Олесь Гончар - Тронка (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.docx)Oles_gonchar_tronka.docx471 Кб2455
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.fb2)Oles_gonchar_tronka.fb2990 Кб2088
— Ти ж, сину, надзвукову швидкість давай, щоб менше гуркотіло, бо ми з старою погомоніти хочемо...

Знялись і полетіли.

Незадовго перед цим Петра перевели в інше місце, і служба його тепер стала якоюсь іншою. Льотчик Сіробаба запевняє, що в той гарнізон, куди переведено Петра, потрапляє не кожен, сірих та мурих туди не беруть, і що “Петра ти ще, може, Тоню, побачиш в голубому скафандрі...”.

Військове судно-мішень стоїть в далекій затоці і досі, але тепер воно забуте, його, мабуть, там зовсім заснували павуки, вже більше його й не бомблять, ніхто на нього не звертає уваги. Тільки Тоня як гляне із степу в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони там із Віталиком. Мало не стала для них могилою та залізна пустка, де тільки павуки, та обламані щогли, та пухлинами повидувалась від вибухів палуба...

Мовби одразу дорослішими стали обоє вони після тої пригоди, мовби новими очима стали дивитись на себе, на свою любов, і на людей, і на життя. Як той, хто раз побував під розстрілом і зостався живий, не забуде цього,— так вони тих ночей на залізному острові за забудуть, не забудуть тієї тяжкої самотності, коли так спрагло тяглися обоє звідти до людей, до степу, а небо над ними на своїх підзоряних висотах погрозливо, кінецьсвітньо стугоніло...

Наче крізь марення, бачить Тоня себе, змучену спрагою, і невтомного навіть в тих умовах Віталика, що, утворивши біля себе цілу майстерню, годинами клопочеться, щось тре, пиляє, намагаючись добути хоч первісним способом іскру вогню. Марними були всі його зусилля, лише потім, нишпорячи по судну, він знайшов якесь скельце, і виявилось, що воно має властивості лінзочки, якою можна зібрати промені пучком і навести їх на край холоші, і матерія починає тліти...

Хлопці з полігона були першими, хто помітив увечері сигнали із судна, що їх подавав узбережжю Віталик, розмахуючи з щогли палаючим клубком. А потім вони попали в промінь потужного берегового прожектора, катер примчав і на ньому капітан Дорошенко та знайомі хлопці з полігона з своїми жартиками... А тепер уже й полігона нема, і безмежні степові його простори нині вільно відкриті для чабанських отар, і Тоня, заглибившись в ті простори далеко, надибує часом лише на міцні укриття в землі та на сліди клумб біля командного пункту та ще прочитає на стенді напіврозмиті дощем слова: “Воїн! Виконуй Устав бездоганно, сміливо і чесно!” І ці слова, хоч адресовані і не їй, торкнуть і в її душі якусь раніш не торкану струну...

Не вдалося поки що Тоні організувати дівчачу чабанську бригаду, порозлітались її однокласниці хто куди: одні працюють по своїх відділках, на фермах чи в полі, Ліна й Кузьма на каналі, Алла Ратушна таки потрапила в інститут, а Ніна Іваниця та Жанна Перепічко влаштувались в місті на текстильному комбінаті, пишуть, що хоч і трудно, але їм дуже подобається: “Такі красиві, барвисті тканини, Тоню, випускаєм — всіх наших степовичок в найкраще одягнем, годі їм у ватянках...” Робота цих дівчат Тоню найбільше приваблює, тканини їхні, що ллються барвистими водоспадами із верстатів, їй часто ввижаються, і якщо цей чабанський степ справді буде колись розорано і рис тут посіють, то, може, й сама вона теж опиниться в місті з дівчатами на текстильному... А поки що, мовби навмисне, одягає на себе батькову ватянку, запинається сукняною хусткою, чоботи гумові натягає і йде порядкувати біля кошари.

По-різному минатиме цей день у людей: в однієї — біля верстата, в когось — на лекції чи біля рояля, а в Тоні він мине за не зовсім звичайною процедурою: купає з чабанами овець. Овеча ванна для купання має вигляд довгого зацементованого рову, що налитий якоюсь бурдою — то підігріта вода з відповідним дезинфікуючим розчином. Загнавши в загорожу частину отари, чабани ловлять вівцю за вівцею і кидають у цей рів, вівця злякано пливе по ньому, а її зверху Тоня ще й рогачиком придавить, щоб з головою пірнула в ту наколочену теплу бурду, щоб вся короста з овечки зійшла. “Каліки двадцятого віку, будете ви в мене чистенькі!”—примовляє в думці Тоня, пускаючи в діло рогачик. Часом перед очима Тоні, замість овечок, постаєте ви, міські жевжики, ледачі мамині синки, що, обкинувшись яскравими шарфиками, б'єте байди по проспектах та смокчете коньяки вечорами по ресторанах на мамині гроші, а потім вихиляєтесь у рок-н-роллах із своїми партнерками-дармоїдками... Так оце вас Тоня, стоячи над ровом у своїх гумових, забризканих розчином чоботях, у хустці та в ватянці, якими вона вам свідомо ніби робить виклик, це вона вас зверху ще й рогачиком притовкмачує в оту гущу, щоб вся нечисть із вас зійшла! Даруйте за неделікатність, але це ж робиться для вашого добра, бо вже ви, голубчики, вибравшись із рову, стріпуєтесь перед Тонею на майданчику, і вже безкоростяні, підстрибом скачете знов до отари, скупаної вже. На здоров'я ж вам! Після цього, може, не так будете крутити носом, зачувши чабанський дух, призвичаїтесь до овечих медикаментів, і ґирлиґа не смертельно уже вас лякатиме, і перш ніж зубоскалити над робочою ватянкою, що розхристалась на Тоні, ви задумаєтесь, звідки беруться оті шарфики та модні штанці, які ви носите, і дізнаєтесь, що не з повітря з'явились вони, що здобуто їх невсипущою працею чабанською ось тут, у степах.

— Товкмач їх, Тоню, товкмач,— гукне деколи до неї Демид або Корній, заганяючи овець у рів, і дівчині здається, що й чабани думають те, що й вона.

— А знаєш, колись один раз уже була мода на вузькі штани,— гомонить між роботою Демид до свого напарника.— Я сам, можна сказати, в стилягах ходив...

— Важко й пізнати в тобі стилягу,— каже Корній, спідлоба глянувши на підперезаного мотузком, зальопаного свого напарника,— дуже перевиховався...

— Ще як парубкував, запалився був думкою такі штани добути, щоб на цілий вік їх вистачило... Дай, думаю, пошию штани шкіряні, з линтваря. Добренні вийшли, на завидки всім. Дощ іде, а я собі в них, не промокають мої штани. А тільки влітку суша як вдарила, чую, що штани мої ніби меншають. Та так, скажу тобі, меншають, що вже й не зігнутись, ходжу, як на параді, гусячим кроком, а потім цурка як придавила живіт — просто хоч кричи!

Вони ще довго обидва з серйозними мінами розмірковують про ті легендарні штани, поки Корній, ніби змагаючись із Демидом, заводить своєї:

— А в нас, як були в батька малими, кожух був... Скажу тобі, Демиде, такий кожух, що по всій Таврії пошукати! Незгірше твоїх штанів. Сім'я велика, одівачки путньої чортма, кожух тільки й виручає: стрижемо, було, його щозими, рукавиць з вовни понаплітаємо і валянків наб'ємо. Скільки не стрижеш, а кожух все теплий, на другу зиму на ньому вовна знову, як була...

Поведінку того дивного кожуха чабани теж обмірковують, докладно, серйозно, без тіні усмішки.

— Отим би такий кожух,— нарешті каже Демид, поглядаючи в бік овечатника, де в цей час кілька жінок лінькувато місять глину в замісі, щоб дірки в стінах потім нею обвальковувати.— А то як працюють, так завжди мерзнуть, тільки й нагріються, як їдять...

— Сказано ж: тунеядки!

Опоряджають на зиму овечатник справді жінки-“тунеядки”, що, згідно з законом, дістали покарання по суду і надіслані з міста відбувати цей термін в радгоспі. Інші радгоспи від них відмовились, не хотів і Пахом Хрисантович, який після хвороби хоч і з третиною шлунка, але з не меншою енергією приступив до виконання своїх обов'язків.

— Не нав'язуйте мені цієї публіки! — уперто відмагався він.— Чому до мене? Чому не в “Приморський”? Хіба в мене господарство найгірше?

Проте Лукія Назарівна була тої думки, що хтось же, мовляв, повинен перевиховувати й цю публіку, і ось “тунеядок”, взятих із рук правосуддя, привезли до радгоспу — привезли під конвоєм, а тут розконвоювали: працюйте на волі. Були серед привезених то спекулянтки, піймані на гарячому, то злісні сектантки, то виловлені на курортних пляжах жінки легкої поведінки і серед них одна алкоголічка, що вважала себе жінкою заміжньою, тільки плутала чоловіків, сьогодні називала себе дружиною льотчика, а завтра — моряка-підводника. Ця остання, по імені Варя-алкоголічка, з трьома мовчазними сектантками при розподілі попала якраз на Горпищенкову кошару.

Що й казати, була тут пожива для чабанських жартів. Без внутрішнього посміху не могли чабани дивитись, як ця льотчиця чи підводниця, високо підібравши спідницю, ходить тепер з своїми товаришками, як журавлиха, по колу, місить і місить після гарячих пляжних пісків холодну в замісі глину, вальками якої потім затикатиме дірки в стінах кошари, щоб вітер взимку не задимав на овечат. Буває, що Тоня дозволяє їй уже й пасти отару. До цього діла Варя охоча. Виряджена в своє найкраще, йде до отари, красується біля неї з міською сумочкою в руці, з нігтями, на яких ще й лак не злиняв, з залишками накручених баранців на голові гнідої, чи то пак каштанової масті... Походить, попасе, дістане з сумочки люстерко, підфарбує губи і знову пасе. “Подобається мені ота, що все губи лиже”,— каже Корній, коли хоче подратувати дружину. Обличчя у Варі пом'яте, пропите, голос хрипкий, і хоч, може, під час своїх пиятик десь там вона була зовсім інакша, а тут в ній зосталася тільки покірність, з'явилось щось жалюгідне, вона готова була без найменшого опору виконувати будь-яке розпорядження Тоні. Дівчині ставало аж шкода її. “До чого може опуститись людина”,— думала Тоня про неї, і їй хотілося щиро вірити, що ця “тунеядка” з часом перестане бути ледащом, хотілось вірити і в правдивість її слів, коли вона з якоюсь невмілою запобігливістю розповідала Тоні про свого льотчика, а на другий день про підводника, що нібито був її законним чоловіком, і що найбільша її помилка в тому, що вона не потурбувалася своєчасно зареєструвати з ним шлюб.

— Він як дізнається, обов'язково мене розшукає, зніме судимість, і ми тоді по-новому заживем,— казала вона, причепурюючись перед люстерком, а Тоня дивилась на нещасну цю жінку з жалем і співчуттям.

Корній та Демид хоч не були до таких жалісливі, але й вони через деякий час з приємним подивом стали помічати, що дамочка ця понятлива до роботи, не байдуже виконує, що їй скажуть, і особливо чомусь їй припало до вподоби оте покручене калічкувате ярча, що й досі було при їхній отарі. Вона за ним ходила, як нянька, і коли воно мекало, відставши, то вона мерщій кидалась до нього, і їй аж сльози на очах виступали, що воно так мучиться, силкуючись зіп'ястись на ноги. І що далі Варя втягувалась в роботу, то більше й до неї самої змінювалось ставлення з боку чабанів, особливо Тоня чомусь вірила в свою педагогічну поему, та й чабани вогонь своїх посмішок частіше переносили тепер на сектанток, які були дуже вперті і до роботи не одразу наломились, на чабанські ж дошкуляння відповідали мовчанкою або похмурими цитатами з біблії. Тоню цікавило, що вони думають про любов, а вони на це ще дужче насуплювались:

— Любов? Хіба є на світі любов? Є зло, ненависть, вино, блуд!

Працюють і сектантки, це Тоня своєю бригадирською владою заставила їх чепурити для овець кошару: там підмажте, там повимітайте, там підстеліть... Дивлячись на цілоденну чабанську роботу, вони й самі заохотились, працюють, як вільні, троє місять, а одна уже валькує, хто глянув би збоку, навіть і не подумав би, що перед ним засуджені люди, які лише відбувають свій строк.

Після обіду “тунеядки” й зовсім повеселішали, особливо каштанова Варя, якій добросерда Корнієва молодиця налила-таки шкалик, дарма що свого Корнія вона струнчить весь час, щоб не заглядав у чарку... Тепер уже не сектантки, а Варя хрипким своїм голосом цитувала їм біблію.

— Марнота над марнотами, і все марнота! Страшний суд, атомний суд — ну й що? Крім дружинників, нікого не боюсь!

Їй було весело, було весело й чабанам, що дивились з цікавістю, як вона, незграбно пригорнувши вила до себе навильником, на видноті у всіх підфарбовується і знов лиже губи.

Невеселою бралась за овечу купіль тільки Тоня, вона з дому вернулась чимось присмучена, навіть заплакана. Від погляду Варі-тунеядки це не приховалось: вона, здається, першою помітила горьовитий настрій дівчини.

— Що сталося, Тоню? — запитала вона стишеним голосом перед тим, як рушити від чабанів, а Тоня тільки відмахнулась: ідіть, мовляв, валькуйте!

А сама заходилась якось аж злісно орудувати своїм рогачем над пінявою овечою ванною.

Було над чим задуматись Тоні. Завтра в радгоспі стане менше ще на одного випускника їхнього класу, ще з одним доведеться розпрощатись, і цим одним буде її Віталик. Вже кілька днів вона знала про це, знала, що розлука неминуче насувається, і готувала себе до цього, а зараз, коли з переданої школярами записки дізналася, що день від'їзду призначено на завтра, не могла стримати сліз. При дітях, при школярах так і бризнула цими рясними слізьми, а вони, двійко хлопчиків з четвертого “Б”, дивились аж злякано на неї, на колишню свою вожату, і щось белькотали Тоні про шкільний історичний музей, просили від імені вчителя і гуртка юних істориків дати які-небудь старовинні чабанські речі для цього музею. Взявши себе в руки, трохи вгамувавшись, Тоня стала розмірковувати, що б їм справді дати, бо до свого шкільного музею вона була не байдужа. Гирлигу? Батькова розцяцькована міддю ґирлиґа висіла на гвіздку під хатою, і її розколихував вітер, і хлоп'ята-історики дивились на неї в захваті, вона була блискуча, обшмульгана травами, відполірована, як слонова кістка. Але цієї речі Тоня не мала права віддати, ґирлиґа ще служитиме й батькові, і їй. Не могла вона дати їм і оцю дзеленкучу тронку, що, знята на час купання отари, лежала зараз під хатою,— в юних істориків аж очі розгорілись, коли вони набачили її.

— Якби дзвоник отой... тронку,— несміливо просили вони.— Це ж справжній чабанський експонат...

— Ні, тронки не дам,— відмовила Тоня.— Без неї вночі нам ніяк не можна.

Кінець кінцем передала для музею чабанські дерев'яні ваганці, що з них чабани тузлук колись їли. Тепер тузлук давно вже їдять із мисок, а ваганці до того ж розсохлись.

Діти охоче забрали ваганці, і Тоня прикидала в умі, де вони їх поставлять в шкільній музейній кімнаті. У створенні тої кімнати була частка і її ентузіазму. Кімната вийшла на славу. В ній відвідувач бачить звичайнісінькі речі, які, потрапивши сюди, стають одразу незвичайними, стають експонатами. Серед експонатів вже є ґирлиґи. І постоли чабанські. І качалка та рубель дерев'яний. На стінах яскраві рушнички та напівзотлілі вишивки з материнських сорочок, добуті в тутешніх матерів і в переселенок із Західної. Є в тому музейчику також різні подарунки, надіслані колишніми вихованцями школи, що розбрелися тепер далеко по світах. Один прислав марки в'єтнамські, другий — камінці з Уралу. Від капітана Дорошенка — ляльки японські. Та найцікавішим експонатом музею був рідкісний любительський знімок, на якому можна було впізнати першого радянського космонавта одразу після його приземлення. Це був дарунок рідній школі від того з її вихованців, чия теперішня служба дозволяла бачити космонавта раніше і ближче, ніж бачили інші. Космонавт його був зарослий і ще ніби змучений польотом, не схожий на того, що смієтьбя в газетах... Перед цим знімком Тоня часто зупиняється, і Віталик аж трохи ревнував.

Пошук на сайті: