— Кому можна позаздрити, так це Єгипті,— підводиться із-за столу Брага.— Полагодить якомусь колгоспові ставок мимоходом, і центнер пшениці на кін. А нам знову ішачити без премій. Ми воду сухим Семи Колодязям, а нам що? Дванадцять днів відпустки бульдозеристові на рік —чи це ж не ганьба? — апелює він до професора.— Працював би я, скажімо, десь екскаваторником на виробництві чи навіть кладовщиком на складі, мав би там відпустку людську, а тут дванадцять днів! Отак розщедрився хтось… Хіба ж не насмішка?
— А вам щоб на повний курортний сезон? —ущипливо питає студент, зупиняючи погляд на кремезній, атлетичної будови постаті бульдозериста.— Щоб здоров'ячко підремонтувати?
— На здоров'я, молодий чоловіче, не скаржусь,— відрубав Левко Іванович, і голос його налився гнівом.— Не хочу, щоб такою відпусткою моя праця була принижена. Щоб який-небудь книгогриз ставив її нижче, ніж вона того варта.
— Знову треба писати в ВЦРПС,— підвівся й Фісунов.
Один по одному механізатори залишають столи, ідуть до звалених у затінку барил із водою, юрмляться там, п'ють.
Бражиха ж тим часом, підкликавши студента до віконця за котлетами, яких йому спершу було не вистачило, пояснювала йому терпляче:
— Про курорт свій, то ви Левкові Івановичу даремно, не для курортів він на світі живе. Скільки в нього тих грамот, подяк за працю — вам і не снилось. Робітник він, і честь робітнича йому, голубе, дорога… А підлікуватись йому теж не завадило б: як зима, так у нього рани партизанські відкриваються в ногах.
— Пробачте, я не знав.
— Та ще й радикуліту на бульдозері нажив!
— Не знав і цього.
— А знайте! — І вона, сердито грюкнувши засувкою, закрила перед ним вікно видачі.
Невдовзі тітка Катерина з'являється під навісом з мискою супу, підсідає до дівчат та жінок-археологів, що розморено дообідують, червоніючи своїми попаленими хребтуватими спинами.
— Не вірте йому, дівчата, що він ото знов про довгий карбованець молов,— каже тітка Катерина пристрасним голосом.— і що тому калимщикові Єгипті заздрить — теж не вірте. Не терпить він хапуг та ліваків, такі, каже, тільки ганьблять нашу степову гвардію… Честь людини, каже, в труді, і ніде інде її не шукай…
В тітки Катерини обличчя іконно-темне, суворе, передчасно зістарене, а очі молоді, повні незгасного блиску… Доки не було ще Катерини тут, на каналі, Брага не раз про неї розповідав товаришам вечорами, і вона з його слів ставала просто красунею, не жінка, а нива золота, казав він, півсвіту пройшов, доки знайшов, а коли вона, темнолиця, розлючена, з'явилась тут з дітьми і налетіла на нього з лайкою, що не виїхав зустрічати, то всі аж отетеріли: оце він про цю злюку їм таке співав, оце її розмалював такими словами. Потім звикли до її різкої вдачі, до мумійно-сухого її обличчя без посмішки, і лише коли вона зрідка усміхалася до свого партизана, коли крізь оту її сердиту темну іконність на мить пробивалась мимовільна усмішка, то вона так змінювала Катерину, що декому здавалось: не так уже Брага, може, й перебільшував, співаючи дружині хвалу…
— Бач, як обгоріла з лиця,— каже Бражиха, розглядаючи Ліну, її прихоплене степовим смагцем миловиде, з пташиним носиком личко.— Та це нічого. Сонце обпалить, шкіра облупиться, станеш така, як і всі… Тільки худенька дуже, висока, бач, а худенька. Може, ти не наїдаєшся? Може, добавки тобі? Ти не соромся! А то вішки ті носиш і сама стала як вішка.
— Я така й була,— посміхаючись, шаріється Ліна.
— Добрий у вас чоловік,— зненацька каже до Бражихи професор, що досі кутуляв собі намурмосено.— Поет труда. Багата натура.
Бражиха аж заусміхалася від несподіваного компліменту.
— Добрий, це вірно. Коли з ним по-доброму, то хоч на шию йому сядь… Але ж як і розсердиш…
— Правдомовець він.
— Ой, не кажіть. Не раз на цьому опікся. Оце вже, каже, мовчатиму. А потім таки не змовчить. Зате й шана йому від колективу! Наші механізатори головою товариського суду його обрали,— ставши ще привітнішою до всіх, розгомонілася Бражиха.— Навесні, як шофери наші в халепу попали в поїздці, майстер — давай тільки в прокуратуру передамо, а Левко Іванович йому: е, ні-ні, постривай… Спершу самі розберемось, може, й своїм судом людей порятуємо. Нас, мовляв, виховала наша влада, і нам слід виховувати, а не мерщій людину за грати… А таки ж по його й вийшло. Та ще як тепер хлопці працюють!
Археологи дякують за обід, встають, збираються йти.
— Ну, а то ж правда, що ваші люди начебто великий глек із пшеницею викопали? — допитується тітка Катерина навздогін.—Левко Іванович якось розказував, коли ми з ним дітей провідати поїхали: таке, каже, пшеничне зерно викопали, що вдесятеро більше за теперішнє. Кожна зернина розміром… ну, як волоський горіх!
— То він жартував, ваш партизан,— весело каже одна з жінок-археологів.— Зерно з волоський горіх… це поки що тільки плід людської фантазії.
— Хто знає, може, й такі пшениці родила коли-небудь планета,— серйозно заперечив професор.— І ще, може, колись родитиме. Якщо не перетворять землю на суцільний атомний шлак…
Шкетажисток тим часом уже кличе майстер. Василинка та Ліна беруть свої рябі палиці і поспішають до місця роботи, а тітка Катерина, зоставшись у затінку під навісом сама, подобрілими очима дивиться їм услід, на їхні освітлені сонцем постаті, на яких вітер так і ганяє легенькі ситцеві платтячка. Бульдозери на валу оживають, один по одному провалюються в забої, де працюватимуть до вечора. Ось уже й Левко Іванович своїм огрядним тілом втискується в кабіну, а той парубчак Осадчий горлає до нього із свого бульдозера, стоячи на гусениці в повний зріст:
— Кімерійці ми, дядьку бригадире, кімерійці! Тепер мені ясно! Ясно, чому так жадає моя кров синяви егейської та біломармурових еллінських островів!
Зараз ото галасує, витанцьовує на гусениці, а настане вечір, причвалає наш Кузьма до вагончика, як побитий, спішений та знічений, зупиниться перед бригадиром, що вже голиться після роботи, готуючись їхати з дружиною в село до синів. Голиться Левко Іванович та мугиче, як пісеньку, слова поета, що вичитав їх десь взимку і підібрав до них і свій власний нехитрий мотив: “Лиш правда є вічна, а то все трава…” Проведе бритвою, намилить щоку і знову ще голосніш:
“…а то все трава… а то все трава!..”
— Левку Івановичу! — нарешті зважується перебити його Кузьма.— Знову з моїм щось… Ледве з забою вибрався.
— Спазми? Тромби? Чи, може, інфаркт?
— Не знаю,— ледве відтягує голос Кузьма, а очі ховають ніяковість під густими сірими бровами, в яких повно набито пилюки.
— І що ж тепер буде? — Доголюючись, бригадир витягує шию перед дзеркальцем, припасованим на карнизі вагончика.— Повішаємо носи, хай трохи повисять, чи як?
Тітка Катерина, збагнувши, чим все це загрожує, спішить нагадати чоловікові:
— Ми з тобою зібрались дітей провідати!
— Відійди, сонечко, бо можу врізатись.
— Обшкрябуйся швидше та їдьмо!
— Спершу глянемо, що там у нього,— складаючи бритву, каже Левко Іванович і, знову наспівуючи свій мотивчик, рушає з Кузьмою до танка, де вже збилися чередою кілька бульдозерів у чеканні, доки звільниться припасований на танкові кран. (Надвечір біля танка щоразу завізно, впродовж дня роботи мало не в кожного набіжить якийсь ремонт).
Сердитим, ревнивим поглядом стежить Бражиха за чоловіком, і їй аж на цілий степ залементувати хочеться, коли вона бачить, як чоловік, скинувши чисту сорочку, що вже встиг був одягти, знов цадуплює на себе робоче і лізе під черево Кузьминого бегемота. Довго не вилазить звідти, хлопець йому туди ще й електричною лампочкою підсвічує, бо під бульдозером уже темно. Зітхнувши, Бражиха сумовито-присмирніло скаржиться дівчатам, що замріялись на порозі вагончика :
— Тепер на цілу ніч.
Всю тяжкість чоловікової роботи вона вхоплює навіть не тоді, коли він працює, рушить землю, горне та вергає із забоїв на дамбу, а ще більше тоді, коли піджене до танка свого бульдозера й починає вовтузитись біля нього або, як зараз, допомагає ремонтувати комусь із своїх товаришів. Коли взявся, то вже його не відірвеш, до пізньої ночі звідти не відкличеш, прийде потім, як вичавлений, проте вдоволений, що діло своє зробив. Вона знає чоловікову роботу, знає, як дістається йому в сирі холодні зими,— дощ січе чи хурделиця б'є, а йому йти, стоїш збоку, і то тебе аж морозить, як у такий холод залізо брати голими руками, а він спокійно ж бере, обмацує залізні м'язи… З ранку й до вечора без тепла, без затишку, в кабіні протяги, фуфайка наскрізь пробита вітром, а тебе ще й радикуліт крутить — професійна недуга бульдозериста… Чи напровесні, коли чорна буря йде над краєм, коли так затягне небо, що й працюють при світлі фар, і сонце в небі серед куряви теж, як підсліпувата фара, ледь блищить.