Батькові клопоту біля “Москвича” вистачило до пізньої ночі, ще зосталося й на ранок. Думка була виїхати разом із сонцем, бо не близька дорога, а вже й сонце підбилося ген-ген, а “Москвич” їхній голубенько поблискує біля радгоспних майстерень, де батько ще щось виточує та підпилює. Ліна теж тут, готова в дорогу. Стоїть у дверях майстерні та безвідривно дивиться, як працює товариш Курінний, токар по металу, колишній морський офіцер. Є щось просто артистичне в його роботі. Під час виробничої практики хлопці з їхнього класу завжди натовпом стояли біля верстата товариша Курінного, щоб подивитись, як він встановлює різці та починає своє чародійство, як легко в'ється йому під ноги стрічка сизо-металевого серпантину. Ліна якось вхопила стружку в нього з-під ніг, а вона виявилась така гаряча, що аж пальці попекла… Цей товариш Курінний в недавньому минулому десь на Півночі, на підводнім човні плавав, і хоч до старості чоловікові ще далеко, довелося йти у відставку за станом здоров'я. Вдома, одначе, після відставки сидіти не захотів, забирали на роботу в район — теж не пішов, сам попросився в майстерню: я, каже, люблю токарювати… І таки любить, нічого не скажеш.
Владністю над речами, своїм буденним, трудівницьким умінням — ось чим вражають тут Ліну робітники. Муфти виточують, ресори зварюють, там щось кують, там розбирають мотор… Безногий газорізальник Мамайчук-старший в захиснім козирку вправно і впевнено веде язичок полум'я по металу, щось викроює з товстого сталевого листа. Від простого й до складного — все вміють ці люди, все їм дається. В кутку майстерні двоє зайняті спеціально тим, що ремонтують кузови та сидіння шоферам, пружини нові вставляють замість поламаних, а надворі кілька робітників метикують над якимось пристроєм до комбайна, щось лагодять, переінакшують, переконструйовують… Ліні подобається саме ця атмосфера діла, творчості, колективізму, подобається, коли механік, з'являючись на порозі, гукає:
— Здрастуй, козацтво!
А вони й не сміються, наче вони й справді козацтво.
Навпроти кузні іржаво червоніють купи різного брухту, де Віталій Рясний та його друзі копалися цілу весну, зараз серед залізяччя валяються, біліючи на сонці, ще й величезні суднові манометри, зняті з того військового судна, що намертво лягло у водах затоки. Давно вже радгоспні механізатори роздягли, обдерли те судно. Мов за золотим руном, пускались вони туди своїми піратськими експедиціями, а тепер, під час перекуру, зібравшись коло майстерень, весело кивають в бік затоки, в бік роздягнутого сталевого велетня:
— Якби на колеса його та в степ… Ото був би трактор!
Під час перекуру Мамайчук-севастополець під'їздить до Яцуби, який все ще копирсається в моторі; рвучко-сердито відштовхуючись від землі, інвалід кружляє, скрегоче своїми інвалідськими коліщатами довкола машини, насуплено розглядає, наче бачить голубенького цього “Москвича” вперше, і хоч зараз інвалід і не п'яний, а Ліна його чомусь побоюється. Дівчину відлякує і його похмуре одутле обличчя в брудній щетині, і оте каліцтво, і що на великому пальці в нього замість нігтя чорніє якийсь запечений ґудзь… Здається Ліні, що ветеран ось-ось насвариться на неї тим ґудзем або запитання якесь їй поставить таке, що вона й відповісти не зуміє.
Запитання в нього й справді визріває, але з ним він звертається не до Ліни, а до самого Яцуби:
— Скажи, навіщо тобі цей персональний “Москвич”?
Батько відповідає жартом, що ось, мовляв, повезе дочку в інститут, бо пішки далеко йти, але Мамайчук жарту не приймає, його, як завжди, пече Яцубина пенсія, що її, мовляв, забагато йому дають: на трьох солдатських вдів вистачило б.
— Ти свідомий? Ні, скажи, ти свідомий? — учепливий, мов кліщ, пристає до відставника Мамайчук і вказує йому на іншого відставника — на Курінного, що в цей час саме лазить з комбайнерами біля комбайна,— он, мовляв, він теж відставник, до полюса під кригами плавав, а коли списатися довелось — сам прийшов у майстерню, бо совість в людини є. Слово за словом, і між ними вже спалахує чвара, батько кричить:
— Ти мені очі цим не штрикай! Я не сам собі пенсію встановляв! Я за неї пургою та цингою платив! Зубів ось чортма! Бачив! —І він вишкіряє до Мамайчука свою вставну нержавіючу сталь.— Не на курорті був! Там був, де дитина ось, замість яблук, сиру картоплю гризла. Дружину поховав, з собою не рахувався, до впаду своїй владі служив! А сказали, бери відставку — взяв.
— Не взяв би… Саме життя тобі відставку дало,— глипає спідлоба Мамайчук.
— Не спішіть Яцубу ховати! Рано! Ще, може, самі покличете нас, щоб синів ваших до тями приводили! Бо повипускали чортів з пляшки, а назад загнати не вмієте!
— Ну-ну! Синів ти наших не чіпай,— наїжується Мамайчук, і вже коліщата його скрегочуть знов до майстерні, а батько, грюкнувши капотом, тоном наказу кидає Ліні:
— Сідай!
“Москвич” їхній, тикаючись між комбайнами та старими сівалками, поволі вибирається на просторе; вже хащі машин були позаду, коли Ліна зненацька вгледіла капітана Дорошенка: в білому кітелі, в капітанськім кашкеті, він стояв над купою іржавого брухту, розглядав величезний якірний ланцюг, що його теж, мабуть, разом з манометрами привезли з того нічийного судна. Даючи “Москвичеві” дорогу, капітан відступився і в цей час загледів на переднім сидінні Ліну, що нескладно гнулася поруч з батьком, і всміхнувся їй. Була в його усмішці якась делікатність, доброзичливість,— це Ліна відзначила в ньому ще на шкільному вечорі. Певне, ця делікатність властива йому, певне, є в нього душевна потреба саме такого поводження з людьми. І зараз — підняв руку, ворухнув у повітрі пальцями: щасливої, мовляв, дороги…
Радісно і трохи аж тоскно стало дівчині від цієї миттєвої зустрічі з капітаном. Людина змістовного й славного життя, він таке глибоке на неї враження справив на випускному, так гарно розповідав їм про того степовика-парубійка, що з торбинкою тьопав до причалу і що з байди дядьківської, подолавши всі труднощі, таки вийшов на простори океану… А в який же вона, Ліна, пускається океан? З якими передчуттями вирушає в свій перший рейс? Не океан, а, мабуть, болото паперів, каміння канцелярських столів жде її… Доведеться нервувати за кожну оцінку, за кожен бал, скільки разів доведеться глушити в собі голос власного сумління, щоб хоч на півкроку просунутись по шляху до того діла… яке її зовсім не приваблює! Бормашина та крісло — батько певен, що саме вони зроблять Ліну щасливою… А якщо не пройде по конкурсу? Батько розгорне баталію, пустить в хід грозьбу і лестощі, секретарок допитками замордує, а начальству руку трястиме по-холопському… Ще й дочку вчитиме цієї науки запобігань перед викладачами, пролазництва, піддобрювання. Невже все це неминуче в житті? Невже рано чи пізно, а мусиш із цим примиритись?
В дорозі з “Москвичем” було негаразд, мотор кілька разів глухнув, кашляв, доводилось зупинятися, і доки батько гаркотів стартером або, піднявши капот, щось лагодив, Ліна стояла край дороги, обвіяна гарячим степовим повітрям. Розглядала жовте квіття дикої собачої рожі та Петрового батога цупке стебелля, що синіми зірками світило з-поміж обважнілих від пилюки придорожніх полинів; походжала та думала свої думи про те, як житиме, пройде по конкурсу чи ні, а сумніви весь час тривожили, чи саме так треба жити, щоб ти відкрито могла глянути в вічі і капітанові, і тому безногому озлобленому газорізальникові Мамайчукові.
Востаннє мотор заглухнув (і на цей раз, здається, остаточно), коли їм зоставалось всього з кілометр доїхати до місця робіт на трасі каналу. Вже видно було там розбушовану землю, цілі буртовища свіжого грунту, серед якого сюди й туди, то пірнаючи, то виринаючи, ходили бульдозери, зблискували до сонця своїми величезними лемешами.
Батько лютував, гаркотів стартером, раз у раз крутив ручку, червоніючи з натуги:
— Не заводиться, хоч убий!
Треба було шукати якогось виходу, і батько знайшов його в тому, що Ліна зостанеться біля машини, а він піде пішки до каналобудівників, домовиться, щоб виручали. В них там, мовляв, багато механізмів, можуть взяти на буксир.
Пішов батько, зосталася Ліна сама вартувати свого “Москвича”, що незабаром розпікся, мов порожня консервна бляшанка, не можна було всидіти в ньому. Ліна вибралась на повітря, присіла у затінку машини на траві. Знов дика рожа цвіте, жовтіє запилюженими пелюстками — цупка, запорошена, живуча. Земля напечена, мов черінь. Ящірка шурхнула в нору, чміль пролетів, муравки трудяться й трудяться невтомно. А далеч степів леліє текучою спекою, рівнина така ж, як і в тундрі, тільки небо тут інше, та немає на Півночі, в краю вічної мерзлоти, оцих степових могил, невідомо ким і коли насипаних… Чиї вони: скіфські, сарматські, запорозькі?
Батько довго не повертався, нелегко, видно, було домовлятись йому там в цей гарячий робочий час. Нарешті звідти вирушила підмога. Степом навпростець з страшенним гуркотом, з курявою ішла та підмога. Ліна спершу навіть не могла збагнути, що то за потвора повзе, скрегоче назустріч, скажено підгрібаючи землю…