Олесь Гончар - Тронка (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.docx)Oles_gonchar_tronka.docx471 Кб2461
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.fb2)Oles_gonchar_tronka.fb2990 Кб2093
— Відсахнулась, віддячила батькові за все,— повторив він з глибокою образою в голосі, і плечі його поникли якось старечо.— Ростив, плекав, все в неї вкладав... І ось тепер — так посиротила... Куди готував, а де опинилась!

— Не розумію тебе,— знизав плечима Дорошенко.— На канал пішла, в трудовий колектив, що ж тут страшного?

— І ти в одну дудку з ними? А ще кажуть про тебе, Йване, що делікатний ти, чулий, культурний чоловік... Дівчині сімнадцяти років потрапити в отой табір циганський, де грубощі, лайка, горілка,— це, по-твоєму, не страшне? Ох, знаю я, Іване, що таке для людини оточення! З убивцями, з злодіями, з різним карним елементом стільки років пайку ділив. Хай ті — по той бік дроту, а ми по цей бік, але нам, думаєш, був мед? Думаєш, в карти нас не програвали, фінок потай на нас не гострили? Наша служба — то, брате, фронт був, суцільний фронт. І без похвальби скажу: справлявся. Скільки тих подяк в найвищих наказах одержував. Це тут ось хочуть посміховисько зробити, а там цінували. Над якими людьми владу мав. І ні слова насупроти. А тут дівчисько якесь! Отак покривдити рідного батька!..

— Дай ти доньці спокій, вона тебе нічим не покривдила.

Яцубу аж перешарпнуло.

— Ти вважаєш — нічим? Та вона мені ось сюди, в самі груди ножаку загнала! Знає, що батько дорожить, що любить її безпам'ятне, так давай буду зловживати його любов'ю! А що вона в житті без батька? Перший дурисвіт її одурить, наглумиться, насміється. Під конвоєм повертати таких в батьківський дім!

— Не маєш права,— посміхнувся Дорошенко.— Атестат зрілості на руках.

— Отож-бо. І атестат, і паспорт... Вчора їздив я до їхнього начальства, думав, перекомизилася вже, заберу... Чорта з два! Не розумієте, каже, ви мене, тату. Нічого ви не розумієте в нашому житті. Ви, каже, розучилися самостійно думати, в часи культу звикли, що за вас хтось думає... Вчіться ж думати хоч тепер! Як це воно таке почути? На шостім десятку від рідної дитини, га?

“А справді, чи здатен він що-небудь зрозуміти з того, що сталося?” — думав Дорошенко, дивлячись на примовклого, понуреного Яцубу. Чи знайде в собі силу порвати пута минулого, розкуватись, випростатись? І чи не відмерло в ньому саме це бажання випростатись, глянути на світ по-новому? Дорошенко не збирався з ним ні про що полемізувати, бачив, що зараз це було б марно. Думалося про інше: що сталося з цією людиною? Адже Дорошенко пригадує Яцубу в розквіті його молодості, коли він літо й зиму гасав у гостроверхій будьонівці, що дісталась йому в спадщину від батька, і хоч Яцубу й тоді за його запальність та горлатість молодь називала фанатом, але від нього таки пашіло життям, завзяттям, не було в ньому оцієї аракчеєвської дубовості, загального отупіння, що його, видно, й мала на увазі дочка. Хто висотав з нього здорові соки душі, на яких духовних раціонах доводилось йому жити? Сиру картоплю, каже, гриз на лагерній службі, не вистачало вітамінів... Але ще більше не вистачало, видно, йому якихось інших вітамінів, тих, що для душі,— ось чого її так покрутило, понівечило, наче отих асканійських птахів, що хворіють на авітаміноз... Наче й годують їх добре, а все ж чогось їм бракує в штучних умовах парку, фламінго навіть міняють барву пера, з рожевих стають білими, а в лебедів-кликулів шиї покручено, поставлено свердлом... Так, здається, й тобі, голубе, скрутило шию, бачиш лише в один бік, не помічаєш, що життя навкруги змінилося і клімат змінився...

— Вчіться думати... Іч яка! Та в мене, дочко, вже голова від думок пухне! Я ж не отой тобі трактор, що за нього тракторист думав, у мене своя голова на плечах, вона від думок уже посивіла... Буває, ночами не сплю та все розгадую: що ж то було за шаманство? Що за криваве затьмарення на всіх нас тоді найшло? Цькували один одного... Створили собі ідола і давай перед ним розбивати лоби...

— Так, було,— згодився Дорошенко.— Соромно. Перед цілим світом соромно.

— Вони, молоді, думають, що все це так просто собі: батьки погані, батьки культовики, а ми ось чистенькі, ми янголята... Ще побачимо, що буде з тих янголят. Під пластинку крутитися — це одне, а жити... Днями приїхало двоє таких жевжиків найматися на роботу. “А це правда,— питають,— що у вашому радгоспі красти не можна?” — Правда.— “Тоді це нам не підходить”,— і повіялись за вітром... Ні, нас не так вчили, не такого ми гарту. Схопишся вночі, глянеш: десь забагровіло в степу — ти вже й мчиш туди, переживаєш. Прискочиш, а вони стерню палять... їм твоя тривога незрозуміла. А ми ж звикли до того, що слово старшого для тебе закон, бо все в житті на дисципліні тримається, і якщо я тобі батько, то не забувай, що я за тебе й відповідаю... Не ждав, не ждав я, що вона так мене поганьбить,— знов перейшов Яцуба на своє наболіле.— А я ж її й пальцем ніколи не торкнув, як обіцяв покійній дружині.— Голос його здригнувся.

— Повір, вона ще порадує тебе,— сказав Дорошенко.— Ще батькові слави там, честі добуде.

— Ти так гадаєш?

— Ось побачиш.

— Ох, якби ж то, якби ж то... А втім, не безсердечна ж вона! Не може ж бути, щоб зовсім відцуралася батька, щоб зненавиділа назавжди.— Його великі очі аж налилися сльозами.— Не зовсім пропащий же він! Хай покрутило його та покривило, але ж і з карельської берези теж меблі роблять, хоч яка покручена...

Запилюжена парокінна тачанка зупинилася навпроти сарая, молодий агроном, не встаючи з сидіння, гукнув Яцубі:

— Дим якийсь он на схід... Так, ніби на Четвертому відділку.

І цього було досить. Яцуба-командир був уже на ногах, вже владно вдарив на сполох мідний пожежний дзвін, і шофер, що, розпластавшись, спав під сараєм, схопився очманіло і, ще, здається, й не прокліпавшись, кинувся виганяти машину з сарая.

— А якщо то не пожежа,— додав агроном услід Яцубі, що вже вскакував до кабіни,— то поможете деревця поливати... Там побачите — бензовоз уже поливає над шляхом...

— Єсть! — почулось у відповідь.

Коли пожежна цистерна помчала, Дорошенко вийшов на шлях до агронома і став вглядатися в обрій. Диму ніде не видно було. Вихор далеко степом пішов, але ж вихор той не погасиш...

— Ложна тривога,— весело сказав агроном.— Там діти навесні деревцями шлях обсадили на Рибальче, так треба полити, бо така суш... Бензовоз уже поливає, а чого ж цій гуляти?

І його тачанка легко полинула далі.

“Ох, впізнаю свою Таврію”,— посміхнувся Дорошенко, прямуючи пустирищем побіля ще не заповненого водою великого ставка, що його тільки вирили цього літа. Пахом Хрисантович пишався цим ставком. “Бачиш, круглий, як телескоп”,— казав він, показуючи Дорошенкові цей порожній кратер водойми, на дні якої зараз уже поблискувало дзеркало води, що її тільки почали напускати.

За ставком на цьому ж пустирищі будують нове приміщення ферми. Воно незвичайної форми: дугасте, довге. Як ангар. Як станція степового метро. Бригадиром будівельників тут теж товариш Дорошенкової молодості — Андрій Бойко, жилавий, легкий, ніби висушений часом чоловік з веселими, поривно-молодими очима. У робочому фартусі, з кельмою в руці спускається з свого ангара, питає моряка зацікавлено:

— Про що це тобі Яцуба там жалі виливав? Про дочку все? Мабуть, і сльозу пустив?

— Та воно таки йому болить...

— О, ти пожалій його, пожалій! А чи він би тебе пожалів, коли б ти йому тоді в руки попався? — Очі блиснули гостро, хоч губи ще посміхались.— Співучасник терору, і таким він для мене і вмре!

— Віритимем, друже, в прогрес,— напівжартома сказав Дорошенко.— Не можна, кажуть, людині помолодшати, а подобрішати завжди можна.

— Добра від нього не було й не буде. Думаєш, він роззброївся? На словах! А потайки на кожного з нас діло веде. Ото якось ти розповідав біля майстерень про Хіросіму. Тільки пішов, а він услід: “Що він носиться з тією Хіросімою. Ми страшніше бачили. Зарядив нам: Хіросіма та Хіросіма! Тільки молодь нашу розмагнічує, а їй ще, може, воювати...” Так що діло й на тебе є.

— А кат із ним, із тим ділом,— відмахнувся Дорошенко і став оглядати будову. Бригадир, обрадуваний увагою до своєї роботи, став жваво розповідати, як виникла думка будувати такі арчасті безлісні ферми.

— На свій страх і риск! Вичитали в одному журналі опис такої споруди — давай, думаємо, спробуємо й ми. І, як бачиш, виходить. Цемент та цегла. Ніякого тобі дерева!

— Втримається, не обвалиться?

— На Шостому відділку хіба не бачив? Вже один корівник стоїть такий. Як дзвін! Ми коли вимурували його, то спершу випробували на міць: всією бригадою забрались на самий верх і давай гопака гуртом. Хлопці ось як вдарили... Видержав.

— Та хлопці — орли,— глянув Дорошенко на молодих мулярів: вони стоять трохи осторонь, тамують посмішки, ніби недбалі, грубуваті, але в душі, видно, горді собою, своєю працею.

— В нас тільки орли, інших і не приймаємо,— жартує Бойко.— Бригада ж у нас — комуністична!

— Цього літа багато будує радгосп,— зауважує Дорошенко.— Там хати переселенцям, тут ось ферми нові, ставки...

— Отож всі ніби війни бояться,— озвався зсередини приміщення худорлявий пристаркуватий муляр, не знайомий Дорошенкові.—А глянеш на Центральній: веранди один з-поперед одного ставлять... Спитаєш: скільки ж вона тобі обійшлася? Та сама веранда — аж нічого... горілка дуже дорога...

І вони всі сміються.

— Ось і мій Костя,— вказує Бойко на одного з молодих,— теж веранду спорудив тещі хіба ж таку!

— Весь радгосп будується, а я що — гірший? Миру — мир,— спокійно каже Костя і під загальний сміх додає, що з тещею він на цьому припинив холодну війну.

— Ніде й на відділках землянок уже .нема,— похваляється Бойко.— А я ж пригадую, як повернувся з фронту на Шостий, сім'я там тоді жила. Осінь, ніч, темрява... Хатів нема — свинорий якийсь на місці селища, люди в землянках таких, що й не помітиш... З усіх архітектурних споруд одна стоїть... маленька дерев'яна трибунка, видно, до Жовтневих поставили. А мені спати — просто падаю. Прилягти нема де — під ногами моква, болото. Тільки ж солдат з усякого становища вихід знайде... Прокинувся вранці: де це я? Кругом людно, гомін, а я... на трибуні сплю. На узвишші переночував! Солдат на трибуні, а навколо, на майдані... повно солдаток! Ждуть: чи прийшов? Мій чи мій? І діти ждуть: може, татко?

На мить ніби тіні перемайнули по обличчях — кожному, видно, уявились і той натовп солдаток, і одинока трибуна серед осіннього степу, на якій спить після дороги зморений солдат...

Додому Дорошенко повертається знову мимо ставка, мимо майстерень, звична тверда доріжка його в'ється поміж іржавими розпашнілими кучугурами брухту, де знову йому в око впадають оті мертві суднові манометри та безладно кинутий якірний ланцюг... На цьому, власне, й завершується передобідішня Дорошенкова прогулянка, яку він в думці з гірким усміхом називає ходінням по Дузі Малого Кругу. Скільки ще доведеться зробити йому таких обходів? Окреслилось трохи більше коло, ніж колись верблюдове, але таке ж одноманітне, замкнуто-безконечне...

Безтарка, запряжена парою коненят, стоїть біля медпункту. Стара незнайома жінка сидить навпроти безтарки на лавці, схилилась на руки й... плаче.

— Чого ви плачете? — зупиняється проти неї Дорошенко.

Жінка відкриває до нього своє пооране глибокими зморшками, мокре від сліз обличчя.

— Ти мене й не впізнав, Іване? Подумав, що баба якась стара? А я ж Варка!

Він став пригадувати, яка ж це Варка...

— Варка Андрієвська! — підказала вона.— Ще ж ми разом в КСМ осередку були...

Та ось як іде час, ось які сліди повідкладало життя на колишніх його комсомолках... Баба стара, а він, Дорошенко, ровесник її, досі вважає себе якщо й не молодим, то таким, що життя його тільки на полудень стало...

— Чого ти тут, Варко? Чого плачеш?

—— Сина привезла ось,— вона кивнула на безтарку,— підозра, що стовбняк... Лікарки нема, а без неї не приймають!

Дорошенко мимохіть кинув погляд у безтарку і внутрішньо здригнувся, побачивши там потворно перекошене, оскалене юнацьке обличчя...

Твердим, уже не плачучим голосом Варка стала розповідати, як сталося лихо. Син у неї комбайнер, на самохідному працює, під час роботи нігтя на пальці збив, треба б до лікаря, але ж у нас сам знаєш як: попільцем з цигарки притоптав, кров засохла—і далі гайда... Аж потім уже товариші стали помічати, що з ним щось негаразд, щелепу перекошує, око тягне...

— Тільки після того мені признався: місця, каже, мамо, нема на мені такого, щоб не боліло, всього мене викручує. Привезли його вчора сюди, лікарка оглянула: підозра на стовбняк. Тут би його й покласти, уколи б йому, а вони додому відіслали. Через три дні, кажуть, з'явишся... І лікарка молода, культурна ніби, а так могла... Через три дні! А його за ніч ще більше перекосило, вже сьогодні й слова не міг їм сказати, паразитам...

— Не лайся, Варко.

— Та як же не лаятись, Іване? Калікою ж можуть хлопця зоставити на весь вік,— з болем викрикнула Варка.— А як він трудився, як робив! Днює в полі, ночує в полі, хліб он який вродив, пшеницею все поналивали, навіть курган отой, де склеп панський був, і туди зерна налили. А то ж усе його праця, механізаторова! Як зайшли жнива, дві-три години передрімав десь на кулаці і вже подавсь, уже на комбайні... І ось таке ставлення.

— Там хтось є? — кивнув Дорошенко на двері медпункту.

— Та ця ж гуска розгодована, фельдшериця... Чого ж ви, кажу, одразу його не поклали? “Ліжок не вистачає...” Серця в тебе не вистачає, а не ліжок! Інша під кущем би отам хворого поклала, а не відсилала б додому... Та ще й Лукії нема, нікому й поскаржитись на них, паразитів... Холодні, бездушні в нас люди, Іване, як з такими нове житя будувати, скажи?

Дорошенко піднявся на ґанок медпункту, постукав. Двері відчинились. На порозі з'явилась фельдшериця в білому халаті, розгодована, повновида, здається, якраз Яцубина подруга життя.

— Що вам треба?

— Прийміть хворого.

— Це ви — хворий?

— Ні, я здоровий. Хворий там,— Дорошенко поглядом вказав на безтарку.

— А чого ви втручаєтесь? Хто ви такий? Ви новий директор радгоспу? — В цьому почулося бажання дошкулити.

— Я не директор радгоспу.— Дорошенко відчув, що сліпне від люті, від нахлинулої в голову крові. Все ж зусиллям волі він стримав себе, сказав твердо, вимогливо: — Хворий в безтарці, і негайно звольте його прийняти!

Пошук на сайті: