— Чи тебе, Григоре, не хвороба переваляла? — запитує Дорошенко співчутливо.
— Ні, я здоровий.
Яцуба, відділившись від одвірка, чвалає в глибину сарая, виносить звідти низенький, обтягнутий парусиною стільчик, подає Дорошенкові:
— Сідай.
А сам сідає просто на порозі.
— Іване, ти ж мені друг,— каже він з щирістю в голосі, хоч Дорошенко не пригадує, щоб був з ним коли-небудь у дружбі.— Як друга прошу, порадь, що робити мені? Горе, таке горе на мене звалилось…
І по його цій змордованості, розгубленості, зовсім раніш не властивій йому, Дорошенко відчуває, що Яцубу справді, видно, спіткало якесь нещастя.
— Кажи, Григоре, що сталося… Разом подумаємо, якось дамо лад.
— Чорт ладу не шука, аби крик був… Дочка відсахнулася! — вигукнув Яцуба й поник головою, на якій зверху, мов чашечка на жолуді, сиділа розцяцькована, розшита бісером тюбетейка.
Дорошенко вже чув про те, що донька Яцубина, всупереч волі батька, влаштувалася працювати на канал, чув про це у веселих викладах з різними смішними подробицями.
— Відсахнулась, віддячила батькові за все,— повторив він з глибокою образою в голосі, і плечі його поникли якось старечо.— Ростив, плекав, все в неї вкладав… І ось тепер — так посиротила… Куди готував, а де опинилась!
— Не розумію тебе,— знизав плечима Дорошенко.— На канал пішла, в трудовий колектив, що ж тут страшного?
— І ти в одну дудку з ними? А ще кажуть про тебе, Йване, що делікатний ти, чулий, культурний чоловік… Дівчині сімнадцяти років потрапити в отой табір циганський, де грубощі, лайка, горілка,— це, по-твоєму, не страшне? Ох, знаю я, Іване, що таке для людини оточення! З убивцями, з злодіями, з різним карним елементом стільки років пайку ділив. Хай ті — по той бік дроту, а ми по цей бік, але нам, думаєш, був мед? Думаєш, в карти нас не програвали, фінок потай на нас не гострили? Наша служба — то, брате, фронт був, суцільний фронт. І без похвальби скажу: справлявся. Скільки тих подяк в найвищих наказах одержував. Це тут ось хочуть посміховисько зробити, а там цінували. Над якими людьми владу мав. І ні слова насупроти. А тут дівчисько якесь! Отак покривдити рідного батька!..
— Дай ти доньці спокій, вона тебе нічим не покривдила.
Яцубу аж перешарпнуло.
— Ти вважаєш — нічим? Та вона мені ось сюди, в самі груди ножаку загнала! Знає, що батько дорожить, що любить її безпам'ятне, так давай буду зловживати його любов'ю! А що вона в житті без батька? Перший дурисвіт її одурить, наглумиться, насміється. Під конвоєм повертати таких в батьківський дім!
— Не маєш права,— посміхнувся Дорошенко.— Атестат зрілості на руках.
— Отож-бо. І атестат, і паспорт… Вчора їздив я до їхнього начальства, думав, перекомизилася вже, заберу… Чорта з два! Не розумієте, каже, ви мене, тату. Нічого ви не розумієте в нашому житті. Ви, каже, розучилися самостійно думати, в часи культу звикли, що за вас хтось думає… Вчіться ж думати хоч тепер! Як це воно таке почути? На шостім десятку від рідної дитини, га?
“А справді, чи здатен він що-небудь зрозуміти з того, що сталося?” — думав Дорошенко, дивлячись на примовклого, понуреного Яцубу. Чи знайде в собі силу порвати пута минулого, розкуватись, випростатись? І чи не відмерло в ньому саме це бажання випростатись, глянути на світ по-новому? Дорошенко не збирався з ним ні про що полемізувати, бачив, що зараз це було б марно. Думалося про інше: що сталося з цією людиною? Адже Дорошенко пригадує Яцубу в розквіті його молодості, коли він літо й зиму гасав у гостроверхій будьонівці, що дісталась йому в спадщину від батька, і хоч Яцубу й тоді за його запальність та горлатість молодь називала фанатом, але від нього таки пашіло життям, завзяттям, не було в ньому оцієї аракчеєвської дубовості, загального отупіння, що його, видно, й мала на увазі дочка. Хто висотав з нього здорові соки душі, на яких духовних раціонах доводилось йому жити? Сиру картоплю, каже, гриз на лагерній службі, не вистачало вітамінів… Але ще більше не вистачало, видно, йому якихось інших вітамінів, тих, що для душі,— ось чого її так покрутило, понівечило, наче отих асканійських птахів, що хворіють на авітаміноз… Наче й годують їх добре, а все ж чогось їм бракує в штучних умовах парку, фламінго навіть міняють барву пера, з рожевих стають білими, а в лебедів-кликулів шиї покручено, поставлено свердлом… Так, здається, й тобі, голубе, скрутило шию, бачиш лише в один бік, не помічаєш, що життя навкруги змінилося і клімат змінився…
— Вчіться думати… Іч яка! Та в мене, дочко, вже голова від думок пухне! Я ж не отой тобі трактор, що за нього тракторист думав, у мене своя голова на плечах, вона від думок уже посивіла… Буває, ночами не сплю та все розгадую: що ж то було за шаманство? Що за криваве затьмарення на всіх нас тоді найшло? Цькували один одного… Створили собі ідола і давай перед ним розбивати лоби…
— Так, було,— згодився Дорошенко.— Соромно. Перед цілим світом соромно.
— Вони, молоді, думають, що все це так просто собі: батьки погані, батьки культовики, а ми ось чистенькі, ми янголята… Ще побачимо, що буде з тих янголят. Під пластинку крутитися — це одне, а жити… Днями приїхало двоє таких жевжиків найматися на роботу. “А це правда,— питають,— що у вашому радгоспі красти не можна?” — Правда.— “Тоді це нам не підходить”,— і повіялись за вітром… Ні, нас не так вчили, не такого ми гарту. Схопишся вночі, глянеш: десь забагровіло в степу — ти вже й мчиш туди, переживаєш. Прискочиш, а вони стерню палять… їм твоя тривога незрозуміла. А ми ж звикли до того, що слово старшого для тебе закон, бо все в житті на дисципліні тримається, і якщо я тобі батько, то не забувай, що я за тебе й відповідаю… Не ждав, не ждав я, що вона так мене поганьбить,— знов перейшов Яцуба на своє наболіле.— А я ж її й пальцем ніколи не торкнув, як обіцяв покійній дружині.— Голос його здригнувся.
— Повір, вона ще порадує тебе,— сказав Дорошенко.— Ще батькові слави там, честі добуде.
— Ти так гадаєш?
— Ось побачиш.
— Ох, якби ж то, якби ж то… А втім, не безсердечна ж вона! Не може ж бути, щоб зовсім відцуралася батька, щоб зненавиділа назавжди.— Його великі очі аж налилися сльозами.— Не зовсім пропащий же він! Хай покрутило його та покривило, але ж і з карельської берези теж меблі роблять, хоч яка покручена…
Запилюжена парокінна тачанка зупинилася навпроти сарая, молодий агроном, не встаючи з сидіння, гукнув Яцубі:
— Дим якийсь он на схід… Так, ніби на Четвертому відділку.
І цього було досить. Яцуба-командир був уже на ногах, вже владно вдарив на сполох мідний пожежний дзвін, і шофер, що, розпластавшись, спав під сараєм, схопився очманіло і, ще, здається, й не прокліпавшись, кинувся виганяти машину з сарая.
— А якщо то не пожежа,— додав агроном услід Яцубі, що вже вскакував до кабіни,— то поможете деревця поливати… Там побачите — бензовоз уже поливає над шляхом…
— Єсть! — почулось у відповідь.
Коли пожежна цистерна помчала, Дорошенко вийшов на шлях до агронома і став вглядатися в обрій. Диму ніде не видно було. Вихор далеко степом пішов, але ж вихор той не погасиш…
— Ложна тривога,— весело сказав агроном.— Там діти навесні деревцями шлях обсадили на Рибальче, так треба полити, бо така суш… Бензовоз уже поливає, а чого ж цій гуляти?
І його тачанка легко полинула далі.
“Ох, впізнаю свою Таврію”,— посміхнувся Дорошенко, прямуючи пустирищем побіля ще не заповненого водою великого ставка, що його тільки вирили цього літа. Пахом Хрисантович пишався цим ставком. “Бачиш, круглий, як телескоп”,— казав він, показуючи Дорошенкові цей порожній кратер водойми, на дні якої зараз уже поблискувало дзеркало води, що її тільки почали напускати.