заболотна згодом. — І що дорога ніяк не додому…

Схилившись над валізою, вона стала знов перебирати дорожні речі — напрасовані чоловікові сорочки, улюблені його краватки, потертий несесер, колись кимось йому подарований і з яким Заболотний все не може розлучитися, та ще томик «Кобзаря», що його господар завжди бере з собою в далеку дорогу.

До Тамари мовби тільки зараз дійшло, чим то Заболотна заклопотана… Вона аж скинулась:

— Як? Знову в дорогу?

— Виходить, що так, — глухо відгукнулась Софія Іванівна. — Меншого не знайшлось…

— Звідки це виникло? Чому? — метнула гнівний погляд Тамара на Дударевича. — Знову замість когось?

— Як завжди, — ображено мовила Заболотна. — В останній момент хтось там за станом здоров'я не зміг чи прост? вважав за краще для себе ухилитись, то кому ж летіти? Звісно, Заболотному.

Дударевич підійшов до телевізора, знехотя увімкнув,–на екрані з'явилося якраз те, на чому він знається: автора-ді! В диких швидкостях, здіймаючи кушпелу, шалопіютра якихось пустирищах ще одні автомобільні гонки влаштувавшись на стільці перед телевізором, Дударевич Сказав Софії Іванівні:

— Зв'язався він з тим ЮПІСЕФом… Я ж йому говорив… Міжнародний дитячий фонд всіх. Соню, не зарятує.

Там посуха, там голод, там урагани, а на алмазних копальнях та в уранових руднях, за деякими даними, використовується навіть праця дітей. Найдешевша, по суті, рабська праця маленьких чорних невільників… А верховоди компаній, концернів не люблять, коли хто пробує зазирати в їхні справи. О, як вони не люблять сторонніх очей!..

— Таж треба комусь за дітей заступитись? — здивовано звела на нього очі Заболотна.

— При бажанні він міг би цілком законно уникнути відрядження.

— Не з тих він, що уникають! Це ж вам добре відомо.

— Запевняю вас, Софіє Іванівно, для нього цей політ такий же не обов'язковий, як, до речі, і ота їхня подорож до Мадонни…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: