— Робот нещасний — це він мене в цю канальську історію втягнув. Він та його попередники… З малих літ, ще як перший фордзон в'їхав у село, отоді я пропав, дівчата. Якби не той перший трактор, давно вже був би десь завгаром або кладовщиком… А відтоді й пішло: трактори, бульдозери, тягачі, канавокопачі. Через канавокопача, можна сказати, жінку-партизанку взяв, відому вам відважну й рішучу особу. Взяли з нею розгін у житті такий, що ніяк зупинитись не можем, кочуємо та кочуємо, хлопці, козаки мої, в четвертій вже школі бурсакують…—При згадці про синів голос Браги м'якшає, ласкавіщае одразу.— Поліщуки вони в мене, росли, де болота материні та ліси, хоч батько й степовик. Коли забрав їх сюди, думав: чи звикнуть до степу? А привіз: о, кажуть, тату, гарно й тут! А чим же вам гарно? Ожини ж та горіхів нема? Зате тут багато неба… Смішняки.
— Дядьку бригадире! — гукає Кузьма Осадчий, зупинившись своїм бульдозером неподалік і вилазячи з кабіни: — Чогось кашляє мій…
— Грип азіатський? Чи що там у нього?
Левко Іванович рушає до Кузьминого бегемота.
— Загадковий тип,— розводить руками хлопець.— Наче ж ганяю-ганяю, витискаю з нього все, а зроблено менше, ніж у вас!
— А ти його без пам'яті не ганяй. Бо він хоч і робот, а теж дещо розуміє,— насуплюється Левко Іванович.— Коли набираєш грунт на ніж, прислухайся до роботи двигуна. Як тільки відчуєш, що він починає втрачати потужність,— годі. Надолужуй на іншому: коли повертаєшся на робоче місце, переключай на максимальну швидкість. Хочеш час зекономити, то саме тут і економ, на цих порожняках…
— Он воно що.
— А ти ж думав… Та ще перед роботою, вранці уважніше вузли оглядай, послаблені гвинти закріпи, а то я бачив, як ви, молоді, все хіп-хап, все бігом, сів за важелі і гайда, аби швидше в забій…
Так перемовляючись, вони беруться удвох оглядати ще зовсім новий Кузьмин бульдозер. Левко Іванович, дошукуючись вади, сам залазить в кабіну, і невдовзі бульдозер уже знову гуркоче. Кузьма підплигом забирається на його залізного хребта, а Брага, передавши йому важелі, повертається до свого агрегата. З скреготом та гаркотом врізається він ним у злеглий грунт, вибирає його, дедалі заглиблюючись, достругуючись до тих кімерійських глин, що залягають під травами цього степу потужним горизонтом.
З Левком Івановичем дівчата зустрінуться тепер уже під час обіду, коли в юрмиську інших бульдозеристів, озброївшись алюмінієвою таріллю, він стоятиме в черзі до віконечка кухні, чи то пак “котлопункту”. Минув час, коли не було тут цього “котлопункту” і жилося механізаторам всухом'ятку або доводилось ватагами роз'їздитися по селах шукати обіду. Тепер прогрес, пахне засмажкою, а над віконечком видачі на шматкові ватмана красується написана тушшю ще й крилата мораль для роботяг: “Ніщо нам не коштує так дешево і ніщо не цінується нами так дорого, як ввічливість!”
— Це ти здорово загнула,— захоплено сказав до Ліни Єгипта, коли вперше прочитав цей вивішений нею напис.
— Це не я, це Сервантес сказав, автор “Дон-Кіхота”,—пояснила вона Єгипті, а він аж розреготавсь:
— Ти й сама у нас як Дон-Кіхот!
Що він мав на увазі? Що довга вона та худа, як лицар печального образу? Чи вважає, що самостійне життя своє вона починає боротьбою з вітряками? Та як там не є, а заклик до ввічливості, написаний її рукою, висить на цьому бойкому місці, і знічев'я його читають, хоча, правду кажучи, саме тут, під цим написом, біля видачі, найчастіше й виникають сварки.
Сьогодні тут, правда, більш-менш спокійно, бо нема Єгипти, нікому заводитись, навіть Левко Іванович відзначив факт його відсутності.
— Бач, нема Єгипти, і як тихо, аж скучно… Ніхто не лізе без черги… А він собі спродав глину та пригощається десь у молодиці, укладає пухкенькі вареники з вишнями…
З віконечка, зачувши голос чоловіка, озивається Бражиха, що стоїть на видачі:
— О, вже, чую, мій партизан заявився…
Брага веселішає.
— Що там сьогодні, жіночко? Борщ з молодою курятинкою? Нарешті!
— Сьогодні якраз твій улюблений суп гороховий…
— А, википів би він вам! То все на макаронах сиділи, а це зарядили горох та горох. Ні, годі з мене такого життя. До Семи Колодязів доб'ю, а там баста. Нема дурних. Далі хай сини риють, а нам давай пенсію… Фінський особнячок на березі моря збудую, під вікнами— синява морська, виноградником займусь, баклажанами, огірочками, на дозвіллі читатиму тобі, жіночко, на веранді курортну газету “За бронзовий загар”…
Бражиха зосереджено орудує черпаком, але суворо зімкнуті губи їй мимоволі стріпуються в усмішці. Не вперше їй чути від чоловіка цю пісню. Ще в Каховці чула: збудую і більше не буду. І на Інгульці чула: кину до біса, кладовщиком або завгаром піду. А після того, як циган, знову перекочував сюди і її потяг, щоб удвох пробиватися до тих легендарних, ніколи не бачених нею Семи Колодязів…
Слухаючи чоловіка, вона, однак, про діло не забуває :
— Забирай, чоловіче, компот та звільняй місце. Обідає Брага за одним столом з сестрою та Ліною. Під навісом, де їхні столики, людно, тут штовхаються, голосно сьорбають, втираються долонями, всюди Ліна бачить замазурені майки, перетлілі від поту безрукавки, бачить прості трудові обличчя, що лисняться потом, темні від смаги шиї, що їх і сонце вже не бере. Он зголодніло налягає на обід бульдозерист Закарлюка, мовчки жадібно тьопають з мисок інші механізатори — Вовкодав, Штанько, Барильченко, Фісунов, поруч Ліни примостився вусатий Куцевол, і вона зовсім близько бачить руки з товстими короткими пальцями, на яких і нігті пообламувано. Такі ж руки і в Левка Івановича, вони огрубілі, в якихось саднах. Ліну в перші дні все це аж коробило, а тепер їй навіть якось затишно серед цих плечей, облич, приємно класти свої тонкі притомлені руки поруч їхніх огрубілих у праці, натруджених на важелях рук… “Бо хіба ж не в них, не в оцих руках,— думає вона,— вся сила й багатство трудової людини, яка добуває ними не тільки свій хліб, а ще й можливість ні перед ким не запобігати, не криводушити. Вони, ці руки у саднах, дають людині право жити без брехні, без підлабузництва, без усього такого…”
Брага їсть мовчки, серйозно, і біля примружених очей уже променяться зморшки — свідки нелегкого, видно, життя. “Скільки живу, все на передовій, бо тут людині найбільша вигода,— якось пожартував він.—і місце тепленьке, і ніхто на нього не посягає…”
На будові у нього місце не те що тепленьке, а просто-таки гаряче, в одяг, в тіло в'їлася пилюка степова, майка на широких плечах прокипіла сіллю, потом, мазутом. Тітка Катерина часом аж виправдовується за цю його майку перед дівчатами:
— Єй же єй, через день перу, а тільки зміну відпрацює — знов така.
Всім тут відомо, що під час війни був їхній бригадир підривником в партизанському з'єднанні, брав участь в героїчних рейдах в північноукраїнських та білоруських лісах і жінка його, оця тітка Катерина, теж звідти, з Полісся, і теж колишня партизанка.
Висьорбавши суп, Левко Іванович береться за друге, за макарони з котлетами, що попались йому геть пересмажені, аж чорні.
— Поштурмуємо тепер оцю жужелицю,— каже він і гукає до видачі: — Жінко! Забула свіжих помідорів покласти!
— В Брилівці помідори,— чується звідти.
— Тоді — огірочків…
— Огірочки в степу. Начпостач не назбирав.
— Помідори десь переспівають, огірочки жовкнуть, а ви…
— Їж, чоловіче, й не вередуй! Брага скрушно хитає головою.
— Точнісінько, як в отій притчі: дитина хліба просить, а мати: “Води випий”.— “Не хочу води”.— “А, трясця твоїй матері, ти ще й харчами перебиратимеш!..” Дайте книгу скарг, я подяку вам запишу.
— Не до нас, до начальника робпостачу всі претензії,— відсікає йому друга кухарка.