Олесь Гончар - Тронка (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.docx)Oles_gonchar_tronka.docx471 Кб2461
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.fb2)Oles_gonchar_tronka.fb2990 Кб2093
“Вихор був, вихор і є”,— всміхається Ліна подрузі вздогін. Присівши на ослоні в затінку горіха, вона почуває, як все в ній трепеще схвильованістю, радісним сум'яттям. Ну й Тоня! Нема, вже побігла, вже збиває десь ґирлиґою на вулиці куряву, а тут, у дворі, й без неї ще ніби дзвенить її сміх, в самому повітрі мовби ще іскряться буйні її веселощі, бурхає вогонь нестримного її темпераменту. Ось кому гарно жити! Днями вони цілим класом їздили на екскурсію в Крим (Пахом Хрисантович таки дотримав слова і дав грузовик), в дорозі Тоня виявила себе такою заводійкою, що Ліна часом аж заздрила її кипучості, товариськості, умінню не звертати уваги на прикрі дрібниці, всією душею пити цей щедрий світ і його дива. Яка чудесна була подорож! Гайнули вони аж до Севастополя, побували на розкопках Херсонеса, де найбільше Ліну вразили не стародавні біломармурові колони та капітелі, а кавуняче насіння, що з еллінських часів збереглося в глиняних амфорах і свідчило, що елліни розводили баштани. Потім вони побували на Сапун-горі й, затамувавши подих, оглядали діораму, з якої, мов живі, поставали герої штурму — солдати та матроси, охоплені полум'ям битви... А як потрясло їх, коли, оглядаючи Графську пристань, вони дізналися від екскурсовода, що серед десантників-чорноморців, які першими влетіли на Графську пристань, був і їхній земляк, їхній вічно зарослий брудною щетиною Мамайчук Мартин, що зараз скреготить по радгоспу на своїх коліщатках. Сьогодні якось і не схожий цей тяжко скалічений чоловік на героя, а тоді нібито якраз він перший підняв свою безкозирку на високій брамі над Графською пристанню, і та безкозирка заміняла атакуючим прапор, вона була знаком того, що в той день, 9 травня 1944 року, радянський воїн з боєм повернувся знову до Севастополя... Подвиг Мамайчука довго залишався в тіні, бо з севастопольського бруку його, тяжко пораненого, забрали до госпіталю, і бойовий орден, що ним командування нагородило героя-десантника, ще кілька разів після війни ходив за ним слідом, аж поки знайшов його інвалідом без ніг у цьому вівчарському степовому радгоспі.

Завершенням їхньої екскурсії була Нова Каховка, славетне молоде місто з могутньою греблею гідростанції, з роздольним гоголівським Дніпром, з велетнями платанами, що розкинули вподовж берега високі свої шатра. Тут такою свіжістю віє на тебе, бо з-під коріння платанів весь час то меншими, то більшими цівками бринить, струмує джерельна, безліч ключів б'є, чистих, різнотонних, що зливаються в єдину, тиху й співучу музику води. А та дорога, якою вони їхали в Каховку, широкий шлях степовий, на десятки кілометрів обсаджений мальвами-рожами! Збожеволіти можна було від тієї краси! Від самого Ново-Троїцька й до Каховки квітують і квітують вони, цупкі та високі,— білим цвітом! рожевим! червоним! жовтим! — не бояться ні спеки, ні гарячих сухих вітрів, що налітають та шарпають їх весь час... Ось такою чіпкою та цупкою, міцною та непіддатливою видається їй і ця непогамовна Тоня Горпищенко, яка живе і не тужить, що рюкзак на плечі — і в піонертабір на ціле літо вожакувати... “А я! На що я сама здатна?”

Виводить Ліну з задуми брязкіт хвіртки: це прийшла мачуха, ще досить молода жінка, але така розгодована, з таким животом, що й не вгадаєш, чи вона вагітна, чи то просто відклалося “соцнакопичення”... Присівши теж в холодку під горіхом, мачуха одишкувато хапає повітря, потім запитує Ліну, що їй складати в дорогу, бо вона, мовляв, ради цього й з роботи відпросилася сьогодні раніш... А дівчину аж досада бере: поїздки тієї на два дні, тільки документи здати та й назад, а вовтузні, наче збирають тебе на острів Діксон. Вранці батько валізку перевіряв, зараз мачусі треба...

— Може; ти й пальто демісезонне візьмеш?

— Нащо пальто? Плащ на руку та й гайда,— каже Ліна, і їй самій стає неприємно, що в голосі пробиваються нотки роздратування. Мачуха, проте, вже, видно, звикла до цього, провинність її минулого мовби вимагає саме такого ставлення з боку пасербиці, і Яцубиха, мабуть, була б навіть здивована, якби Ліна заговорила інакше.

— Що нового на медфронті? — запитує, підходячи, батько, і мачуха слухняно розповідає (так, ніби доповідає) про те, що директора знову привезли з степу на медпункт в тяжкому стані, і що на другому відділку обранився біля трактора хлопець-причіплювач, і що Мамайчук-некерований наробив сьогодні шелесту, вимагав довідки про стан здоров'я...

Майор хмурніє:

— Нащо йому довідка? Здоровий, як бик!

— Збирає документи, теж нібито думає вступати... І знаєте куди? В Духовну академію!

Яцуба так і вкляк, вирячившись на дружину.

— Та він що: здурів? В кодло попівське. Ліна уявила Гриню-некерованого в рясі, з кадилом в руці перед юрмищем грішників... Ось коли Грині згодиться стиляжна його борода — наче навмисне відпустив...

— Цей висвятить бюрократів,— мовила Ліна, ледве стримуючи сміх.

Батькові ж зовсім було не до сміху.

— Устругнув,— насупившись, мурмотів він.— Один устругнув, а з десятьох спитають. Чепе. Справжнє ж чепе. Пляма на весь район, на область... Ні, за це спитають...

— Не ти ж його намовляв,— заспокоїла мачуха.— Батько — герой, хай з нього питають, а ти тут до чого?

— Як до чого? — енергійно підхопився з ослона Яцуба.— Тут хати палитимуть, а моє діло сторона? Пляма на всю область, а я збоку? Та ви розумієте, що це таке?! Комсомолець — і в болото попівське! З того самого осередку, де я починав, де ми попівен з комсомолу сключали, тепер заява: прийміть у попи! А ви ж, старші, де були, куди дивились? Ні, я йду в штаб.

За хвилину батьків капроновий бриль уже віддалявся по той бік паркана.

Ліну теж брала цікавість, кортіло більше почути про цю сенсаційну новину; вона згадала, що їй треба здати кілька книжок до клубної бібліотеки, якою по сумісництву теж завідує Гриня, і, швиденько зібравши їх — це все були збірники поезій,— вона подалася до клубу. Проте до клубу й не добігла, який там клуб, коли весь шарварок біля контори, тут стоїть обліплений гаслами та афішами Мамайчуків автофургон, і цікавих уже зібралось чимало, а сам винуватець сполоху мовчки порядкує собі в будці фургона, спокійно, ніби нічого й не сталось, вкладає коробки з кінострічкою перед тим, як їхати на відділок. А паства, що складається з конторських дівчат та робітників, які, зайнявши чергу до каси, чекають на ґанку касира, та ще хлопців-радистів, що визирають з вікна радіорубки та шкіряться в усмішках,— ця паства з веселою жадобою чекає вже слова майбутнього свого пастиря.

Кінчивши роботу, Гриня вистромляє миршаву свою мідно-рудаву бороду з будки фургона.

— Так от і не дивуйтесь,— каже він.— Всі кинулись по інститутах, по технікумах, всі заяви подаєте, а я що: в бога теля з'їв? Ви в світські заклади, а я в духовний, це мене більше влаштовує. Стипендію обіцяють вищу, ніж була колись в київській бурсі, годуватимуть калорійне, а це для мого організму теж не остання річ... Та головне, звичайно, не в харчах, а в духовній поживі, що її так прагне моя душа. Джерела істини, де вони? Для чого живу? Ким я створений і яке моє призначення на цій грішній планеті? Не розгадано ж. А втім, дедалі я більше почуваю, що моя істота дійсно божественного походження. Чим я відрізняюсь, скажімо, від коня?

— Або від барана? — кидає один із тих, що ждуть касира.

— А тим,— пропускає Гриня репліку мимо вух,— що чотирнадцять мільярдів клітин вкладено в оцю черепну коробку. Чотирнадцять мільярдів! І всіма думати про овес, про силос?

В цей час із глибини конторських надр з'являється майор Яцуба і, розштовхнувши дівчат, виходить на ґанок, гукає до Мамайчука:

— Тебе просять!

— Бач, мене просять,— враз осміхається Гриня до пастви.— Раніше викликали, вимагали з'явитись, а тепер просять. Прогрес!

Коли ж він в своїй сорочці навипуск гонористо проходить мимо Яцуби, той кидає йому з презирством:

— Ганьба! Я в твоєму віці, мілєйший, церкви розвалював, а ти? З вузьких штанів та навпростець у рясу?

Мамайчук міряє поглядом дебелу Яцубину постать.

— Хочете знати, хто спонукав мене зробити цей крок?

— Ну-ну! Хто?

— Ви! Ви, товаришу відставник! Нестерпними стали ваші повчання — ось чому йду в обійми клерикалів! Сумую, а йду. Велика нудьга жене мене звідси. Аніж без кінця слухати ваші проповіді, краще я сам виголошуватиму їх!

Голосно випаливши це, Гриня з поважністю ступив через поріг до вузького конторського коридора, а слідом за ним, наче конвоїр, попхався й майор.

Було відомо, що Гриню викликало на розмову радгоспне начальство, що й батько його теж зараз там, в директорськім кабінеті, і навіть є хтось приїжджий: будуть разом уламувати баламутника, щоб відмовився.

Хтозна, про що з ним було ведено там перетрактації, тільки Гриня довго звідти не виходив, а коли вийшов, то підняв угору вказівний палець і тоном Галілея, що мовить своє славетне: “А вона таки крутиться!” — прорік:

— Гумор! Гумор, люди, понад усе!

Помітивши Ліну, що з книжечками під пахвою стебелясто сутулилась осторонь біля газетної вітрини, Гриня мимохідь вшанував її своєю увагою:

— Здавати принесла, дщерь?

І, взявши в неї книжки, Гриня недбало жбурнув їх у халабуду своєї пересувки. По хвилині тільки пилюка вже танула на тому місці, де стояв розмальований фургон кінопересувки,— помчала роботяща кінотрудівниця на відділок.

— Хто б подумав: Гриня — і в академію! — кинула одна з конторниць, а чабан Бунтій, що, спершись на ґирлиґу, весь час стояв мовчки на ґанку — вуса чепурні, сорочка чиста,— мовив неголосно:

— Нема таких академій, щоб набирали без клепок, а випускали з усіма клепками.

...Увечері майор Яцуба, натягнувши на себе комбінезон, порався в гаражі, рихтував “Москвича” в дорогу. Але й колупаючись у моторі, видно, не міг звільнитись від клопоту за Мамайчука, бо з кожної нагоди звертався до дружини, яка, теж готуючи на завтра своє, раз у раз то спускалася в льох, то вибиралася з льоху:

— Ти тільки послухай, куди він верне, стервець... Ще нас хоче й винними поробити перед приїжджим товаришем... Мій крок, каже, вимушений, , це через вас, каже, мене тягне або кадило взяти до рук, або бути в гурті тих, що по міських бульварах іржуть по-конячому. Реготом переляканих ідіотів то в них зветься...

— По-моєму, його просто треба оженити,— зробила висновок дружина.— Подейкують, що до Тамари-зоотехнічки в нього таємна любов, то, може, через те й баламутиться...

— Еге, ти його глибше колупни... Він усім на світі невдоволений. Мене, каже, кінецьсвітня туга хапає за душу, знов чумакувати хочеться, коли я прикину умом, куди ведуть ці ваші атомні перегони... Якщо людство, мовляв, не схаменеться, все на цій планеті почнеться спочатку. Декого я вже бачу, каже, в звірячій шкурі і з кам'яною сокирою в руках,— і, кажучи це, смотре на мене, падлець...

Ліна, погойдуючись на сітці гамака під горіхом, слухає звідти батькові нарікання, і їй навіть уже й не смішно, що Мамайчук має намір іти вчитися на попа. Безглуздо? А чи так багато глузду в тому, що вона ось поїде оббивати пороги в медичний? Ніколи не думала про це, не збиралася і раптом — зубним лікарем будеш! Вирішувала, правда, не вона, вирішив сам батько за неї, бо він чомусь переконаний, що з усіх умінь вміння медика найбільш вартісне,— медики чи на фронті під час війни, чи навіть в місцях ув'язнення, у виправних колоніях,— всюди вони є людом потрібним, дефіцитним. Так, в догоду його міркуванням вона муситиме займатися тим, до чого не має нахилу, з душевною обридою мусить виборювати місце, про яке хтось інший, може, тільки мріє... Хіба що зріжеться на вступних. Тоня жартує, погрожує сформувати чабанську бригаду з дівчат, які проваляться, а в Ліни зараз такий настрій, що хоч би й провалитись, то ніскільки не страшно.

Тоні можна тільки позаздрити, їй усе ясно, вона десь оце уже весело сяє очима у відблисках піонерського вогнища, і ніякі сумніви її не роздирають — вродиться ж людина такою. А Ліну обсіли гризоти. Вгорі над Ліною в космічній глибокості яскравляться зоряні візерунки неба, стелеться на південь Чумацький Шлях, а коли на мить заплющиш очі, вже постає тобі шлях інший, земний, степовий, обсаджений рожами, і про нього дівчині хочеться скласти вірш або передати його музикою... Потім їй чомусь згадується світлий місячний Крим і затиснуте в скелях місто Бахчисарай, де їхня екскурсія ночувала, згадується чебуречна, де вони увечері їли чебуреки, а після того при місяці оглядали ханський палац, і парк, і оту лиховісну Соколину вежу, куди вкидали дівчат-полонянок... Закривавлених, розтерзаних, замучених спрагою, гнали їх отим зоряним Чумацьким Шляхом з України на Крим. Топталася краса, честь, кохання, над усім панувала сваволя та культ кривавих брутальних ханів. Династії змінювались династіями, а де вони? Нібито аж п'ятдесят сім ханів один за одним перейшло тут, а ім'я жодного не зосталося ні в пісні, ні в пам'яті людській... В безвість пішли разом із своїми євнухами, середньовічними катівнями. Музейним експонатом дотліває грізна колись Соколина вежа... Нагорі вона вся обмережана візерунчатими ґратами: там нібито тримали соколів, навчених для ханського полювання, і лише раз на рік, з ласки аллаха, туди, на вежу, дозволялося підніматися невільницям-степовичкам, щоб могли вони глянути з тієї кримської Воркути на білий світ, на блакить дніпрову, на далеке степове роздолля... Але й звідти, з вежі, їм видно було лише круті гори, що нависають кам'яними лобами над містом, мовби чатуючи все живе, і тільки за тими гранітними крутогорами вгадувався полонянкам і обрій широкий, і воля, і рідний край... Скільки невільницьких пісень з тих ущелин брали початок, скільки сліз було там пролито, від яких і той ханський негорючий камінь торів! Недарма ж одна з полонянок на рушничку, що чудом зберігся від тих давніх часів, вишила те, що їй вимріялось в неволі, вигаптувала дерево-калину та солов'я і посадила їх у човен — човником послала цю вишиту дівочу свою мрію через гори, куди поривалась її душа!

Пошук на сайті: