Олесь Гончар - Тронка (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.docx)Oles_gonchar_tronka.docx471 Кб2455
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.fb2)Oles_gonchar_tronka.fb2990 Кб2088
Своїм владним тоном він, здається, таки осадив цю нахабу. Фельдшериця, задкуючи, забелькотіла щось знову про ліжка, про те, що без лікарки вона не має права... На гомін, одначе, вискочила десь із внутрішнього двора й сама лікарка — молода і досить гарненька особа з фарбованими віями та модно напущеною на лоба зачіскою, аж не вірилось, що така молода і, сказати б, цілком сучасна дівчина вже встигла стати такою бездушною. А в інституті сама ж, певно, обурювалась бюрократами, їхньою черствістю... З'ясувалося невдовзі, що хворого справді тут нема де покласти, до того ж таким хворим потрібен особливий режим, темна кімната, і мусять лежати вони на голих дошках... Треба, одне слово, везти в районну лікарню.

Дорошенко чемно взяв лікарку під руку, підвів до безтарки:

— Сідайте. І відвезіть його. І зробіть все, що треба. Ви така юна — бездушність вам просто не личить.

Лікарка залилась ніжним рум'янцем, аж маленькі вуха в кліпсах порожевіли. Дорошенко допоміг їй забратися в передок безтарки, й вона мовчки влаштувалася там, поруч з Варкою, і вже її стрункі дівочі ноги зібгано стоять поруч з Варчиними бугрувато-важкими, в темних вузлах набухлих вен.

Варка, випроставшись, торкає віжками коней, і безтарка з торохкотінням віддаляється вуличкою в степ...

А капітан Дорошенко після цього заверне на пошту і, дізнавшись, що ніякої телеграми нема, прийде додому, вип'є ще склянку материного трав'яного настою, вгамується, перепочине під захистом цілющої материної турботи.

Коли він приляже на канапі, а мати, присівши біля вікна з якоюсь роботою, поглядає на нього своїми темними пронизливими і ніби очужілими очима, і чоло її час від часу хмуриться в задумі, а вуста щось мимоволі шепочуть,— синові часом здається, що вона й справді володіє гіпнозом або ще якоюсь силою і вміє “поробити”... Досі переповідають в радгоспі, як вона одразу після війни, коли сила-силенна пацюків розвелася на фермах, нібито викликала їх з приміщень, вивела й повела степом у бік моря і як вся ота отара пацюків слухняно за бабою йшла... Тоді ж, після війни, коли тут ще не було лікарів, з усіх усюд несли до неї дітей лікувати від “младенчеського”, пізніше навіть і медики визнавали, що “бабині купання дають певний ефект”... Яке це складне створіння, людина! Як багато ще в ній нерозгаданого, сил недосліджених...

Давно вже він збирався запитати матір про таємниці її лікування, а коли зараз запитав про це:

— Як ви лікуєте, мамо, людей?

Вона відчула себе аж ніби незручно:

— Кого як... Кого зіллям... А кого можна лікувати болем... Чи помислом... Чи добрим словом...

Всі ці дні, що він уже вдома, мати тільки ним і живе, ласка її невичерпна, але іноді йому здається, що й рідній матері він був дорожчий отой — морський, буряний, той, що долав урагани, зазнавав небезпек, викликав тривогу за себе, а не цей безкрилий, тихий, домашній... Звичайно, не той випадок в океані спричинився до його довготривалої відпустки. Він не опромінений. Це показало обстеження,— гіпертонія розгулялася, та й усе. І що зір погіршився — це, певне, теж тимчасово. Зараз уже навіть краще...

Ще б хоч один-однісінький раз відчути себе серед просторів океанічних... І хоч після того випадку, який ледве не скінчився для його судна трагічно. Тихий океан перестав для нього бути вільним і чистим океаном його молодості, бо там діялось щось брутальне, його отруювали, над його одвічною чистотою глумились,— проте Дорошенко почуває й зараз непереборний потяг бути там. Він готовий на все. Йому навіть здається, що й тоді, в океані, не тільки зустрічний тайфун загнав їх у ту небезпечну зону (офіціальна версія: обминали тайфун!), а ще й якесь підсвідоме бунтівливе бажання підказало йому той ризикований курс, бажання своєю присутністю захистити океан, його життя, його чистоту... В рейс! Хоча б в останній, хоча б у найтяжчий... Не бути тільки забутим, не відчути б себе за бортом, як буває, коли вночі шквалом змиває людину за борт, і судно пішло, і крику твого вже ніхто не почує... Мати, як ніхто інший, розуміє його теперішній стан, розуміє вона те глибоке сум'яття, що весь час живе в ньому: від неї не приховаєш за зовнішньою витримкою душевне тоскно-жагуче ждання, ждання того, що може ніколи й не статись...

Чи буде виклик? Чи потрібен він ще пароплавству, бодай на портову службу чи на роль капітана-наставника, коли вже вважають, що судноводіння не для нього?

По обіді він знову виходить з дому. Хотілось би матері затримати його, не пустити — куди йому в таку спеку, нащо йому в цьому білому випрасуваному кітелі йти блукати десь по курявних токах польових чи, як люди передають, забиратися навіть на комбайн і, ставши поруч із стерновим, пускатися, мов у безвість, на тому трахкотливому степовому кораблі?

Ні, не затримує його мати, бо хоч сама ніколи не була в морі, але її душі доступно, чому так треба іноді людині просто вийти на курган степовий, щоб звідти окинути оком далеку морську синяву та відчути лицем, як лагідний надвечірній бриз-вітерець тихо тебе обвіє...

Пройшовши мимо пошти у відкритий сліпучий степ, іде капітан Дорошенко на щоденне своє ходіння по Дузі Великого Кругу, йде, несучи в собі все те ж спрагле ждання та неспокій, що ніколи його не покидають.

Скоро заюжить серпень, затягне степові виднокола курявною сухою каламуттю,— наприкінці літа, як і напровесні, знову приходять в цей край і вітри, і вихори, і курявні бурі... Погасне степ, побуріє, злиняє, осінь роздягне посадки, шквиря-зарійниця покотить мряку полями, хуга засвистить поземкою по твоїм вкритім ожеледдю степовім океані. Тісним, безобрійним стане світ, все потоне в туманах, в дрібних моросяних дощах...

А поки що — небосхили ясні.

І серед цих чабанських небосхилів, то ясно-червоних уранці, то ще яскравіших — багряних чи жовтогарячих — при заході, відтепер тягнеться твоє безбуремне життя.

Гомін, мов калейдоскоп облич, паркий подих тропіків і гул Атлантики — все він приніс з довколасвітніх мандрів сюди, на рідний степовий берег.

Ось про Хіросіму сьогодні йому бригадир мулярів нагадав, часто його розпитують про Хіросіму. Що таке Хіросіма, розкажіть... При цьому слові йому чомусь вчувається одразу тупе, одноманітне поклацування пачінко — гральних автоматів — на кожному розі новозбудованих кварталів загиблого міста. Протягом двох днів свого перебування там Дорошенко все бачив людей без посмішок, душевно пригнічених (принаймні йому так здавалось), бачив атомний лазарет, переповнений нещасними, приреченими людьми, що гинуть від білокрів'я, що очі їм виїдає катаракта... І всюди його переслідував усе той клацаючий, дурманливий, ніби наркотик, звук пачінко. Хіросіма, одначе, не тільки це. Сотні тисяч звуглених людей — оце Хіросіма. Хіросіма — це коли балки сталеві плавились, і черепиця скипалась у груддя шлаку, і вишивка відбилася, мов трафарет, на живих жіночих плечах... Це також оті дівчатка-школярки, що, опираючись на бамбукові палиці, шкандибають кудись світ за очі в обгорілім лахмітті, і кличуть матерів, і просять ковток води серед тієї сліпучої радіоактивної спеки...

Буде віднині тут, де чабани водять отари без лоцій в своїм неогляднім сухім океані, де над полями морські чайки — ці крилаті “душі загиблих моряків” — тільки деколи забіліють, замайорять білокриле, збираючи хробаків та кузьку... Змалку він звик до роздолля, до просторого життя, серед численних друзів його в прості чабани і вчені-океанологи, степові комбайнери і моряки по всьому світу; багатий він дружбою, досвідом, пориваннями, багатий своєю любов'ю до людей і одвітною любов'ю до нього — і ось з усім цим багатством опинитись збоку, в лимані, у вічному штилі? Буде, може, віднині твоєю палубою оця твердь степова, по якій ти йдеш навмання і де на тебе гарячим повітрям хлюпає простір знайомий, океанічний. Нема тільки хвиль, нема бурунів. Посизілий, витирлуваний вівцями степ, він де-не-де побризканий краплинами синього цвіту: то вперто цвіте цупкий петрів батіг, цвіте навіть там, де все стирловане, вибите. Молодими очима дивився колись ти на цей степ, була в очах орлина зіркість, а зараз сльозою розпливаються розгублені по царині краплини синього цвіту...

Ось могила козацька, це місце колись звалося Скарбне. Не раз в дитинстві тобі захоплювали дух перекази про скарби, закопані тут запорожцями. А як найти? Виїдь верхи конем на могилу, коли сходить сонце, і там, де ляже тінь від голови коня, копай — там буде скарб. Бо все міняється, тільки ця могила на місці, та сонце на місці, та тінь від коня!

Хоча вже й не весна, але марево ще й зараз по-весняному щедро затоплює степові простори, тече, струмує всюди, мов світла весняна розлийвода. Блищить на відкритих рівнинах, на подах-улоговинах, обтікає далекі скирти й посадки, робить їх серед цієї повені нереальними, ілюзорними. Наче в плесах чистих стоять, у лагунах, і самі себе відбивають у воді. А підійди ближче — там суш, колючі зарості маслини та гледичій і колюча суха трава внизу... Подекуди вона, правда, ще не зовсім суха, зеленавими пасмами-рунами стелеться по землі, заваблює подорожнього.

Ось таке вибравши місце в затінку, Дорошенко сідає на траві, погляд його спочиває на пшеницях, що підходять аж до посадки, смагляві, повноколосі; падалішній соняшник лежить неподалік, переїханий колесом, але він ще цвіте, цвіте і в пилюці, і пахне Дорошенкові дитинством, і бджола заклопотано лазить по його тугому, передавленому колесом щільникові, впинається в кожну чашечку, бере нектар... Соняшники, ці брати сонця на землі, були його любов'ю і в далеких мандрах...

Відчувши, що зморився, Дорошенко приліг, випростався на траві горілиць.

“Все, власне, так просто,— думалось йому,— варто тільки усвідомити, що живеш один раз, що життя — це той рейс, який не повторюється, і що його треба провести достойно...”

Голе небо над ним.

Світле, денне, воно й зараз таїть у своїй глибині всі зорі й сузір'я, що відкриваються тільки ночами.

Майже неймовірно далеким здається зараз Дорошенкові, що була в нього колись юність, а потім була сім'я, дружина, діти... Це були б уже дорослі сини. Нічого певного не знає він про їхній смертний час, про те, як тонуло розбомблене фашистськими літаками транспортне судно, на борту якого вони були... Достеменно знає тільки, що було це коло берегів кавказьких в зоряну літню ніч. З усього, що чув потім, пам'ять найбільше чомусь зберегла, що сталось це в зоряну ніч...

Згадався ще рідний порт, яким бачив його востаннє перед від'їздом сюди,— в химерності нічних вогнів, у стрілах кранів, що і вночі працювали, звідкись долинав гуркіт лебідок... Судна, менші й більші, мовби тільки й чекали просторів, рейсів, вітрів...

Кинувся Дорошенко від удару якірного ланцюга поблизу. Схопився, сів — і цієї ж миті збагнув, де він є збагнув, що він ненароком задрімав край дороги в посадці, а розбудив його не гуркіт якірного ланцюга, а отой комбайновий агрегат, що, наближаючись, випливає із-за обрію, косить, підтинає смугою червоно-смагляву колосисту пшеницю...

Капітан, ніби скинувши втому, підвівся збадьорений і, як перед виходом на вахту, машинально провів рукою по ґудзиках кітеля — чи застебнуті всі. Настрій його одразу покращав. “Почути тут гуркіт якірного ланцюга — це добрий знак”,— подумав Дорошенко і неквапом рушив назустріч комбайнові.

 

IX

 ЗАЛІЗНИЙ ОСТРІВ

Блакитніє море. Дитячим щебетом починається ранок на одному з мальовничих півостровів, що по-тутешньому зветься просто кут. На куті великий старовинний парк, один з тих парків, що їх колись насаджували та поливали в таврійських маєтках заробітчани та місцеві степовики, ті, чиї внуки та правнуки зараз ціле літо щебечуть у затінках цього парку та смаглявіють біля моря до мулатної смаглості. “Комуна” зветься цей кут і цей парк, тому що тут ще в двадцяті роки справді була комуна демобілізованих червонофлотців, і хоч комуни давно нема, але ймення від неї ще й досі зосталось. Восени та навесні, доки діти у школі, в Комуні проводяться наради районного масштабу, форуми чабанів або кукурудзоводів, сюди ж їдуть відзначати й Першотравень, а потім на ціле літо — рясносонячне, степове,— влада тут переходить до рук піонерії, хлопчаків та дівчаток, що їх з усіх усюд звозять сюди, і їхнім житлом стають цупкі профспілкові намети, а єдиним начальством — виховательки та вожаті.

І хоч тут здебільшого все люди веселі, але й серед них своїми вигадками та голосом, що як веселий дзвіночок, виділяється Тоня Горпищенко. Коли не глянеш, вона в оточенні дітлашні, і хоч нікому Тоня не потурає, як і їй самій батько не потурав, всякого вміє приструнчити, все ж, незважаючи на це, малюки чомусь линуть до неї найбільше, їм з нею весело, Тоню вони по-справжньому люблять, її енергії вистачає і на танці, і на співи, і на різні ігрища, а дітям, що прибули сюди аж з обласного центру, ніхто так цікаво, як Тоня, не розповість про різні трави та про комах, про муравок та степових птахів, вона тобі й цикаду, і ящірку сама зловить, щоб зблизька її з дітьми роздивитись. Але якщо ти звичками розгуба-роззява і, скупавшись, там і забуваєш біля моря щось із своєї одежі, щоб хтось за тебе підбирав, то не сподівайся, що Тоня-вожата це так тобі пропустить. З її легкої руки на табірному подвір'ї з'являється така собі “Дошка юних забудьків”, на якій висять на гвіздочку чиїсь забуті труси, чиїсь балетки, чийсь картуз...

Люблять з нею діти ходити в походи, а оскільки дивитись тут особливо нема чого, все степ та степ, де тільки й побачиш давній, може, ще сарматський курган або сліди капонірів — захисників, де під час війни стояли обкопані літаки,— то найчастіше Тоня йде з дітьми по дузі затоки аж до того місця, де над самим морем, край рудої суші соковите зеленіють кущики очерету.

— Вгадайте, звідки цей очерет? Чому ніде більше нема, а тут зеленіє?

І буває, що декотрий з дітлашні і вгадає:

— Мабуть, тут є солодка вода.

Пошук на сайті: