— Я ціную, товаришу Рясний, наявне в тобі почуття гумору,— зверхньо відзначає Гриня.— Ставитись до всього на світі з гуморком — в цьому самозахист і мудрість людини нашого часу. Отже, ти, отроче, на порозі мудрості… Всесвіт великий і різноманітний: одні тіла перебувають у стані плазми, другі в стані закам'янілості, тобі ж подобається бути в стані життя, так?
— Так.
— В твоїй душі саме бродять ліричні позитивні заряди… Вгадав?
— Вгадав.
— І зоряний ефір ночами слухає твою наївну пісню кохання?
— Відчепись,— сказав Віталій сердито, відчувши в цьому натяк на його вчорашнє звертання до Тоні. Мамайчук, реготнувши, продекламував:
— “О, зміцніте мене вином, освіжіть мене яблуками: від любові знемагаю!..” Звідки це?
— З “Пісні пісень”,— підказав Сашко.
— “Ви не дивітесь, що я смуглява,— се сонце мене осмалило… Я смуглява собі та гарна, мов ті намети Кедарські, мов килими в Соломона…” А це?
— І це звідти,— притамував усмішку Віталій.
— Вірно, юначе! Отже, ти стоїш уже на порі молочної стиглості… Рідна школа незабаром випхає тебе в білий світ з атестатом зрілості… Після неї — куди, якщо не секрет?
— Видно буде.
— При вступі до інституту тепер, як відомо, вимагається трудовий стаж… Але не думаю, що ти, мов останній плебей, будеш многотерпеливо той стаж добувати! На щастя, в тебе є реальна змога скоротити свої митарства…
— Що ти маєш на увазі? — нахмурився Віталій.
— Ти не хмурся… Ти смійся від щастя! Дай мені таку матусю, що й депутатка, що і в області, як у себе вдома, не бачити б вам цього Мамайчука тут!
Сашко глянув на нього з-під хвилі розтріпаного чуба:
— Погано ж ти знаєш його матусю.
— Що? — видивився на радиста Мамайчук.— Я за неї голосував! Голос за неї віддав і притому — щиро. Заступниця сірих! Борець за мрію. Все це так. Але ж вона — ще й мати! А ти,— він глянув на Віталика,— улюблений мамин синок.
— Я не мамин.
— А чий?
— Я материн.
— Суті це не міняє. Ти, згідно, з законами природи, найдорожча для неї істота, тобі мусить бути ясно, що з цього випливає…
— Не ясно,— скривився в недобрій усмішці Віталій.— Може, поясниш?
— Без неї ти, хлопче, нуль у всесвіті. Розшолопав? Круглий нуль — з власного гіркого досвіду свідчу. Отже, йди, падай перед нею на чотири кості, проси. Інакше не бачити тобі не те що кораблебудівного, а й зачуханого якого-небудь технікуму… А так буде зовсім просто: вона їде до міста. Твердо стукає в двері до товариша ректора. Товариш ректор — весь увага до товаришки Рясної. Слухає. Вислуховує, і, поки точиться бесіда, у списку навпроти твого імені з'являється отака маленька-маленька, як макове зерно, цяточка… Ніби муха наслідила. І все! Твоя доля тією цяточкою вирішена. Ти прийнятий! З чим я тебе й вітаю наперед!
— Погано ж ти знаєш, товаришу виборець, і свою депутатку, і її сина,— знову каже Сашко.
— Ах, я не вгадав? Він не визнає протекцій? Він ненавидить блати?.. Він хоче по-чесному, хоче самостійно розв'язувати формули життя з багатьма невідомими?.. Чи не так, любий наш Архімедику?
Віталій досадливе покушував губу:
— Ти ясновидець.
— Юний мій друже! Вхопиш мене за оцю шляхетну бороду, якщо стрічка подій розгортатиметься всупереч моїм прогнозам,— каже Гриня і погладжує рукою світло-руде пуховиння, яке він ото називає бородою.
Той пух — то протест Грині, протест і недовіра, яку він виявляє завідувачеві робкоопу товаришу Мажарі. Щедрий на обіцянки, Мажара мав необережність публічно пообіцяти найближчим часом відкрити в радгоспі перукарню, і Мамайчук, впіймавши його на слові, заявив, що не голитиметься доти, доки перукарня не буде-таки відкрита, і справа зараз обертається так, що весь радгосп стежить за цим нерівним їхнім поєдинком, а завідувач робкоопу щоразу ховається, як побачить хоч здалеку молоду Мамайчукову бороду. Коли Гриня як правий захисник команди вибігає на поле стадіону, то й Віталій, і Сашко, і весь стадіон кричать йому:
— Віва Куба!
Сашкові милиці так і танцюють тоді в повітрі від захвату та ентузіазму, а зараз радист поглядає на випнуту вперед Мамайчукову бороду трохи навіть іронічно…
В коридорі чути швидкі дівочі кроки, і у відхилені двері зазирає Неля-секретарка:
— Гриню! Пахом Хрисантович сердиться, що ти й досі не поїхав.
— Передай: виходжу на орбіту,— і Мамайчук справді підводиться.— Попутно, може, де-небудь і на тузлук наскочу. Недоварене м'ясо — примітив, а яка їжа! Як на людину впливає! Після тузлука мені завжди боротись хочеться… Ну, честь праці! — кидає він хлопцям і неквапом виходить на вулицю до свого фургона.
Цей агітфургон, біля якого Мамайчук і швець, і жнець, цілими днями гасає по відділках або кушпелить грейдером аж у райцентр за новою кінострічкою чи в якихось інших справах, бо хоч завдання фургона — передусім культурно обслуговувати віддалені кошари, ферми та відділки, проте господареві його доводиться виконувати ще й безліч інших доручень, бути якраз отим “старшим, куди пошлють”. Ось і зараз Грині дорога стелеться неблизька, треба їхати в радгосп “Приморський чабан”, з яким вони змагаються, одначе Гриня не був би Гринею, якби він, виїхавши в степ, не завернув ще й на птахарню, а там, тільки вилізши з кабіни фургона і ступивши в біле куряче царство, він уже ошелешує дівчат-пташниць улюбленим своїм запитанням:
— Для чого ви існуєте, чи то пак живете? Це така вже в нього звичка сікатись з цим запитанням до кожного.
— Ну, от народились, повиростали, живете, а для чого?
Дівчата знизують плечима, пересміхаються, а маленька дівчинка — дочка старшої пташниці — зачудовано дивиться на Мамайчука, на його жовту, мов пух на курчаті, бороду та розцяцьковану сорочку.
— Хай уже Саня,— киває Мамайчук на повновиду чорняву молодичку, чоловік якої відбуває службу на Балтійському флоті.— В неї затяжна любов, вона тільки й жде свята, щоб податись в Ленінград на побачення до свого законного. А ви?
— Тебе б спитати,— весело відказує Саня,— для чого ти сам небо коптиш?
— О, це питання складне, над ним я саме роздумую в ці дні. Роздумував ніч, цілісінький ранок і цьому ж присвячу кілька найближчих років.
— Чи не надто щедро?
— А я, дівчата, не дріб'язковий. В запасі у мене вічність. Куди спішити, чого? Ну, хай я після певних видозмін стану якою-небудь іншою молекулою, хай уже не буду Григорієм Мамайчуком, а буду, скажімо, кавуном або динею…
— Або будяком,— пирскає одна з дівчат.
— Або й будяком, яка різниця? Головне, що я буду і ніхто не підвладний припинити мене у вічності, покласти мені край. Так-то, дівчата.
— Гриню, тобі пора женитись,— каже Одарка, приземкувата, веселоока, з напущеною аж на брови хусткою.
— Голому женитись — тільки підперезатись,— відповідає Гриня.— А ось вам, дівчата, котрі незаміжні, раджу це робити раніше, щоб потім встигнути ще вийти заміж і вдруге.
— Оце порадив!
— А то ви ось по десять класів покінчали, проте й досі не знаєте, що раніше з'явилось в природі: курка чи оце яйце? — І Гриня, підібравши біля коритця загублене куркою свіже яйце, тут же його нахильці й випиває.
Після цього він їде далі. Загледівши чабана, що маячить біля отари на випасах, Гриня не лінується зробити гак, завертає й до нього і, не вилазячи з кабіни, теж запитує:
— А ви?
— Що я?
— Для чого живете?
— Для того, щоб баранів стригти.
— Оце нарешті відповідь! — аж зрадів Гриня. А коли він з своїм запитанням звернувся біля кошари до зоотехнічки Тамари, яка з чабанами саме відбирала в загорожі по бирках плідників для відправки в Болгарію, то реакція Тамари була для Грині зовсім несподіваною.
— Вшивайся ти звідси! — викрикнула вона, і Гриня тільки після цього помітив, що обличчя в неї було мокре й червоне від сліз.