Очам своїм не повірила.
Танк!
Справжнього танка вона ніколи не бачила, тільки з кінофільмів і знала, а тут це, безперечно, він насувався, окутаний курявою, великий, масивний, безокий, з загребущими гусеницями, з військовим ще номером на брудно-зеленім борту… Тільки замість башти на ньому ребристо здіймається щось схоже на кран, Ліна пізніше дізнається, що це хтось хитромудрий, пристосовуючи танк до мирного життя, дійсно скинув з нього башту і натомість встановив звичайний робочий кран, яким під час ремонту можна піднімати найважчі двигуни… Танк бурею розгорнувся перед “Москвичем”, водій хвацько підчепив його сталевим тросом і поволік у бік каналу — мов комаху яку-небудь поволік! Ліна, принишкнувши, сиділа в “Москвичі”, згоряла від сорому. Вона наче побачила збоку себе, уявила, який смішний в очах людей оцей їхній лімузинчик, що його волоче по стерні велетенський робочий танк… Видовище збоку, певне, справді було смаковите, бо всі бульдозери, скрепери, повилізавши на гору, позупинялись, водії самоскидів почали сигналити, видно було, як звідусіль з валу бульдозеристи махають кашкетами і десь аж під небом зблискують білі зуби на закіптюжених обличчях,— регочуть усі, весь степ регоче, розважений тим, як цей сталевий буро-зелений мамонт волоче до таборища оту голубеньку, підхоплену серед степу комаху.
Вже танк і зупинився, і трос відчепили, а Ліна все не зважувалась вилізти із своєї схованки, бо й саме повітря навкруги, здавалось, було наснажене блиском насмішок, реготом, кепкуванням. Подолавши ніяковість, вона таки вихопилась з машини між люди, між бульдозери, між тягачі і самоскиди, і все тут було якесь незвичне, оголене, вражаюче — зубаті оці механізми, житлові вагончики, Дошка пошани, барила з водою… Хтось нахильці, як запорожець, п’є просто з барила, потім передає посудину батькові, і той, напившись, солідно радить возити воду цистерною, а не отакими барильцями.
— А ми навмисне такими барильцями,—відповідає той, що пив, молодий закіптюжений смаглій, і білку ваті очі його по-циганському грають лукаво.— Бо привезли б цистерною, та й на три дні, та й тухнутиме вода!.. А в таких волі-неволі щодня возять, і, отже, свіженьку п'єм!.. Хочеш?? — запропонував він Ліні й обережно підтримував барило, доки вона пила,
Напившись, сказала неголосно:
— Дякую.
— Так ти мене не впізнала? — весело окинув її оком смаглій, поставивши барило на землю.— Це ж я тебе на буксир брав! Ніколи танкістом не був, а тут довелося… А звати мене Микола Єгипта, хоч з єгиптянами я родич такий… через вулицю навприсядки! Ну, ми поїхали! — гукнув він і, спритно забравшись у танк, загарував ним з місця, аж земля задрижала. Ліна, сама не знає чому, посміхнулася йому вслід.
Доки батько біля похідної майстерні веде ділові переговори, а потім з кимось із ремонтників починає розбирати “Москвичеві” нутрощі, Ліна, ще не зовсім отямившись після пережитого сорому, стоїть, туплено розглядає Дошку пошани, звідки на неї дивляться, видно, ці ж самі бульдозеристи — і цей смаглій, що воду пив, і ті, що тільки-но реготали на валу. Вони й тут, на фотографіях, веселі, безшабашні, а одягнуті ще по-зимньому чи по-весняному — в фуфайках. В того шапка-вушанка набакир, на вухо, а в того навмисне насунута на лоба, той поклав на гусеницю бульдозера руку, мов другові на плече, а інший картинно позує, взявшись у боки, ще котрийсь — кремезний, широкоплечий,— видно, розважаючи товаришів, скорчив таку міну перед об'єктивом, що мимоволі всміхнешся.
Із-за вагончика вийшла дівчина в ситцевому платтячку, мабуть, ровесниця Ліні, тільки куди міцніша, здоровіша за неї,— з вогню та з сонця вся! Так і цвіте вся здоров'ям, налите тіло горить смагою.
— Ну й комедія ж була дивитись, як вас тягли,— всміхається вона до Ліни.— Це хлопці навмисно придумали вам для буксира танка послати. А Єгипті цього тільки подай…
— Найшли розваги…
— Та ви на них не ображайтесь.— Очі дівчини променились добротою.— Просто люблять тут у нас пошуткувати… А танк якраз був не в роботі. Цей уже як зачепить, то потягне, він у нас трудяга.
Дівчата разом глянули на танк, що стояв віддалеки на своєму, видно, постійному місці. Єгипта, заволодівши танковим краном, вже з кимось лаявся — лаявся так, що Ліні хотілося вуха затулити.
— Не зважай,— відвертаючись від Єгипти, заспокоїла її тутешня дівчина.— То він механіка перевиховує.
Дівчата розгомонілись. Невдозі Ліна вже знала, що звати цю дівчину Василинка, а прізвище Брага, і що брат її тут працює бульдозеристом на каналі, і що наступного літа вона вступатиме до Ровенського інституту інженерів водного господарства — канал обіцяє послати, буде стипендіаткою каналу… А тут? Тут працює пікетажисткою — це од слова “пікет”. Обов'язки нескладні, ходиш, переставляєш геодезичну рейку, а майстер нівелює. Якщо старий в доброму настрої, то він і пікетажистку підпускає до нівеліра, щоб привчалася. Але це так, понад програму, головне ж діло пікетажистки — переставляти оці вішки рябенькі.
— Бачиш, он під вагончиком стоять? Одна моя, а друга моєї напарниці, її зараз нема.
— Де ж вона?
— Розрахувалась, бо в неї мати дуже захворіла, а доглядати нікому… Оце де зараз канал споруджується, все якраз з Ганнусею ми пікети розставляли, між нашими пікетами найжаркіші роботи йдуть…
— Своєю роботою, Василинко, ти… дуже задоволена?
— Як сказати. Бува цікавіша. Але й тут: хай по сто метрів вперед, та все ж таки вперед.
Інший світ, все таке далеке, одначе Ліна почувала, що їй цікаво слухати — і про ті пікети, і про нівеліри, і про те, як тут живуть… Слухала, а тим часом хтось підкрався із-за спини і хап її за голову — міцно затулив долонями очі… “Єгипта!” — майнула найперша думка, чомусь саме його руки уявились такими гарячими, міцними, з горіхами мозолів на долонях… Треба було вгадати, крикнути ім'я, щоб випустив, і добре, що не крикнула, бо коли випручалась, то перед нею стояв… Кузьма Осадчий! Усмішка до вух, сам закудланий, в зашмарованій майці, в пилюці… І в бровах, і в чубі пилюки набилося густо.
— Так це тебе тягнуто на буксирі,— казав Кузьма.— А я думав — там тільки старий твій… Куди ж мандрівочка пахне?
— Вона в медінститут їде документи здавати,— прохопилась першою Василинка.
— Ніколи не чув я, щоб ти медициною захоплювалась,— здивувався Кузьма.— Відкрила в собі такий нахил?
— Який там нахил,— досадливе всміхнулась Ліна, а Кузьма веселим тоном побажав:
— Ну, зеленої тобі вулиці та голубого неба! А ми тут, бачиш, земельку пересипаємо. З місця на місце пересипаємо, а, кажуть, щось буде.
— Не щось, а магканал,— поправила Василинка.
— От чуєш: маг… Себто магістральний,—пояснив Кузьма,— а не тому, що перед тобою якісь маги… Тут без магії, тут пупа надривати треба. А зате вигрохкаємо такий, що більший буде розміром, ніж відомі тобі канали марсіанські, що їх Скіапареллі відкрив. Із самого Марса в телескопи видно буде наш степовий аричок.— Хлопець засміявсь, розфантазувався: — Вже десь там сидить, мабуть, такий собі вчений марсіанин, трохи на самурая схожий, розглядає нашу роботу в окуляр телескопа та покректує: що таке? Не було каналу в цьому секторі Землі, і ось він уже є! Де була бура пустеля — рівна якась смужечка лягла… Оптичний обман, чи, може, й там, на планеті Земля, є більш-менш розумні істоти? Щось там риють, прокладають, ведуть… А коли так, то треба їхній витвір негайно нанести на карту земних каналів та мерщій у дисертацію його — єй-єй, за це дадуть комусь доктора марсіанських наук!
Дівчат розважають його пустощі, обидві сміються, а Кузьма тим часом, по-робочому замашним рухом вхопивши барило з водою, жлуктить нахильці, аж чути ковтки: глог-глог… Все в нього якось здорово виходить, хлопець навіть п'є так, як щойно пили тут дорослі бульдозеристи. Напившись, втерся всієї п'ятірнею, по-робочому. Зовсім небагато й пробув на каналі, а вже з'явилося в ньому щось певне, владне, розставивши ноги, твердо стоїть на землі Кузьма-каналобудівник, тільки жаль, що в вухах землюка — може гречка звідти прорости. Чи давно це було, коли в школі хлопці ще тільки вчились водити трактора, скільки сміху було, коли за кермо сідав оцей вухатий Кузьма… Чи він придурювався, чи справді не вмів тоді ще правувати — трактор його ніяк не хотів слухатись і, виписуючи по майдану п'яні викрутаси, прямував кудись у степ навмання, а хлопці горлали невдасі керманичеві навздогін: