Тронка – Олесь Гончар

Дорошенко приязно й неквапливо вітається з людьми; в своєму крислатому кашкеті та білому парадному кітелі моряка він справляє на присутніх враження якесь підбадьорливе, небуденне, хоч і щоразу він приїздить до матері саме таким: свіжий, підтягнутий, тропічними зливами скупаний, засмаглявлений на сонцях нетутешніх, повен пахощами далеких морів… Капітана садовлять на почесному місці — між Лукією Назарівною і директором школи, а майор Яцуба аж через людей простягає капітанові руку, бо з ним вони ровесники, спільно в комсомолі колись починалася їхня юність.

— Знов сходяться наші дороги, Іване! — голосно каже Яцуба.— А надовго ж були розійшлися! Доки ти десь там плавав по чужих морях, по кабаре та шантанах сигарами димів, ми тут культи будували та самі ж і розвалювали…

Перехопивши серйозний погляд дочки, Яцуба з гордістю вказує капітанові на неї:

— Ото моя медалістка, і по навчанню перша, і квіти вирощує — землі не цурається… Ще й на інструменті грає!

Капітан кивком голови вітає дівчину, що досадливе хмуриться від батькових похвал; так само вітається він і з хлопцями-десятикласниками, між якими саме втискуються їхні однокласниці, ті самі, що бігали кликати сюди капітана. З іронічними посмішками беруться хлопці за пляшки свого ситра та лимонаду, що педагогічне вишикувались перед ними, наливають цього дитячого напою спершу собі, потім дівчатам, а одна з дівчат — грайливоока така смаглявка, почуваючи на собі капітанів погляд, насмішкувато застерігав кавалерів:

— Тільки не дуже впивайтеся, хлопці, бо ні з ким буде танцювати!

Лукія, нахилившись до капітана, стишено-інтимно пояснює йому, що то дочка Горпищенка-чабана.

— Ох, крутиголова, натанцюється хтось від неї… І при цих словах вона мимоволі швидко і неспокійно глянула на свого Віталика, що зіщулившись сидів поруч з Тонею.

— Он воно що,— посміхнувся капітан своїй догадці.

Йому подобалася ця юна пара. Хлопець сидить ніби аж трохи знічений прилюдним сусідством з нею, з юною шкільною красунею, а вона так і пострілює на всіх своїми блискучими, як вишня в росі, очима, не всидить на місці, сміється, красується, знаючи й сама, що вона гарна і що їй сьогодні дозволено красуватись, розпустивши хвилясте волосся по плечах…

— Славного сина маєш, Лукіє,— каже капітан, затримуючись поглядом на Віталикові, мовби вивчаючи, що думає той упертий хлоп'ячий лоб під вицвілим солом'яним віхтиком чубчика, крізь який раз у раз весело зблискують зірки-іскорки очей.— Наче ще вчора я його на руках тримав…

Поряд з Тонею та Віталієм — рядком їхні однокласники, не всіх уже їх і впізнає капітан,— чий то? А чия то? Ростуть мов із води! Скільки плюндрували цей край, скільки мордували людей… Квітучу молодь, отаких же, як ці, юних синів і дочок народу, підлітків, майже дітей, виловлювали по степах, в загратованих вагонах відправляли на Захід, випікали на руках і на серцях невільницькі тавра… Скільком старшим сестрам та братам цього наймолодшого покоління так і не судилось вернутись з фашистських каменоломень, з каторги підземних заводів, з концтаборів, овіяних смородом кремаційних печей… А життя йде, і новою красою розквітає степ, і вже мовби у відповідь всім збанкрутілим завойовникам світу лунає цей молодий сміх, бурхають під зоряним небом веселощі цих життєрадісних, засмалених сонцем юних степовиків та степовичок… Налиті здоров'ям, широкоброві, з міцними руками, що вже торкалися праці, з почуттям гідності, що пробивається в кожному, вони ще всі в якомусь бродінні, то стануть серйозними, то знову розсміються, мов діти, згадуючи щось комічне, скажімо, той випадок, коли вони вперше зайшли в свою оцю новозбудовану школу,— в ній ще пахло тоді свіжою фарбою, і до чого не торкнись — все липне, і коли на уроці фізкультури в спортивному залі фізкерівник скомандував їм: “Ліворуч!” —то ніхто з них не міг виконати команду, бо п'яти поприлипали до підлоги!

— Ліворуч! Праворуч!

А вони ні з місця, стоять наче вкопані, а потім враз вибухають реготом, навіть суворий їхній фізкерівник тоді розсміявся, так і не повернувши їх ні праворуч, ні ліворуч.

Згадали пригоду, пересміялись і знову примовкли. Задумані хлопці, задумані й дівчата, і ця задумливість робить їх мовби дорослішими, мовби переносить кожного в завтрашнє, в той інший світ, з якого до них поки що долинає одна тільки музика. В їхньому віці він, капітан, уже плавав кухарчуком на байді, возив кавуни на Одесу, рано проходив школу життєвого гарту. Найбільшою мрією його тоді було побувати в кругосвітньому плаванні. І ось побував, і проніс прапор революції по світах, по всіх океанах, і знову вернувся на рідний берег. У різних товариствах бував, за різними столами сидів Дорошенко у своєму кругосвітньому житті, але, здається, ніде не було йому так затишно й привітно, як тут, в цьому товаристві, де він мимоволі милується красою своїх степових орлят, де на другому кінці столу вже підводиться висохлий, як люлька, чабан Горпищенко з міцним гранчастим келешком у руці.

— За ваше здоров'я, діти! — проголошує він.— Щоб були ви щасливі та щоб війни на вас не було!

Булькає, переливаючись із барильця в карафки, добуте з радгоспних льохів вино, вже й перед хлопцями-випускниками стоїть наповнений каламутною рідиною графин,— то вино каламутиться в ньому своєю молодістю! Запротестувати б Яцубі, та навіть Яцуба в напливі великодушності відступає від правила:

— Ну, на цей раз уже… по шкалику можна. Як член батьківського комітету — дозволяю! Хлопці розчулені, вони між собою нишком випивають за “нашого рідного Держиморду”, а довга Яцубина шия знову витягнулась, хрящуватий випнутий кадик ходить енергійно, голос лунає гучно, металево,— законодавець столу не забуває про те, щоб тримати ініціативу в своїх руках, сюди й туди порядкує, організовує настрій, того викликає на слово, а того притримує, навіть директор школи, мовби оглушений голосом сусіда, принишк, добровільно поступився відставникові своїми правами. Несила тільки Яцубі прибрати до рук чабанське крило столу, де знову підводиться настовбурчений, владний, в розкошланій сивині Горпищенко і, сам надавши собі слово, проголошує здравицю за моряка, за капітана, що “виконав плавбу кругосвітню”…

Чабанове слово підтримується схвальним гулом голосів та знайомим передзенькуванням вподовж столу, а чабан і після цього не сідає,— намовчавшись у степу, він зараз хоче балакати, розповідає про те, як і сам він, власне, був у кругосвітніх мандрах, хоча й зробив це не по воді, а по суші… Товариство зацікавлене, заінтриговане, котрийсь із чабанів виказує навіть недовіру:

— Та коли ж це ти був кругом світу?

І Горпищенко пояснює, що було це під час евакуації і починалося в Чолбасах, де перед відправкою чабани гуртувалися з отарами в кучугурах.

— І як рушив я з овечками тоді із чолбасівських кучугур, то аж на друге літо знову з такими кучугурами зустрівся. Де це я, думаю? Чи знову в Чолбасах опинився, земну кулю з отарою обігнув! Ні, кажуть, ти в Азії, це азіатські дюни кругом… А я все своєї: оце ж тобі, думаю, ішов-ішов і знову в Чолбаси прийшов!..

— Ні, в мене татко дійсно-таки кругосвітник! — весело блискає очима Тоня до капітана та до своїх однокласників, а Яцуба, влучивши момент затишшя, встає і звертається до випускників з розважливим напученням від батьківського комітету, особливо хлопців він настирливо закликає, переступаючи рубікон в самостійне життя, не піддаватися впливові хуліганів, не бешкетувати, бути дисциплінованими та працьовитими, уникати по можливості алкоголю й тютюну.

— Бо тепер тільки кинуло соску — і вже береться смоктати цигарку. В наш час, пригадуєш, Іване, які були методи виховання? — вдається він за підтримкою до капітана Дорошенка.— Пам'ятаю, ще пастушком, каплішем при отарі був, задумав закурити, а сірника нема. Дядько степом їде, біжу: “Дядьку, дайте прикурити!” А він: “Іди, іди ближче, синашу…” Підходжу, так він батогом як усмужить! Як усмужить раз та як усмужить вдруге! Досі, мілєйші, не курю!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: