Тронка – Олесь Гончар

Кінчивши роботу, Гриня вистромляє миршаву свою мідно-рудаву бороду з будки фургона.

— Так от і не дивуйтесь,— каже він.— Всі кинулись по інститутах, по технікумах, всі заяви подаєте, а я що: в бога теля з'їв? Ви в світські заклади, а я в духовний, це мене більше влаштовує. Стипендію обіцяють вищу, ніж була колись в київській бурсі, годуватимуть калорійне, а це для мого організму теж не остання річ… Та головне, звичайно, не в харчах, а в духовній поживі, що її так прагне моя душа. Джерела істини, де вони? Для чого живу? Ким я створений і яке моє призначення на цій грішній планеті? Не розгадано ж. А втім, дедалі я більше почуваю, що моя істота дійсно божественного походження. Чим я відрізняюсь, скажімо, від коня?

— Або від барана? — кидає один із тих, що ждуть касира.

— А тим,— пропускає Гриня репліку мимо вух,— що чотирнадцять мільярдів клітин вкладено в оцю черепну коробку. Чотирнадцять мільярдів! І всіма думати про овес, про силос?

В цей час із глибини конторських надр з'являється майор Яцуба і, розштовхнувши дівчат, виходить на ґанок, гукає до Мамайчука:

— Тебе просять!

— Бач, мене просять,— враз осміхається Гриня до пастви.— Раніше викликали, вимагали з'явитись, а тепер просять. Прогрес!

Коли ж він в своїй сорочці навипуск гонористо проходить мимо Яцуби, той кидає йому з презирством:

— Ганьба! Я в твоєму віці, мілєйший, церкви розвалював, а ти? З вузьких штанів та навпростець у рясу?

Мамайчук міряє поглядом дебелу Яцубину постать.

— Хочете знати, хто спонукав мене зробити цей крок?

— Ну-ну! Хто?

— Ви! Ви, товаришу відставник! Нестерпними стали ваші повчання — ось чому йду в обійми клерикалів! Сумую, а йду. Велика нудьга жене мене звідси. Аніж без кінця слухати ваші проповіді, краще я сам виголошуватиму їх!

Голосно випаливши це, Гриня з поважністю ступив через поріг до вузького конторського коридора, а слідом за ним, наче конвоїр, попхався й майор.

Було відомо, що Гриню викликало на розмову радгоспне начальство, що й батько його теж зараз там, в директорськім кабінеті, і навіть є хтось приїжджий: будуть разом уламувати баламутника, щоб відмовився.

Хтозна, про що з ним було ведено там перетрактації, тільки Гриня довго звідти не виходив, а коли вийшов, то підняв угору вказівний палець і тоном Галілея, що мовить своє славетне: “А вона таки крутиться!” — прорік:

— Гумор! Гумор, люди, понад усе!

Помітивши Ліну, що з книжечками під пахвою стебелясто сутулилась осторонь біля газетної вітрини, Гриня мимохідь вшанував її своєю увагою:

— Здавати принесла, дщерь?

І, взявши в неї книжки, Гриня недбало жбурнув їх у халабуду своєї пересувки. По хвилині тільки пилюка вже танула на тому місці, де стояв розмальований фургон кінопересувки,— помчала роботяща кінотрудівниця на відділок.

— Хто б подумав: Гриня — і в академію! — кинула одна з конторниць, а чабан Бунтій, що, спершись на ґирлиґу, весь час стояв мовчки на ґанку — вуса чепурні, сорочка чиста,— мовив неголосно:

— Нема таких академій, щоб набирали без клепок, а випускали з усіма клепками.

…Увечері майор Яцуба, натягнувши на себе комбінезон, порався в гаражі, рихтував “Москвича” в дорогу. Але й колупаючись у моторі, видно, не міг звільнитись від клопоту за Мамайчука, бо з кожної нагоди звертався до дружини, яка, теж готуючи на завтра своє, раз у раз то спускалася в льох, то вибиралася з льоху:

— Ти тільки послухай, куди він верне, стервець… Ще нас хоче й винними поробити перед приїжджим товаришем… Мій крок, каже, вимушений, , це через вас, каже, мене тягне або кадило взяти до рук, або бути в гурті тих, що по міських бульварах іржуть по-конячому. Реготом переляканих ідіотів то в них зветься…

— По-моєму, його просто треба оженити,— зробила висновок дружина.— Подейкують, що до Тамари-зоотехнічки в нього таємна любов, то, може, через те й баламутиться…

— Еге, ти його глибше колупни… Він усім на світі невдоволений. Мене, каже, кінецьсвітня туга хапає за душу, знов чумакувати хочеться, коли я прикину умом, куди ведуть ці ваші атомні перегони… Якщо людство, мовляв, не схаменеться, все на цій планеті почнеться спочатку. Декого я вже бачу, каже, в звірячій шкурі і з кам'яною сокирою в руках,— і, кажучи це, смотре на мене, падлець…

Ліна, погойдуючись на сітці гамака під горіхом, слухає звідти батькові нарікання, і їй навіть уже й не смішно, що Мамайчук має намір іти вчитися на попа. Безглуздо? А чи так багато глузду в тому, що вона ось поїде оббивати пороги в медичний? Ніколи не думала про це, не збиралася і раптом — зубним лікарем будеш! Вирішувала, правда, не вона, вирішив сам батько за неї, бо він чомусь переконаний, що з усіх умінь вміння медика найбільш вартісне,— медики чи на фронті під час війни, чи навіть в місцях ув'язнення, у виправних колоніях,— всюди вони є людом потрібним, дефіцитним. Так, в догоду його міркуванням вона муситиме займатися тим, до чого не має нахилу, з душевною обридою мусить виборювати місце, про яке хтось інший, може, тільки мріє… Хіба що зріжеться на вступних. Тоня жартує, погрожує сформувати чабанську бригаду з дівчат, які проваляться, а в Ліни зараз такий настрій, що хоч би й провалитись, то ніскільки не страшно.

Тоні можна тільки позаздрити, їй усе ясно, вона десь оце уже весело сяє очима у відблисках піонерського вогнища, і ніякі сумніви її не роздирають — вродиться ж людина такою. А Ліну обсіли гризоти. Вгорі над Ліною в космічній глибокості яскравляться зоряні візерунки неба, стелеться на південь Чумацький Шлях, а коли на мить заплющиш очі, вже постає тобі шлях інший, земний, степовий, обсаджений рожами, і про нього дівчині хочеться скласти вірш або передати його музикою… Потім їй чомусь згадується світлий місячний Крим і затиснуте в скелях місто Бахчисарай, де їхня екскурсія ночувала, згадується чебуречна, де вони увечері їли чебуреки, а після того при місяці оглядали ханський палац, і парк, і оту лиховісну Соколину вежу, куди вкидали дівчат-полонянок… Закривавлених, розтерзаних, замучених спрагою, гнали їх отим зоряним Чумацьким Шляхом з України на Крим. Топталася краса, честь, кохання, над усім панувала сваволя та культ кривавих брутальних ханів. Династії змінювались династіями, а де вони? Нібито аж п'ятдесят сім ханів один за одним перейшло тут, а ім'я жодного не зосталося ні в пісні, ні в пам'яті людській… В безвість пішли разом із своїми євнухами, середньовічними катівнями. Музейним експонатом дотліває грізна колись Соколина вежа… Нагорі вона вся обмережана візерунчатими ґратами: там нібито тримали соколів, навчених для ханського полювання, і лише раз на рік, з ласки аллаха, туди, на вежу, дозволялося підніматися невільницям-степовичкам, щоб могли вони глянути з тієї кримської Воркути на білий світ, на блакить дніпрову, на далеке степове роздолля… Але й звідти, з вежі, їм видно було лише круті гори, що нависають кам'яними лобами над містом, мовби чатуючи все живе, і тільки за тими гранітними крутогорами вгадувався полонянкам і обрій широкий, і воля, і рідний край… Скільки невільницьких пісень з тих ущелин брали початок, скільки сліз було там пролито, від яких і той ханський негорючий камінь торів! Недарма ж одна з полонянок на рушничку, що чудом зберігся від тих давніх часів, вишила те, що їй вимріялось в неволі, вигаптувала дерево-калину та солов'я і посадила їх у човен — човником послала цю вишиту дівочу свою мрію через гори, куди поривалась її душа!

Такий той Бахчисарай. Немов страшний, моторошний сон, все це зримо поставало перед Ліною: і хмари кінноти, і аркани, і полонянки, що їх гоном женуть, щоб поховати в ханських гаремах степову їхню вроду і молодість, щоб випити, висушити їхні почуття, викохані на волі… Аж потім, коли їхня екскурсійна група залишила нарешті те протрухлявіле ханське гніздовище та піднялася на гору, всі похмурі привиди минулого разом зникли, розвіялись, на горах було ніби інше повітря, тепла південна ніч сухо дзвеніла цикадами, і повний місяць якось вільно світив на Бахчисарай, на його мінарети й тополі. Ліна й зараз звідси, зі степу, мовби обіймає поглядом всю ту недавню подорож, де все повите чарами, де місяць пісенно освітлює море, рівне й безкрає, і підняту в небо діадему Кримських гір від Ай-Петрі до Чатир-Дагу. Якась закохана пара, мабуть, саме стоїть зараз на тому камені, де Ліна недавно стояла, споглядає красу нічних, напоєних свіжістю долин, з яких де-не-де світло місяця вихопить силует тополі, цієї степової сестри кипариса, що, мовби заблукавши, прийшла туди й стрімко вигналась на кривавих ханських токовищах… Пахощі ночі, стрекіт цикад, контральтове булькотання води в ариках… Жила в снігах, у тундрі, чула крижаний подих арктичного океану, гуркіт прибоїв і навіть гадки не мала, що полонитимуть її такі найніжніші південні ночі, як там, у Криму, і ось тут, де пахне горіхом, степом, нічною фіалкою, і спати можна надворі, не залазячи в мішок, і цикади своїм невтомним стрекотом навіватимуть тобі одвічну музику світу…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: