— Іди… Відчепись,— відмахується він від Тамари і додає при цьому таке слово, що навіть Гриня відчув себе так, наче на нього бурхнули багнюкою. А Тамара? Злящила його хоч по морді? Ні, стоїть, ніби й не почула образи, тільки ніяково їй, що поблизу свідки цієї сцени, вона навіть посміхнулася своєю змученою усмішкою: не надавайте, мовляв, цьому значення… Але Гриня надає. Вставши, він підходить до техніка і, делікатно відсторонивши Тамару, бере того за карк. Так і взяв — однією рукою за загривок, а другою — залізним обхватом — за зап'ястя руки, підняв, поставив на ноги. Технік одразу прокліпався і немовби але протверезився:
— Ти… ти… ти… хіба дружинник?
— Я ще з колиски дружинник,— процідив Гриня крізь зуби і попхав розв'ялене тіло до дверей. Технік біля одвірка вперся.
— Ти… не дружинник,— белькотів він.— Не маєш права…
Гриню це аж розвеселило, він підморгнув Клаві й Тамарі.
— Як то не маю права? Ти мене в бороді не впізнав. Перед тобою — син севастопольця! Внук махновця! Хавбек рідної тобі радгоспної команди!.. Так що вибачай! — І він з силою штурхнув п'яндигу у вузький прохід через кухню, і хоч технік і там спинчався, спотикався, падав, Мамайчук за хвилину виволік уже вишмаруваного глиною техніка надвір. Там уже ждала прихована від людських очей Тамарина бідарка. Запряжена гнідим з відділка, стоїть у дворі вона, неподалік від помийної ями.
— Сюди його, сюди,— повторює Тамара занепокоєно, метушливо і ще щось ласкаво кигиче, поки Гриня нещадно втискує в бідарку цей мішок просмердюченого алкоголем людськогр тіла.
— Спасибі тобі,— каже Тамара, звично сівши в бідарку й беручись за віжки,— спасибі, що допоміг.— І вперше, відколи Гриня знає її, обдаровує його, Гривню, поглядом такої гарячої вдячності, такої ніжності й краси, що йому аж сумно після цього стає.
Він деякий час стоїть тут сам.
— Боже, якщо ти є! Врятуй мою душу, якщо вона є! — тихо вигукує Гриня, наслухаючи даленіючий клекіт бідарки. Потім іде на п'ятачок, де тепер стало ще людніше. Батько, як і раніш, крутиться серед гурту на своїй інвалідницькій. дощечці з коліщатами. Син підходить до нього.
— Дай мені, батю, в зуби.
Це він на такий манір просить у батька закурити. І, що найдивніше, батько мовчки лізе твердими запеченими пальцями до кишені своєї засмальцьованої гімнастерки, з-під якої рябіє на грудях не менше засмальцьований матроський тільник, довго риється і, добувши нарешті з кишені сигарету, подає її синові.
Ляси точить саме Прошка Гробань. Прошка цей недавно демобілізувався і тепер працює на водокачці, а після роботи, йдучи додому, ніколи не мине нагоди покачати воду і тут. Легкий на слово, веселий, він любить, зібравши гурт цікавих, брехонути їм з свого вояцького минулого що-небудь приголомшливе, розгонисто-неймовірне. Служба його нібито полягала в тому, що він із командою бійців супроводжував важливі вантажі по залізницях країни, бував і на Далекій Півночі, і на Далекому Сході, і просто нелегко-таки вгадати, де він бреше, а де каже правду, похваляючись, яких пригод зазнавала в дорозі їхня бойова команда, та як жили вони дружно, та в які кожухи куталися, стоячи вночі в тамбурі на посту на паленнім сибірськім морозі.
— А то ще надибали ми якось в сусідньому ешелоні кілька ящиків апельсинів та яблук,— такі були червонобокі, наливні, вищий сорт,— блискає в усмішці зашмарований Прошка.— І, клянусь, не ми пломби скручували, хтось до нас уже їх поскручував, а комендант нажохкав на цьому якраз нашу братву, то ми з тими апельсинами та яблуками — куди? Раз! раз! їх та в жерла гармат! Та брезентом зверху! А коли вже состав рушив і комендант зостався далеко, ми тоді до гармат, відкриваєм замки, а звідти золоті та червонобокі наші ядра на платформу порось, порось! Бери, братва, вгощайся… Кругом мороз, а воно під ноги тобі наче тільки-но з дерева: червоне, свіже, ще й пахне…
— Отакими б ядрами тільки й стріляти,— роздумливо каже дід Смик, столяр із майстерні.— На таку війну і я згодився б…
— Брехня… Все брехня,— сердито каже Мамайчук-інвалід, покрутивши закудланою головою і скреготнувши коліщатами.— Сталлю стріляють, рваним гарячим залізом, а не яблуками твоїми пахучими!
— Що сталь, тепер уже інші штуковини є,— каже завгар Семен Кухтій, літній обважнілий чоловік у набакиреній кепці.— Куди там “катюшам”… Агрегат!
— Таких краще не чіпай,— погрозливо сміється Прошка.
— А подумати,— тихо мовить дід Смик,— всією тією силою страшенною який-небудь сержант молоденький завідує…
— А що там завідувати,— махнув рукою Прошка.— Команду дали, кнопку натиснув — і все.
— Брехня,— поникнувши головою, сердиться Мамайчук-інвалід.— Натиснути… Натиснути теж треба вміти. Ти ось цього застав, чи він зуміє? — Налиті оловом очі зводяться вгору, на сина.
— Зумів би, не турбуйтесь, татуню,— відказує син.
— А чого ж воєнком завертає тебе? Тільки острижуть, та й одержуй, батьку, здачу… Піде у вовні — вертається стрижений. Доки вони тебе стригтимуть задарма?
— Я в них не відпрохувався. Самі завертають з поваги до батька-ветерана.
— Доведеш ти мене… Восени сам подамся в район, скажу воєнкомові, хай забирає! Хай з тебе там трохи ворсу витруть.
— На волоску, на волоску весь світ висить,— бубонить своє дід Смик.— Той, що стоїть у них там біля кнопки… Або з водневою бомбою цілу ніч літає… Хіба йому довго до лиха? Помутиться ум, хто йому завадить надавити кнопку?
— Хай тільки спробує,— весело киває в бік моря Прошка.— Психоне він, психону і я!
— Балачки,— береться за велосипед комбайнер Грицюта.
А Мамайчук-молодший, пускаючи в небо дим кільцями, додає злісно:
— Не люди, а гуси в наш час вирішують долю світу, коли ви хочете знати. Відомо вам, що звичайні наші дрохви та дикі гуси на екранах локаторів зображення дають? Колись було в історії, що гуси Рим врятували, а тепер, навпаки, вони можуть з цілої планети зробити попілець. І після цього ще хочуть, щоб я був начинений оптимізмом…
— Брехня… Все брехня…— мимрить батько, і похнюплена голова його зів'яло падає на груди, на засмальцьовані, аж облізлі колодки орденів. Обрубане тіло його розморено, обважніло осідає, здається, він ось-ось схитнеться і впаде з своїх коліщаток. Син підхоплює його.
— Е! Пора, батьку, спати.
І те, що він робить після цього, змушує примовкнути всіх. Намилившись, молодий Мамайчук, мов дитину, бере батька на руки, бере разом з його коліщатками і, міцно, обережно ступаючи, несе до фургона, що стоїть поблизу, за кущами тамариску. Батько й не пручається, йому це не вперше, він тільки щось сонно мимрить, схилившись головою синові на плече, що, йдучи з своєю ношею крізь зарості тамариску, відгортає м'яке їхнє віття обличчям.
Прогуркотів фургон, поїхали Мамайчуки, завіяні сухою червоною курявою, а робітники ще довго після цього сидять примовклі, дивлячись на те місце, де щойно чварував їхній севастополець і де після його коліщаток зостались глибокі сліди, хаотично повдавлювані в розігрітий за день асфальт.
VI
ПЕРЕДЧУТТЯ ОКЕАНУ
Середня школа — окраса радгоспу.
Будинок її, єдиний на ціле селище двоповерховий, височить з-поміж темної зелені парку, далеко видніє в степ своїми великими вікнами та блакитним фронтоном. Як вулик, гуде вона взимку, цілу весну шкільне подвір'я повниться дитячим галасом, а потім настає нарешті той день, коли десятикласникам лунає їхній останній дзвоник, коли малюк-першокласник в радісному захваті довго калататиме тим важким дзвоником у коридорі, а вони, завтрашні випускники, занишкнуть, причаєно й схвильовано слухаючи це знайоме дзеленчання, що стільки років кликало їх у клас, а тепер хвилює прощально і сповнює душу передчуттям чогось нового, незвіданого.
Мине напруга екзаменів, і нарешті настане випускний вечір, той вечір, коли столи з фізичного кабінету вже витягнуто на подвір'я й розставлено під деревами, тут же прилаштовано й клубну радіолу для танців, але вона поки що мовчить, бо весь гомін ще он там — на другому поверсі школи, звідки через відчинені навстіж вікна раз у раз долинають оплески: то ще комусь вручають атестат зрілості.