Олесь Гончар - Тронка (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.docx)Oles_gonchar_tronka.docx471 Кб2455
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.fb2)Oles_gonchar_tronka.fb2990 Кб2088

Всі службовці збіглися на бучу — і поштові, і з ощадкаси, ніхто до ладу не знав, як виконати Чабанишину вимогу, але й відмовити їй було неможливо, здається, вона тут і очі повидирала б тому, хто відмовився б приймати ці її послання.

— Пошлемо, пошлемо,— заспокоїв Чабаниху завідувач пошти.

І тільки після цього буря гніву її змінилась слізьми, сліпа від них, попленталась вона додому, пішла ходою тяжко розбитої горем людини. Як сіла біля хати, то й сиділа так аж до ночі.

Сусідки та “невістки” прибігали навідувати, питали, чи не треба чимось допомогти, але вона неохоче й озивалась до них. Пустили потім ясу, що звихнулась умом Чабаниха, але цьому мало хто вірив, бо в очах у неї видно було непотьмарений розум, в темній глибині їх стояв закипілий біль.

Цілими днями сиділа й мовчала, тільки коли якось став накрапати дощ, вона озвалася до дітей, застерігаючи, щоб не бігали під дощем, бо тепер, мовляв, дощі погані.

Ждала вістей. Аж після того, як атомні випробування в океані було припинено і від сина прийшла уже з радянського порту радіограма, що він цілий і неушкоджений,— мати мовби ожила, душа їй стала на місце. Правда, Чабаниха й тоді зосталася певною в тій думці, що це вона своїми посланнями-блискавками врятувала сина, відвернула від нього в океані нещастя.

А тепер син ось уже вдома.

Зоріє світанок, а він лежить, спить солодко, і мати ходить навшпиньках, щоб не розбудити, обережно ставить йому біля узголів'я склянку трав'яного настою — хай вип'є натщесерце, як прокинеться. Коли він тільки поскаржився після приїзду, що головні болі часто мучать, вона заспокоїла його переконано, твердо:

— Я знаю такі травки в степу, їх треба до схід сонця збирати, зроблю настій і хоч які головні болі зніму... Один до мене аж з міста приїжджав, сам лікар, а я зробила йому настою із свого зілля, переказував — допомогло... Допоможе й тобі.

Знає вона також, що в сина негаразд із очима, час від часу погіршується зір, але певна вона, що й це пройде, це в нього просто кров приливає, треба заспокоїтись; його темні в черепаховій оправі окуляри мати не злюбила одразу, забрала, заховала, не дає користуватися навіть в пору найбільшого блиску повітря :

— Орли на сонце дивляться, а який зір? До ранкового чаю мати ставить на стіл тарілку з уламком свіжого, налитого медом щільника, це вона робить так само тихо, крадькома, щоб не потривожити сина, а він тим часом уже прокинувся, вже напіврозплющені очі весело стежать за матір'ю. Вона аж відмолоділа з його приїздом, шапарює, не знає втоми. Хто по-справжньому щасливий з його переходу на життя безмандрівне, осіле, так це, звичайно, вона, мати. Вже й те добре, що їй приніс він відраду, хай хоч трохи зазнає спокою, а ось чи здобуде він тут спокою собі? Не знає мати всього, тяжко й самому думати про це. Кинуто якір, і, здається, надовго, їдь, сказали йому, підлікуйся, відпочинь, а там покличемо. Та чи покличуть? Повно друзів у пароплавстві, але ж буває, що й друзі безсилі чимось допомогти. В його становищі залишається тільки вірити в чудо народної медицини, в оці материні травки та коріння, до яких вона — цілком в дусі часу — ще й по таблетці пірамідону додає. Хіба ж не іронія долі; в той час, коли маєш досвід, знання, жадання діяльності, в той час, коли дух твій ще поривається до життя повносилого, повнокровного... опинитися раптом тут, в тихій заводі, де, може, вічний штиль тебе жде!.. Стеля. Мисник над одвірками. На ньому — потемнілий від часу, ледь помітний козак із списом та рублена криниця. Давно намальовано їх. Звідси починалось життя, тут, здається, має й замкнутися коло... Ночував у бамбукових хатинах, у готельних клітках хмарочосів, під зорями південних морів, в задушні, паркі ночі виносив постелю з каюти на бак і там ночував, а тепер ось знову на ліжку свого дитинства, знов темнів тобі намальований козак із списом та криниця... Невже це і все? Невже промайнуло життя? Як літня летюча гроза, відшуміло, дощами рясними сяйнуло, пройшло...

Один з останніх його рейсів був винятковим, десятки тисяч миль пройшов на своєму білому кораблі з океанологами, з науковою експедицією на борту. Дно океанське вивчали. Відкривали підводні вулкани. Кряжі гірські виявляли під водами океану і нікому не відомі до того западини, ущелини. Брали планктон, вивчали циркуляцію вод, будову земної кори. Дорошенко і сам захопився роботою експедиції, брався часом за те, що зовсім не входило в обов'язки капітана. “Давно вже щось ми не тралили”,— скаже вченому своєму другові — начальникові експедиції, і коли той накаже класти судно в дрейф і спускати прилади в глибину океану, Дорошенко сам стає до лебідки. Таке траління — операція довготривала, треба робити все з витримкою, маєш справу з глибинами величезними... Здорово втомились в цьому плаванні, почорніли, бородами позаростали, зате скільки побачили різних чудес... Білів його красень корабель у водах найвіддаленіших архіпелагів, білосніжне сяяв під пальмами таких островів, де раніш нога його співвітчизників не ступала. Чорні острівні губернатори давали прийоми на його честь... Місцеві жителі з ранку й до вечора товпились біля причалу, виникала черга і тих, що бажали потрапити на судно, подивитись, як живуть радянські моряки.

А потім той випадок в океані, що мало не скінчився трагічно... Ніхто з учасників експедиції не бачив самого вибуху, не бачили вони над просторами океану того зловісного апокаліптичного сонця, що його засвітила варварська рука. Та хоч були вони в іншому становищі, ніж японські рибалки, і смертоносним попелом палубу їхню не засипало, проте він, Дорошенко, до кінця життя пам'ятатиме вирази облич своїх вчених, коли в дощовій воді було виявлено небезпечні ознаки...

Всіх належних заходів було вжито. Палуба й надбудови були ретельно промиті. Однак Батьківщина за них була вже в тривозі. Негайно вернутись в найближчий вітчизняний порт! — такий одержали по радіо наказ. Перервавши своє наукове плавання, з гнітючим почуттям ішли до рідних берегів. Ще не ввійшли в гавань, як назустріч їм вимчав з порту катер з цілою групою лікарів і суворий молодий дозиметрист, закутий в панцир професійної витримки, першим піднявся на палубу.

На щастя, виявилось, що судно не заражене, люди здорові.

Білосніжний корабель його і зараз десь в експедиції. На цей раз судно повів колишній Дорошенків старпом, його вихованець. Де вони йдуть? На яких широтах? Щасливий був би зараз не те що капітаном, рядовим матросом потрапити до них на борт. З радістю драїв би палубу, чесно вистоював би матроську вахту, з півслова кидався б під час бурі натягувати вподовж палуби штормові лієри... Аж дотепер не знав, що так важко буде йому розлучатися з тим життям, з вахтами, запахом канатів, солоністю моря, кигиком чайок...

Встає, випиває материне чаклунське зілля, босий виходить походити по двору, по холодному споришеві. Клубок червоного сонця палає крізь туманно-м'які тамарискові зарості, небо над степом чисте, і літак, як рибина, пішов угорі, крізь прозору океану блакить. Не чути звуку, лише видно обтічний риб'ячий силует його, потім нарешті долинає і звук, далеко позаду літака зринає він, той потужний реактивний гуркіт. Літак полинув сам по собі, а гуркотіння живе окремо від нього, живе, мов згадка про його політ.

Мимо двору йде Лукія, квапиться кудись.

— Доброго ранку! — каже вона, уповільнюючи крок біля хвіртки.

— Доброго ранку, Лукіє.

— В область їду... Може, доручення буде яке? Дорошенко підходить до хвіртки, дивиться на Лукію, свіжу, щойно вмиту, і вона, як дівчиною, одразу шаріється під його поглядом, шаріється так густо, що аж наче сизою памороззю злегка беруться її налиті щоки, а в очах сльози ніяковості вже блискотять, світяться, від них і очі повно наливаються світлом. “Ну, чого ти й досі ніяковієш, Лукіє?” — так і хочеться спитати.

— То які доручення будуть? — повторює вона.

— Привіт Пахомові передай. Ти ж побуваєш у нього?

— Неодмінно.

Не уник-таки хірургового ножа їхній Пахом, упертий їхній подвижник... Схопило біля силосу так, що літаком довелося відправляти небораку в область — того ж дня й прооперували... Пілот Сіробаба, цей рум'янощокий життєлюб з чорним викоханим вусом, розповідав потім в радгоспі, що директор їхній і там ніби, під ножем хірурга, репетував своєї: “Не досилосував же! М'ясо не здав! Вовну ще не всю на фабрику відправив!..”

— Рано, рано скрутило Пахома,— задумливо каже Дорошенко.

— Видряпається.— В голосі Лукії не почувається смутку.— Такому клопоти і вмерти не дадуть... Ну, бувай...

І вже вона йде, їй пора, кивнула на розвітання, самими віями попрощалася, і Дорошенко вловив, як очі її в цю мить ще більше налилися світлом. Пішла. Коси ЛукіЇ скручені на потилиці високим тугим вузлом. Дорошенко в присмутку дивиться на той вузол, йому аж трохи шкода стає, що Лукія віддаляється від нього, що, призначені для міста, високі каблуки її постукують все далі розмірене й гордовито. Лукія — ось його щедра молодість, ось чиєю дружбою він може пишатись... Щоправда, не все так сталося, як гадалося, але ще й досі в душі зосталося жевриво від того кострища, яке таким жарким полум'ям було спалахнуло колись... Ось він, ще молодий, повен любові до неї, в Буенос-Айрес іде, в перший самостійний рейс. Осінь, негода, ніч, із тих ночей, що трощать кораблі, що стугонять стихіями, у шквалах розмотують тривожні сигнали SOS... Реве, бушує Атлантика, а в розвированім океані неба тривожний місяць бреде. Єдина розбухла цятка, жовток світла серед тьмаво-сріблястого безмежжя, серед вировища й хаосу хмар. Буруни, кудлаті, мов леви, йдуть і йдуть з просторів ночі, ростуть, обвалюються, стрясають ударами судно. В другій половині ночі шторм досяг такої сили, що катастрофа здавалась декому неминучою, і якщо ти не втратив тоді самовладання, вивів судно, то, може, це й тому, що був не сам, що й серед атлантичного вировища вона, Лукія, знаходила тебе із сяєвом своїх закоханих очей.

І зараз, проводжаючи поглядом Лукію, Дорошенко відчуває, як пробуджується в ньому давня до неї ніжність, росте нездійсненна жага щось повернути, щось повторити — далеке, як молодість, невловиме, як сон... Вдруге розпочати життя — цього ще ніхто не зазнав, нікому із смертних ще не вдавалось обминути той похмурий останній порт, що раніш чи пізніш, а кожного жде... Пахом-однокашник згорів на роботі, а його, Дорошенка, ще обіцяють покликати... Та чи покличуть? Чи, може, це вже не тимчасова недуга, а саме твоє вечоріння владно на тебе наступає? І саме тоді, коли так багато тобі відкрилось! Краса світу, яку ти в юності й не розумів по-справжньому, принаймні не помічав, не дорожив нею так, як зараз... Краса людських облич, поглядів, вчинків, поривань... Все життя мовби тільки тепер відкривається тобі в своїх найістотніших зв'язках і достоїнствах. Може, це й є те, що звуть мудрістю? Думка ясна, мозок світиться, як казав улюблений його художник. А день вечоріє... І з цим змиритися? Осліпнути до синяви небес, оглухнути до далеких гудків океану? Невже не потрібно більше твоє вміння, твої знання, твоя воля і твій неспокій? Чи, може, ти ще потрібен?

Мати йде з городу. Хустка на ній чиста, біла, неначе в неділю, бо для неї вічна тепер неділя. В руках несе кріп, моркву, петрушки пучечок, свіжозеленої, рясної.

— Зеленини тобі до сніданку... Коли тобі що не так у мене, сину,— ти кажи.

— Все так, мамо, все так.

Поголишся, поснідаєш і йдеш знічев'я поблукати по радгоспу, завернеш на радіорубку, де на тебе війне чимось корабельним, погомониш про різні новини з Віталиком, що вже впевнено входить в обов'язки радиста, а потім підеш собі по затінках старого, ще панського парку, де в запущеній гущавині тобі вдається відшукати руїни панських басейнів і навіть сліди тієї химерної споруди, що звалась ковшовим колодязем, де по рівчаку, по вічному колу день у день ходив колись горбатий верблюд Гарасько, женучи ковшами воду для поливу. З рання й до ночі ходив він тут з зав'язаними очима по вибитій сліпою ходнею круговій доріжці, без нікого ходив, а ти, який біля нього за погонича, тільки прийдеш, перепряжеш, гійкнеш, щоб рушив він у зворотному напрямі, і вже мовчки пішов твій двожильний Гарасько поволі розкручувати назад своє вічне, терпляче намотане коло...

Край парку — теж залишок панської старовини — позубрена, погризена цегляна брама, а неподалік капличка, під якою в давні часи був підвішений дзвоник, щоб скликати батраків на роботу. Ще далі один за одним вишикувались, як сфінкси, облуплені цегляні льохи для вина; всі вони позамикані — час винобрання ще далеко; за ними пашить черепицею присадкуватий сарай, що колись був каретним, а зараз, завдяки Яцубиній настійливості, переданий під пожежню.

Сарай відчинено навстіж, з глибини його булькате виглядає фарами червона пожежна машина, готова щомиті ринутись куди слід, а на дверях заявляється і сам Яцуба, вдивляється в степ, вистежує, мабуть, чи не помітно де-небудь димка підозрілого...

— Добридень,— підійшовши, вітається Дорошенко.— Виглядаєш, чи де не горить?

Яцуба має вигляд якийсь замордований — схуд, пожовк, сивою щетиною обріс... Чи він не хворий? Пісне, аскетично витягнуте, як на візантійських розписах, обличчя затаїло в собі якийсь біль, страждання.

— Що з тобою, Грицьку?

Нарешті він заговорив глухо, не відводячи очей від степу:

— Третій раз блискавка підпалює оту кошару на Кураєвому... Третій раз б'є, і все в один ріг... Чи там закопано що, чи поклади які...— Він знову помовчав.— І на їхньому ж полі торік громом тракториста вбило. Його вбило, а трактор ще з годину сам по полю ходив...

Що це з ним сьогодні? Говорить ніби в маренні, ніби кошмарне сновидіння якесь розказує... Небо чисте, ніде ні хмарини, а він про блискавку та про трактора, на якому тракториста вбило...

— Чи тебе, Григоре, не хвороба переваляла? — запитує Дорошенко співчутливо.

— Ні, я здоровий.

Яцуба, відділившись від одвірка, чвалає в глибину сарая, виносить звідти низенький, обтягнутий парусиною стільчик, подає Дорошенкові:

— Сідай.

А сам сідає просто на порозі.

— Іване, ти ж мені друг,— каже він з щирістю в голосі, хоч Дорошенко не пригадує, щоб був з ним коли-небудь у дружбі.— Як друга прошу, порадь, що робити мені? Горе, таке горе на мене звалилось...

І по його цій змордованості, розгубленості, зовсім раніш не властивій йому, Дорошенко відчуває, що Яцубу справді, видно, спіткало якесь нещастя.

— Кажи, Григоре, що сталося... Разом подумаємо, якось дамо лад.

— Чорт ладу не шука, аби крик був... Дочка відсахнулася! — вигукнув Яцуба й поник головою, на якій зверху, мов чашечка на жолуді, сиділа розцяцькована, розшита бісером тюбетейка.

Дорошенко вже чув про те, що донька Яцубина, всупереч волі батька, влаштувалася працювати на канал, чув про це у веселих викладах з різними смішними подробицями.

Пошук на сайті: