А міг же він і так догадатись, що Тамара в ці дні переживає душевну драму, бо недавно вона вийшла заміж за приїжджого техніка по штучному осіменінню, а він виявився п'яницею, та таким, що п'є без просипу; допився до того, що разом із спиртом, одержаним для лабораторної роботи, повидудлював і все інше з пробірок, за що й попав до радгоспного “Перця”.
Ось чому Тамара так болісно сприйняла Мамайчукове запитання. Без тебе, мовляв, гірко, а тут ще ти в очі лізеш!.. Зайняті роботою, і Тамара, й чабани вже мовби забули про Гриню, повідвертались від нього в загорожі, де повно стрижених баранів, та відбирають з-поміж них яких треба, тих, що їх буде відправлено на Балкани (тритонка стоїть вже напоготові), і Грині нічого де лишається, як, передавши бригадирові папірець з бухгалтерії та усне директорове розпорядження, що стосується цих самих баранців, рушати звідси далі, своїм основним маршрутом.
Їде Гриня, колишеться над кермом пластмасовий зайчик на ниточці, посміхається заячо до водія:
“А хто ти? А для чого ти? Сам ти що за суб'єкт?”
На душі тоскно від гризот за свою безтактність перед Тамарою. Йому стає боляче за неї, за оті її сльози, що й зараз, мабуть, капають там на спини стрижених, збитих в загорожі баранців-мериносів, між якими вона ходить зігнувшись… Борець проти байдужості, проти черствості та бездушності, як же ти сам не помітив, що Тамара заплакана, що відтоді, як вона зв'язала себе з тим пияком, вигляд у неї стає дедалі згорьованіший, змучений; схудла, спала з лиця, тільки очі ростуть. А яка була дівчиною! Вибирали її комсоргом не тільки для діла, а ще й за веселість, за вроду, останній час вона працювала вже секретарем райкому, мимоволі перейшовши в розряд тих дівчат, яким, на думку Грині, їхні посади загрожують вічним дівуванням, бо ж не так просто, мовляв, секретареві райкому після зборів побрести в паркову гущавінь з рядовим комсомольцем. Одначе Тамара, мовби наперекір Мамайчуковим пророкуванням, якось швидко й несподівано найшла собі пару, взяла шлюб із цим техніком. Після одруження Тамара знов повернулась на роботу в радгосп, щоб бути біля чоловіка, і дивно, що саме тепер, побачивши її вже заміжньою, притихлою і змарнілою від сімейних турбот та переживань, Гриня відкривав собі Тамару в її справжності, в її самозречній подружній вірності і не раз тепер себе ловив на тому, що йому хочеться бачити її. Просто бачити. Почути голос. У змучене сяйво очей зазирнути…
Може, через те й сюди завертав? Може, й справді нічого іншого не міг вигадати, як закохатися в заміжню жінку? І замість того, щоб вилити їй своє почуття, свою ніжність, так по-дурному образив її безтактним, безглуздим своїм запитанням.
Недалеко звідси починаються землі полігона, де живуть своїм таємничим життям ті різноплемінні хлопці-солдати, з якими Гриня Мамайчук час від часу зустрічається на полі радгоспного стадіону. Битви між їхніми командами точаться неймовірної запеклості, рахунок тут виявляється у таких цифрах, як 25 на 18 (остання гра), бурею щирого ентузіазму зустрічають радгоспні болільники свою команду, своїх одягнутих в трусики шоферів, трактористів, учителів… Після матчу юрмисько малечі супроводить Гриню аж додому, а він так у бутсах, у трусах і йде з ними радгоспною вулицею, незважаючи на ремствування бабів, що, пораючись по дворах, осудливими поглядами проводжають його, безсоромного…
Та хоч там, на полігоні, багато Грининих знайомих по спортивній боротьбі, але проїхати навпростець через їхню територію йому не вдається, вартовий ще здалеку махає фургонові прапорцем: коти, мовляв, у обхід…
І фургон, слухняно міняючи курс, зникає в безлюдній степовій далечі, щоб, намотавши за день десятки кілометрів, повернутись на Центральну уже з іншої сторони світу, повернутися тільки надвечір, коли Сашко та Віталій уже вийдуть на радгоспну околицю зустрічати зорю вечорову.
Це той час, коли спека спадає, і степ лежить тихий, повитий млою, і силует вітродвигуна на далекім відділку маячить якось небуденно, а давні могили-кургани, розкидані серед степового роздолля, ніби тануть, переливаються м'яко, мов тиха музика. Ким ті кургани насипані, які відшумілі царства вони увінчують? Хто навіки присипаний там разом зі своїми жаданнями, пристрастями, ненавистю, любов'ю?
А захід палає.
Де, на якій планеті будуть ще оці грандіозні фрески неба? Де ще чаруватимуть людину оці могутні заходи степові? Щоразу розбуджують уяву хлопців ці палаючі простори заходу, коли сонце, сідаючи, вже купається в багряних туманах або сухо догоряє край степу кострищем, а вся височінь неба грає переливами найтонших барв і в усій природі є щось елегійне, прощальне, очищаюче душу… Стоять вони, двоє друзів, на землі, що колись була дном Сарматського моря, а потім, через мільйони років, зеленіла тропічними хащами і водились тут різні теплолюбні тварини, нащадки яких живуть тепер тільки десь на далеких від них континентах; а тут шугають в небі реактивні літаки з швидкістю блискавок, і ефір переповнений голосами та піснями людськими, а над морською затокою, що далеко врізається в степ, над покинутим крейсером сходить вечірня зірка. Для них обох то вже не просто зірка, то — осяяна сонцем далека планета. Скільки у них розмов про ту планету, суперечок та догадок: вона то покрита для них суцільним океаном, то жарка, безводна пустеля, то нема там життя, тільки бушують вічно грози страшенної сили, то вже існують там і живі організми, подібні до тих, що були ось тут, на землі, в часи палеозойської ери. Вечорова голуба красуня, що найперше зіходить на їхньому обрії і освітлює степ, вона ніби єднає їхні помисли, і вабить невідомістю, і пробуджує в душі солодку жагу мандрів, польотів, відкриттів…
— Ось що тільки не для мене,— вихопилось несподівано в Сашка, що, зависнувши на милицях, невідривно дивився на зірку.
Не візьмуть, мовляв, мене з моїми милицями в польоти… Це було так несхоже на нього, на веселого життєлюба, який, здається, ніколи не знав смутку, ніколи й не думав про своє каліцтво. Його мимовільне, сповнене болю зізнання, що так зненацька вихопилось з глибини душі, болем різонуло й Віталія, його пройняв такий жаль за Сашка, що він готовий був власним життям поділитися з другом в цю мить, щоб тільки зцілити Сашка від недуги, щоб був він в усьому здоровий, як здоровий він душею, і небо щоб було йому доступне, як отим реактивникам, що зараз саме ставлять над степом височенні “свічки”…
Палаюче бескеття хмар на заході уже переплавлюється в якісь дирижаблі, мов на гігантських стапелях, постають там уже обриси якихось розбудованих кораблів, велетенських ракет, а сонце кує у своїй майстерні все нові й нові кораблі, і вони вже палають по обрію святково-чисті, блискучі, стартове націлені в неземні простори.
— Привіт мрійникам! — повертає хлопців на землю знайомий голос. Це той же всюдисущий Гриня Ма-майчук гукає їм з кабіни, пригальмувавши біля них свій закіптюжений агітфургон.— Венеру споглядаєте? Барвами заходу милуєтесь? Не в той бік дивитесь, пташата!
— Куди хочемо, туди й дивимось,— каже Віталій.
— Ви он куди погляньте. Мамайчук киває їм у протилежний бік, на схід, уже притемнілий, де на степовому крайнебі низом виринаючи з імли, де-не-де перламутрове біліють хмари-оболоки.
— Ота, що за могилою копичиться, нічого вам не нагадує?
Одна хмара стоїть, піднявшись над іншими сторчма. Висока, біла, клубчаста, як химерно застиглий в небі, непорушний… атомний гриб!
— Хіба не схожа?
Притихлі, вражені стоять хлопці.
А Мамайчуків фургон уже помчав до радгоспу, рознуртував, потяг у вуличку сірий шлейф куряви.
Зупиняється фургон біля чайної, на заасфальтованім п'ятачку біля клумби, де радгоспний люд збирається після роботи посидіти на лавках, погомоніти. Лавок тут кілька, але на них в таку пору завжди тісно від курців, і декотрі просто сідають по краю клумби, спинами до високих розквітлих рож, що зараз так і світяться в призахіднім сонці своїми рожевими пелюсткастими чашками.
І клумба ця, і латка асфальту виникли завдяки наполегливості Лукії Назарівни і мають з її точки зору значення принципове. Нічого, по-вашому, ця латка асфальту не дає? Ніщо він, по-вашому, цей п'ятачковий острівець в порівнянні з морем чорноземів з маслянисто-чорними ріками розгаслих на цілу зиму та осінь шляхів, де в ту пору тільки й можна пробиватися тягачами? Лукія Назарівна іншої думки. Для того й покладено, для того й залито цей клаптик асфальту, щоб і свої, і — головне — приїжджі бачили, що й ми тут, у степах, не від темноти своєї на тягачах трясемось, не по незнайству шляхи свої цілу зиму ніби плантажними плугами оремо, розвертаємо, немов окопи… Знаємо і ми теж, як треба жити, прагнуть і наші мотори шляхів асфальтованих, та тільки всього одразу не охопиш…