— Хочете побачити? — запитав його маршал при зустрічі.— Дивіться завтра о дванадцятій.
І чабан дивився. Удар бачив, і зблиск, і як відділялась ракета. Видима, справдішня, вона майже повільно, ніби знехотя виходила з вогняного клубовиння, а потім враз понеслась блискавкою, зникала невловиме, щоб приземлитись десь, може, аж на далеких водах океану, теж рівних і відкритих, як степ.
А тут після цього одразу всі роз'їхались, поїхав і маршал, позникали намети, берег на куті став знову порожній.
— Це хто тут ночує? — запитує чабан, наближаючись до Уралова, і, впізнавши його, додає якось вибачливо: — А, це ти, синку…
І, шелестячи травою, сідає поруч нього. Сидять обидва мовчки, вслухаючись в шурхіт отари, що розпаслася на чистій, не забрудненій нічиїми овечатами траві полігона. З темряви коли-не-коли подзвонює дзвоник, ніжно, мелодійно.
— Для чого та музика? — питає Уралов.
— А щоб не розгубились… Та й люблять овечки музику… Чи сопілку, чи пісеньку, чи тронку отаку.
— Як, як воно зветься?
— Тронка.
— Ніколи не чув такого слова,— з сумом каже Уралов.— Як багато я ще не знаю… Гарний звук. То мідь?
Чабан підводиться, ловить овечку, що підійшла зовсім близько, знімає у неї з шиї дзвоник, щоб показати Уралову. Той бере в руки щось важке, металеве, кострубате… Схоже на снарядну гільзу, зігнуту надвоє. Подзеленчав, задумливо послухав. Як антипод тиші — такий тут звук цієї тронки. Серед темряви й мовчання степу вона як голос життя.
— Шмат звичайної гільзи,— каже він, повертаючи тронку чабанові,— а видає отакий ніжний звук… Щось просвистіло в нічному повітрі, чи кажан пролетів, чи якийсь птах, ненароком отарою піднятий із трави.
— Перепілка, чи що? — загомонів угору Горпищенко.— Вже й перепілок тепер меншає. А лебедів? Колись у вас отам, на косі, лебедів дядьки возами набивали. Поїде й повен віз, як снігу, накладе. А тепер птаство переводиться. Орел хіба що коли-не-коли покружляє.
— Скільки він живе, орел?
— Та більше нас. Стоїш, дивишся часом на нього і думаєш: що той птах бачив на своєму віку! Від чумаків до ракет — все він оком своїм ввібрав…
— Хижак.
— Хижак-то хижак, а ти придивися до нього. В них свої закони. Навіть шуліка не б'є чужих пташенят, коли вони ще в гнізді…
Уралов запитав недовірливо, нервово:
— Хто це бачив?
— В народі давно помічено… Доки пташка сидить на гнізді, ніколи її не зачепить…— зітхнув чабан і після мовчанки обернувся до Уралова: — Правда, що тебе кудись переводять?
— Не тільки мене, а й полігон увесь згортаємо…
— Канал таки підпирає?
— Та й канал.
— Один полігон згортаємо, а другий уже на його місце спішить. Чув — у Чернігівці? Теж полігон. Тільки інакший. Полігон залізобетонних виробів — так він зветься. Залізобетонні кільця виготовляють, облицювальні плити для каналів, потреба там у них велика в різних бетонних виробах… Моя Тонька як спалахне чого-небудь, так і погрожує: кину к бісу вашу отару, в Чернігівку подамся на полігон! Мотористкою бетономішалки стану!..
По ласкавості голосу чути, що старий посміхається в темряві.
— Але й ми свій полігон ліквідувати не збираємось,— ревниво-досадливо каже Уралов.— Тільки перекочуємо на інше місце.
— Доки бандити кругом хати ходять, хіба ж можна ліквідувати? Ніяк не можна,— ожвавів чабан.— Того он аж над Свердловськом збили, чого його туди занесло? А Петро ж тобі привіт передає,— позавчора лист був.,,
— Спасибі.
— Уралову, пише, передайте привіт і дружині його…
Чабан умовчує при цьому, що син, передаючи Уралову та Галі привіт, ще й цікавився, як маленька Уралова росте. Почуває старий, що не можна зараз про це говорити — тяжко зранена біля нього людина. Та хоч і мовчить він, але душа його сповнена співчуття до Уралова, вся вона проймається зараз горем його, бо в тій драмі на полігоні було щось таке, що торкалось не тільки Уралових, а чимось глибоко торкнуло тут душі багатьох людей. Мине час, зміниться степ, не буде вже тут і слідів полігона, а чабан і тоді не одному ще розкаже, як народилася на полігоні дитинка, як росло в цім ракетнім степу на втіху гарнізонові те славне дитинча, і як стало потім кричати ночами невідомо чого, і як згасло. Розкаже, як ховали його на цьому кургані під музику двох духових оркестрів — військового і радгоспного — і як всі бомбардувальники в той день відмінили свої польоти.
Після мовчанки він знову заводить мову про канал:
— Як прийде велика вода, то змінить весь край. Уволю нап'ється дніпрової степ і зазеленіє… А то ще літо уповні, а вже тут згоріло все, гаряча хуга свистить, куряву жене. З водою буде веселіше! Ще й рис сіятимем, як у Тарасівці. В них там, кажуть, дуже добре вродив, корейці постарались… Сімей сорок їх в Тарасівку приїхало, щоб і наших навчати. Бо чи біля овечок, чи біля ракет, чи біля рису — це все вміти треба. Я в Середній Азії як був — трохи бачив. Він теплої води, скажімо, не любить, йому тільки свіжу, протічну, прохідну давай… А в сусідів механізатори уже й кукурудзу на поливних посіяли: ліс! Стоїть, аж ворониться… Буде вода — все буде. Ще й садки тут шумітимуть хіба ж такі: приїзди коли-небудь в гості, побачиш… Запам'яталось мені слово вашого маршала, розумне слово,— в саму душу запало. Сидимо отак, як з тобою, гомонимо, і каже він: “Навіть якщо маю найкращі ракети, якщо маю силу світ звоювати, не хочу я цього. Не потрібні, каже, мені континенти-попелища. Я хочу бачити їх у зелені і в цвіту, хочу під всіма зорями чути шепіт закоханих…” Ось так, синку.
Старий підводиться і, не. прощаючись, іде, зникає десь внизу за курганом; разом з ним віддаляється, мелодійно тане в темряві й тронка.
А Уралов тут стріне й зорю світанкову. Вже заблищить світанок на голих оболонках ракет, як з'явиться в степу жіноча постать, квапливо, стрімкою ходою наближаючись до газика, до кургана. “Галя йде”,— подумає Уралов і не помилиться. То справді вона поспішає сюди, і на руках у неї палахкотить оберемок живих квітів, цілий сніп рясно зрошених росою її чорнобривців та петуній, гвоздик та царських борідок. Піднявшись на курган, вона кладе їх мовчки там, де треба покласти, обличчя її блідить світанок, а вуста змучено тіпаються і при погляді на Уралова складаються в щось схоже на усміх:
— Бідненький, як ти вимучився тут… І роса на тобі… Я догадалася, що ти тут… Ходімо, любий… Ходімо…
Вони сходять вниз, де застиг під курганом перекособочено газик, сідають, і Уралов шарпає, жене з місця. Від'їхавши, ще раз зупиняється, і обоє мовчки озираються на курган, увінчаний маленьким, охрою пофарбованим обеліском, що в цю мить для них безмежно вищий за всі оці холодні ракетні обеліски, що вилискуються навкруги у вранішнім степу. Хмурячись, Уралов повідомляє дружині, що все вже вирішено, вони переїжджають, і полігон згортається, і оці ракети сьогодні ж будуть повалені, як ліс, призначений на зруб.
Дедалі більше видніє; степ ширшає, розпросторюється після нічної мли, а на сході, за блискучими стовпами ракет, між сивими козацькими могилами, несподівано з'являється червоний вершечок ще одного кургана, і той курган, свіжий, яскравий, молодий, дедалі більше росте, підіймається над смугою обрію, аж поки стає зовсім круглим, стає не курганом, а сонцем.
XII
ТРОНКА
Минуло ще одне літо людського життя.
Відблакитніло море сонячною блакиттю, розібрано в “Парижкомі” намети піонерських таборів — діти пішли в школу; пущено комбайна на плантації зісохлих почорнілих соняшників, які ще, здається, недавно так буяли; птахи по надбережжю гуртуються відлітати у вирій, а деякі вже й знімаються, розлітаються, даючи зображення на екранах локаторів; в асканійському заповіднику знялись навіть лебеді та гуси канадські, що їх вважали акліматизованими, бухгалтерія тепер цілу зиму буде вираховувати певну суму із зарплати доглядача за понесену втрату, аж поки навесні гуси та лебеді повернуться знов, як це вже було одного разу.