— Скільки не критикують того начальника робпостачу, а з нього — мов з гуски вода,— каже Василинка, як завжди, з безмежним епічним спокоєм. Ліну щоразу вражає в ній оцей спокій, врівноваженість. Василинка і робить все без метушні, і мову веде неквапливо, і обідає без поспіху, вона мовби якось і Лінину нервовість вгамовує своєю поважністю, заспокоює рівною тихою усмішкою, і здоров'ям, і поглядом на світ.
— Ось воно, наше з тобою життя, Куцевол,— беручись за компот, каже Брага до товариша, котрий на це тільки ворухнув своїми іржаво-дротяними вусами.— Ось куди загнала нас з тобою гонитва за довгим карбованцем.
— Не набалакуйте на себе,— Левку Івановичу,— всміхнулася Ліна, якій не вперше вже чути про цей довгий карбованець.
— Не віриш? Чуєте, вона думає, що чистої води романтика нас сюди привела. Герої ось вони, степова гвардія,— так вона думає про нас. Аж жили тріщать у Браги, а він рветься вперед, щоб швидше розламати своїм розтелепою Турецький вал та дати воду степам. Ще раз взяти штурмом Перекоп: батько брав той, а син цей! А герої твої, дівчино, в цей час думають про те, що завтра получка та що після неї добре було б у Копані в чайну шугонути… Скажи, Барильченко! Не довгий карбованець хіба нас привів сюди? — звертається Брага до огрядного бульдозериста, що обідає за сусіднім столиком.
—Я не чув.
— А ти, Кузьмо?
Кузьма Осадчий заперечливо крутить головою, розпливається над мискою в усмішці:
— Ви мене, дядьку бригадире, на цьому не купите,— і тьопає свій горох далі. В нього чудовий апетит і не гірший настрій. Не покидає цей настрій Кузьму з того самого дня, як хлопець, цілковито звільнившись з-під батькової опіки (батька його перевели бригадиром на господарський канал), самостійно сів на бульдозер, “з батькової шиї на залізну переліз”, як висловився про це Єгипта. Щоправда, з новим бульдозером Кузьма освоївся ще не зовсім, владарює над ним з горем пополам, але ж таки владарює, і норму хоч з великою натугою, а дає.
— А гляньте, чийого то бульдозера хтось погнав? — гукає із крайнього столу Супрун, водій тягача.— Кузьмо, твого!
І хоч Кузьму на цьому ловлять не вперше, але він знов під загальний регіт шарпається, мимоволі озирається в той бік, де на валу блищить ножем незворушно на місці його новий сталевий гігант.
— А ось і чорногузи хилять обідати,— перегодя каже Куцевол, киваючи на групу археологів, що з'являються з-за Кургана і прямують до “котлопункту”. Попереду видибує довгоногий їхній начальник, а за ним чвалає гуртик його співробітників — троє жінок з парасольками від сонця, та ще студент у конусовидній, з білої повсті панамі, цей іде справді як чорногуз, в самих трусах, без майки, наче тут йому пляж. Цілими днями копаються ці люди на кургані, перебирають кісточки якихось далеких предків, квапляться, бо мусять встигнути з своєю роботою, поки не підійшли бульдозери. Жінки, як і студент, одягом себе не обтяжують, роздягнутими працюють там, такими й сюди йдуть,— видно, їм подобається уявляти себе дикими.
— Бач, які Адами та Єви,— кидає невдоволено Вовкодав.— В місті такого страмовиська собі не дозволили б, а тут кого їм соромитись? Людей нема, самі бульдозеристи кругом!
— Хай собі ходять, кому яке діло,—вступається за археологів Василинка, хоч сама вона, як і Ліна, собі такого не дозволила б.
Археологи, ступивши під навіс, скупо здоровкаються, старший скидає навіть кепку, з-під якої сяйнула білим гребенем сивина, а голоногий студент у своїй дурацькій панамі з якогось кавказького цапа, хизуючись миршавими мускульцями, іронічно киває своїм супутникам на Лінин напис про ввічливість. А коли з видачі одержують обід, тітка Катерина просто в вічі зауважує всій компанії, особливо безштанному студентові та жінкам, що безсоромно повиставляли свої напівоблізлі ластуваті плечі:
— Прийдете вдруге в такому вигляді — обіду не дам. Тут вам не пляж.
Бульдозеристи з крайного столу делікатно звільняють місця жінкам-археологам, дарма що спини у них аж надто оголені і облазять, мов на ящірках, начальникові розкопок, літньому чоловікові, жилавому, худорбастому, наче він недоїдає, теж дали місце, не найшлося місця тільки для студента, хай постоїть, щоб не був такий розумний, прийшов між люди безштаньком, та ще й покивує на їхній напис над віконцем.
— Мотай на вус, Кузьмо,— підморгнув до хлопця Левко Іванович.— А то пересипаєш земельку з місця на місц
е, даєш куби згідно з встановленою нормою, і невдогад тобі, що воно виходить он що. Тільки б не попався який-небудь недбало з запасом байдужості в
— Що ж ви сьогодні розкопали? — запитує Брага старшого археолога, якого вважає чомусь професором, хоч він, може, зовсім і не професор.
— Та нічого особливого,— без ентузіазму відповідає той, і сухе, впалощоке обличчя його з землистими налитими мішками під очима набирає пісного виразу… .
— А ми все ждемо,— не відстає Брага. — Ждемо, що ви що-небудь відкриєте, розгадаєте якусь тайну…
— Може, золота бочку викопаєте,— весело кидає через стіл Барильченко.
— Їм більше глиняні черепочки попадаються,— авторитетно підкидає Супрун.— Мечі, списи та різні жіночі витребеньки.
— Які племена тут жили до нас — ось що хотілось би з'ясувати,— роздумливо мовить Брага.— Племена таврів, чи хто?
— І кімерійці жили,— уточнює професор.— Сучасники Гомера.
Брагу це аж обрадувало:
— Чуєш, Кузьмо? Тепер знатимем: ми — кімерійці.— і він знову вдався до професора: — А як у них з бюрократами та з хабарниками? Чи були? Чи є які-небудь сліди цього у розкопках?
— Це слідів не лишає,— блиснувши в бік Браги окулярами, засміялася одна з жінок-археологів. Сміх, як і голос, у неї був грудний, глибокий, і вона навмисне сміялася так, щоб чути було, який він глибокий.
— Дотліває, значить, дотла? — допитувався Левко Іванович про своє.— А що ж нетлінне? Як по-вашому? Що залишає слід? (Видно, йому був дуже потрібен отой самий слід!)
— Найперше робота отака, як ваша, лишає слід,— мовив розважливо професор.
—Мотай на вус, Кузьмо,— підморгнув до хлопця Левко Іванович.— А то пересипаєш земельку з місця на місце, даєш куби згідно з встановленою нормою і невдогад тобі, що воно виходить он що. Тільки не попався який-небудь недбало з запасом байдужості в сто тисяч кінських сил, такий, оком не моргнувши, зведе нанівець твою роботу. Було ж нам на Інгулецькій системі: пустили ми воду в один радгосп, а в них в зрошувальній мережі кураю повно — натягло того добра в пропускні труби, позабивало їх, і вода бурхнула через дамби… Де гарантія, що при наших порядках і тут такого не буде? Але тут таки мусить бути чистота! В усьому. Ні кураю, ні бюрократизму — ось наше з тобою гасло, Куцеволе, еге ж?
— В тих кімерійців не було, мабуть, такої безладі,— докидає Куцевол,— щоб пального по дві години ждати…
— Не було в них і такого,— підняв голову Фісунов,— щоб бульдозери використовувались як тягачі, а тягач С-80 в той час простоював би десь на базі!
— А вся ця нерозпорядливість від чого? — люто витріщається Барильченко.— Думаєте, від нестачі ума? Від риб'ячого серця — ось від чого!
Ця розмова безпосередньо цілила вже в особу виконроба товариша Красулі, що, десь затримавшись, тільки-но прибув обідати і, зіщулившись, приймав біля віконечка на свою тацю те, що йому належить.
Іншим разом йому, звичайно, дали б місце, а зараз не можуть ще забути вранішнього простою і тому незрушно сидять усі: сидить Куцевол, Брага сидить, Фісунов, Закарлюка, Бахтій. Їдять, а дехто вже й покурює, і ніби й не бачить виконроба, як він убого прилаштовується поруч із студентом осторонь на ящику, як по-сирітськи вмощує миску на колінах. Оце ж тобі, виконробе, за твою нерозпорядливість та байдужість до діла, якою ти сьогодні образив увесь колектив!..