Олесь Гончар - Тронка (сторінка 38)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.docx)Oles_gonchar_tronka.docx471 Кб2455
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.fb2)Oles_gonchar_tronka.fb2990 Кб2088
Школярики виявились досить-таки канючливими, напосілись, щоб Тоня дала для музею і свою фотографійку: — Бо ви ж тепер чабанка, гордість школи, так про вас учитель сказав...

Тоня відмовила навідріз, рано, мовляв, а Демидова жінка, зачувши їхню розмову, гукнула від своєї задимленої літньої кухні:

— Може, вам і кабичку оцю передати в музей? Бо в інших радгоспах чабанам уже газові плитки збираються ставити, а нашому начальству про це й гадки нема! І вікна он побиті, зима йде, а шибки повставляє хто? — І вона залементувала до дітей, як до дорослих, як до винуватців усіх її незлагод, запаси критики були в неї невичерпні, а паща виявилась такою, що діти, віддаляючись із своїми трофеями в степ, ще довго на неї здивовано озирались.

...Працює Тоня, купає овець, швидко, спритно і якось аж сердито, наче хоче їх своїм рогачиком потопити, працює, а душа горить, а думки все про Віталика. Завтра вдосвіта, як вона вижене пасти отару, він уже поїде, поїде невідомо куди і на скільки. Капітан Дорошенко забирає його з собою. Подейкували про капітана, що він променевої хвороби захопив в океані, а він ось одужав, їде на кораблебудівний приймати новозбудоване судно, екіпаж новий набиратиме, і першим до складу майбутнього екіпажу бере Віталика корабельним радистом. Віталик був на сьомому небі, коли капітан, одержавши радіограму, запропонував йому це. Примчав він до Тоні того ж дня радісно-розквітлий і трохи розгублений:

— Чи ти як? Може, ти проти?

Мабуть, вона могла б його стримати, вдержати тут силою свого почуття, своєї любові, але Тоня не зробила цього, бо хіба може вона прикувати його до себе, коли перед ним відкривається океан! Сама ж підохотила, сама ж разом з ним раділа, мріяла, а тепер, коли наблизився час розлуки, то й рюмси пустила. Тоню аж зло бере на себе за цю тонкослізність. Віталик заїде сьогодні прощатись, а вона неприбрана, як була зранку в робочому, так і після перерви вийшла працювати в своїй чабанській одежі, хай бачить її такою, як вона є, в цій ватянці і в чоботях, забризканих над овечою купіллю... Не бачив він її ще такою — так хай бачить. Хай знає, що всю зиму ці чоботи міситимуть тут багнюку, обличчя червонітиме на стужі та на дощах, що руки її грубітимуть та тріскатимуться в роботі, розносячи силос важкий та пригортаючи до грудей ягнят запашних, вогкеньких, коли в кошарі холодно і їх треба зігріти своїм теплом. Буде одна. А якщо ж хто думає, що Тоня, тільки вирядивши Віталика, на другий день побіжить до клубу на танці і до неї можна буде залицятись,— ох, дуже той ризикує! Так злящить, що луна піде на всю Центральну! І святкові блузки та плаття поховає, і черевики на тонкому каблуці підуть на схов — до повернення Віталика ходитиме в гумі, у ватянці, у дранті! Вона покаже вам, каліки XX віку, що й зараз люди вміють кохати і з вірністю ждати коханих!

Віталій приїхав, примчав мотоциклом уже надвечір, при заході сонця, і, заставши все чабанство ще за роботою, пішов просто до Тоні, всміхаючись їй. Його ніскільки не здивувала її чабанська роба, а рогачик, яким Тоня вправно орудувала, навіть зацікавив хлопця, він попросив у Тоні той рогачик:

— Ану, дай і я попробую.

І хоч хлопець одягнутий уже як для міста — в тужурочці чистенькій і в нових черевиках,— проте, ставши край рову і весело орудуючи рогачиком, він став товкмачити овечат, щоб аж пірнали у той підігрітий каламутний розчин.

Хлопець ще був тут, біля кошари, стояв над зацементованим ровом, звідки розносився запах креоліну, ще був він сам часткою цього степу, а вона вже бачила його десь на океанських просторах, серед апаратури в радіорубці, серед розбушованих хвиль, що б'ють аж на верхні палуби, бризками стріляють в ілюмінатор... В буряні далекі рейси піде він, а міг би бути невідлучно тут, коло неї. Може, сказати: не їдь? Ще не пізно. Ні, не скаже вона цього. Краще ждати буде, мов оті збур'ївські .жінки, що по півроку ждуть своїх китобоїв!

На час купання знято з овечої шиї тронку, і діти чабанські тепер бавляться нею. І Віталик взяв, подзеленчав, розглядав уважно роботу: мідна снарядна гільза сплющена, зігнута вдвоє, наче побувала в руках у якогось силача. Смерть таїла в собі, а стала ніжним степовим дзвіночком... Він знов подзеленчав нею.

— Звук нашого шкільного дзвоника нагадує, еге ж?

Тоня, звеселівши, розповіла, як юні історики просили сьогодні цю тронку для шкільного музею, а вона не дала.

— І вірно. Чого їй там пилюкою припадати. Тронка простір любить.

— Це ж і ти їм щось для музею привезеш? — запитала Тоня Віталика.

— Я меч-рибу їм привезу або золоту макрель... Ні, кита голубого!

— Ночовки чабанські я їм подарувала,— всміхнувшись, сказала Тоня і додала з невластивою їй соромливістю та ніяковінням: — Ще й фотографійку мою просили, нащо вона їм? Де вони мене там притулять?

— Як де? А там, де й космонавт.

— Таке й скажеш... Степ — он мій космос,— кивнула Тоня у відкритий бурий степ, і в голосі її прохопився смуток.

Віталій дивився на неї, присмучену, трохи втомлену, в одязі робочому, згадав, якою безтурботною була тоді в степу, коли чайок напували... Не та вже сміхотуха десятикласниця,— іншою стала, серйознішою, нові обов'язки мовби наклали на неї свою печать. Не школярка, а молода чабанка стоїть перед ним, що, залишена тут за старшу, тимчасово заміняє батька, а може, й не тимчасово.

— Всіх перекупала?

— Всіх.

— А тепер?

— Тепер овечатник утеплятимем. Заходить пора вітрів, туманів та мряк осінніх. Днів коротких та довгих ночей. Ще затемна виходитиме з отарою в степ оця постать дівоча. По очах оцих сумовитих, по щоках оцих ніжних сіктимуть холодні дощі.

Тобі океанські дороги стеляться, їй жити тут, на місці, на цих фермах, в степах, де люди в тяжкій праці рано старіють, зате довго живуть і викохують дітей по багато.

— Я тобі радіограми посилатиму. Часто. Звідусіль!

— Добре,— відказує дівчина.

Не та, не та зараз Тоня, не вибухає щомиті веселощами, смуток таїться в її горіхово-карих, але як він любить її й таку, любить навіть ще дужче! дужче! дужче! “Ніде ніколи тебе я не забуду! Знай, що ніхто так не жде своїх наречених, як моряки. Всюди ти будеш зі мною. З найдальших плавань до тебе вернусь! А щоб всі тут знали, що нас з тобою єднає, так ось тобі моя клятва, хай буде вона ось така!...”

Хлопець хапає Тоню й при всіх цілує, цілує самозабутньо, і мовчки дивляться на їхнє прощання чабани та чабанки від хати, і сектантки повитріщалися від кошари, і гніда тунеядка-підводниця хустиною витирає очі, розчулена на чужу любов.

Це, власне, й було їхнє розставання. Був після цього тільки даленіючий стрекіт мотоцикла в степу, та червона купіль палаючого сонця по смузі обрію, та скупана отара мериносів на його тлі.

— Хелло, кептен!

Це Гриня Мамайчук гукає від машини в Дорошенків двір. Він відвозитиме радгоспівським газиком капітана та його тонкошийого юнгу в Лиманське, до причалу. Ще темно, ще тільки відспівали півні, в небі ще не вигасли зорі. Юнга вже тут, щулиться біля машини, вислуховуючи останні напучення матері, з затаєним щемінням душі поглядає на металеву вишку, що вигналась вензелем антени в небо над бабиним виноградником; мабуть, поки приїде хлопець у відпустку, то виноград і по ній, по його вежі, пов'ється, полізе туди, аж до неба, листатий, буйний, в гронах молодих...

— Юначе, ти вступаєш до всесвітнього племені матросів,— плескає юнгу по плечу Мамайчук-некерований.— Ти будеш під Південним Хрестом. Тобі світитимуть інші, варті уваги сузір'я. Але й нашог Чумацького Воза не забувай... Сузір'я нічим не гірше за інші.

Бліднуть сузір'я, попеліє небо.

А капітан, виявляється, не тільки останнім покидає палубу корабля, він останнім покидає й домівку. Ось він, нарешті, сходить з веранди, виринає з сутіні двору, поряд з ним дибає стара Дорошенчиха.

— Ти ж там бережи себе, сину,— чути голос старої.— Бо все можна купити, а здоров'я не купиш.

— Не турбуйтесь, мамо, я почуваю себе цілком здоровим,— чути капітанів голос.— Травки ваші своє діло зробили...

— Не смійся, сину, над моїми травками... Є в них сила. А до того ж — сонце наше цілюще, повітря степове...

— А я не сміюсь. Почуваю, що будь-яку медкомісію зараз пройду.

В голосі і в ході капітана справді була бадьорість, почувалось нуртування сил міцних, відмолоділих.

— Вручаю ж тобі, Іване, своє найдорожче,— каже йому Лукія біля машини, і вся трепеще, і голос її клекоче хвилюванням.

— Не турбуйся, Лукіє. Все буде о'кей,— каже він усміхнене і, розцілувавшись з матір'ю та Лукією, сідає в газик, де в кутку, ждучи дороги, вже занишк і не дихає його майбутній корабельний радист.

Гриня дає газ, машина рушає в світанкову сутінь, залишаючи обох жінок біля двору, біля вкопаної скіфської баби...

Степ ще безмовний, передсвітанковий, тільки вітер свище понад шляхом, що проліг на Лиманське.

— Товаришу каштан! — заводить мову Мамайчук.— Дозвольте запитання...

— Прошу.

— Чи правда, що судно, яке вам приймати, будується на спецзамовлення Академії наук?

— А чому це вас так цікавить, молодий чоловіче?

— Та, бачите,— помулився Гриня,— дуже цікавлюсь, що там у нас усередині... З чого, тобто, складається наше ядро, з яких енергій? І якщо ви в океан, щоб алмазний бур забивати крізь земну кору, щоб крізь твердь базальтів до самого серця планети дійти, то прошу не забути й мене: весь до ваших послуг!

— Але ж ви, юначе, наскільки мені відомо, в духовну академію брали курс?

— Ха-ха! Тричі ха-ха! — Мамайчук голосно регоче.— Ви теж повірили? Та це ж було звичайнісіньке розігрування, розраховане на майора Яцубу, і не більш. Щоб до бороди моєї не чіплявся, щоб розвивав у собі хоч запізніле почуття гумору... Йти в попи — це ж архаїчне, товаришу капітан. Ви теж повірили? Планету бурити — це інша річ!.. Та й навколосвітня подорож — це теж діло. І запевняю вас, що чим-чим, а вже янтарними мундштуками Мамайчук не став би по чужих портах торгувати, як це роблять декотрі з ваших морячків!

— Не личить мужчині поширювати плітки.

— Чого плітки? Коли я ще був у місті, в мене в самого були друзі, славні такі модерняги з матросів. Купують вони килим, скажімо, де-небудь у Швеції, а приїдуть додому,— заходять в ресторан, килим на стіл, і за вечір тим килимом розплатились.

— З такими настроями на моє судно краще не потикатись.

— Ну, з цього погляду ваш юнга-радист ніякої небезпеки не становить.— Мамайчук вимовив це так, наче Віталія в нього за спиною зовсім не було, наче безлюдною була темрява брезентової халабуди.— То такий моряк, що скоріше власних штанів збудеться, ніж закордонним килимом збагатить рідний порт. За це будьте спокійні. Ось тільки як він щодо хитавиці та морської хвороби? Боюсь, що, тільки судно колихне, вже він вам і SOS закричить!

— В нього в радіорубці буде про цей випадок окремий передавач, аварійний,— серйозно пояснив капітан.— В обов'язковім порядку встановлюємо його, згідно з міжнародною конвенцією. Та штука включається автоматично... Будемо, однак, сподіватись, що потреби в цьому не виникне.

— Скажіть, чи рикші на світі ще ‘? — запитав Мамайчук зненацька, аж капітан мимоволі усміхнувся: так і кидає цього Гриню-некерованого від земного ядра до рикш...

— Чого це вас рикші цікавлять?

— Просто не віриться, що десь люди ще їздять на людях. Один двоногий везе на собі іншого. І не інваліда, а якого-небудь паршивого колонізатора...

— Бечак — зветься такий велосипед,— сказав Дорошенко.— 3 вигляду невинний собі триколісний велосипед з коляскою... Але наш моряк ніколи не сяде в ту коляску,— докінчив капітан, і обличчя йому спохмурніло. Можливо, згадались йому чужі портові міста, де худі запалені рикші з лементом кидаються до пасажирів, до моряків, навперебій пропонуючи свої послуги...

— Це, звичайно, гидко,— згодився Мамайчук.— Я б теж не сів на те місце, де ще вчора чи позавчора сидів який-небудь тип зі стеком в руці. Їздити на людині — це не в моїй натурі! Але ж побачите ви там щось і веселіше?

— Побачимо ще малолітніх вантажників, що тягають на собі важкі корзини з вугіллям в порту. І безробітних, що риються на смітниках. І дітей, що, підстеливши газету, сплять на асфальтах вечірніх міст...

— Це вже агітація, кептен.

— Розумій як хочеш.

— Може, там зате хоч бюрократів менше?

— Не лічив. А от знаю напевне: дуже-дуже самотньою почуває себе людина в тому холодному неоновому світі. Доки на ногах — доти є. А впадеш — переступлять, і наче тебе й не було.

— Дух колективізму — це я визнаю,— буркнув Мамайчук.— Це таки в нас є. Як сталась ота з вами пригода в океані, то не тільки ваша мати-старушка бігала на пошту, кептен, все узбережжя ждало звісток про вас... Або коли цих он двох розшукували, що їм старе списане судно видалось було за Ноїв ковчег... Всі племена таврів піднялись на розшуки, стали як один колектив... Дозволите вжити ароматичного зілля? — Недбало кинувши на губу сигарету, Мамайчук так само недбало креснув до неї вогником запальнички. На правій руці в нього при цьому зблиснув перстень. Ходять чутки, що Гриня таємно нібито вже заручився з Тамарою-зоотехнічкою, яка нарешті таки прогнала свого п'яндигу і живе тепер сама.

— Одружуєшся? — запитав Дорошенко.

— Звичайно,— відповів Гриня,— якщо тільки скромна моя особа буде визнана достойною прекрасної, душевно досконалої женщини. Як по-вашому, чи не гріх таку женщину привести в хату, де нема холодильника, де ночами батя-інвалід схлипує та скрегоче зубами вві сні?

— Веди,— сказав капітан і примовк.

А Гриня невдовзі після цього вже перекинувся думкою на ті ніколи не бачені ним архіпелаги, де буцімто й нині люди живуть за первісними законами, не знаючи зіпсутостей цивілізації, і хоч не мають холодильників, зате ж не вміють і брехати, лукавити, вбивати, замишляти одне на одного зло.

— До них, до них треба йти людству по науку життя,— розмірковував Мамайчук.— Туди, де під звуки тамтамів наївні діти землі сміються та веселяться і не знають, що існує на світі стронцій...

— Ану, стоп!

Це Віталій нахилився до водія, торкнув його за плече.

І коли Гринь без заперечень пригальмував, Віталій висунувся з машини, став наслухати.

— Що ти слухаєш?

— Чуєте... Тронка десь дзеленчить...

Гриня був іншої думки:

— То вітер травою свище...

— Ні, тронка.

— Ні, вітер.

— Тронка!

Так, не дійшовши згоди, вони рушили далі. А капітан, глянувши в той бік, куди хлопець наслухав, виразно помітив у глибині степу, на тлі обрію, далеку постать чабанську і рельєфно-чіткий пласт отари біля її ніг.

Вже зовсім розвиднілось, коли вони прибули в Лиманське. Зупинились біля причалу, і тут при світлі дня Гриня постав начисто виголеним, від бороди його й сліду не було, зате, виявляючи дух натури, яскравіє на Грині нова палахкучо-пурпурова сорочка, з якою майорові Яцубі тільки ще доведеться розпочати баталії.

Сходило сонце, і вони дивились на нього.

— Чого ж примовк, Гриню? — Віталій по-дружньому обійняв Мамайчука.— Розкритикуй його, оте світило.

— Не можу, отроче, не можу. Навпаки, дивлюся на те ясне світило і кажу йому: світи! Моя критика тебе ніколи не торкнеться... Бо був тут один такий, все навколо себе — небесне й земне — розкритикував, озирнувся: нічого йому не лишається.

— Скучно стало? — всміхнувся Дорошенко.

— Таки скучно. Озирнувся — те не так, те не так, а що ж так? На сонці плями, на землі негаразди. Що ж робити, що любити? І повернувся він із пустель свого маловір'я в степовий чабанський радгосп — опори шукати для душі...

— І знайшов?

— Коли навколо тебе всі трудяться, щось творять, то відповідні біотоки й на тебе йдуть. А найбільша, звичайно, оздоровлююча сила — це сила кохання. Бог — в ній! Цілющість! Може, в цьому й розгадка того, що перед вами сьогодні тут не пощерблений душею нудьгар, а Гриня-цільність, Гриня-гарт, готовий витримати будь-які перевантаги життя...

Прибули з моря рибалки з свіжим уловом, стали виходити на берег у своїх зюйдвестках, у важких рибальських чоботях.

Ватаг їхній, чолов'яга богатирського зросту, повагом рушив до капітана, простягнув руку:

— Окозамилювач Сухомлин.

І не сміється. Повнощокий, заріс рудою щетиною, і тільки по лукавих іскорках очей, що проблискують під кущами брів, Дорошенко впізнає свого давнього приятеля, невтомного на різні вигадки Тимофія Сухомлина. Багато років працював він директором виноградарського радгоспу, зірку Героя Соцпраці має, а тепер, бач, в зюйдвестці, в ботфортах рибальських, що аж у пісок ними вгруз. Від нього пахне рибою й морем.

— Бичків половлюєш? — мружиться Дорошенко, потискаючи руку колишньому своєму однокашникові.

— Не доплавав? А мороз ото на скронях?

— Одне другому не заважає.

— А я б на твоєму місці... Ну куди тобі звідси: глянь, яка благодать! Лимани, коси, острови...

— Тиха, безбуряна заводь,— іронічно кидає Мамайчук, що, сплівши ноги, стоїть біля машини.

— А що ж, як і заводь? — насторожився Сухомлин.

— Для кого заводь, а для кого берег Світового океану.

І Мамайчук обертається до Сухомлина спиною, яскравіючи на весь берег пурпуром своєї сорочки.

Дорошенко вбирає поглядом простір лиману. Цей блиск води, її чар, свіже дихання... Справді, гарно тут. І білі піски берегів, і ця тиша неміряна, і ласкавий степовий вітерець. Наче в доторкові жіночої руки, є щось таке невимовне ніжне для нього в цих бризах, освіжаючих вітерцях, що віють вдень з моря, а вночі з суші і що мовби єднають у вічнім круговороті і море, й степи... Але з чим порівняти оту заобрійну далеч, що має в собі таку звабу і викликає такий злет душі! Так, це тільки берег Великого океану, заповітне місце, звідки чути поклик просторів, неспокійних доріг, що, здається, й з смертної постелі підняли б Дорошенка... Ще в океан, ще хоч один рейс, навіть якщо він і буде твоєю лебединою піснею!..

— Створимо юшку,— каже Сухомлин, вибираючи найкращих бичків-кнутів, що лисняться уже в кошиках серед битого льоду. Вибрав, відійшов вбік, заходжується лаштувати вогнище.

Рибалки тим часом вивантажують решту риби, розвішують на пакіллях мокрі сітки.

Дорошенко підходить до Сухомлина і, присівши, береться разом з ним чистити кнутів.

— Ну, розкажи ж, як це сталося? — запитує, коли вони зостались удвох.— Як це ти в окозамилювачі пошився?

— Труджусь,— басить Сухомлин.— Ловлю рибку для всіх громадян Радянського Союзу.

— Славні батоги,— розглядає Дорошенко бичків свіжого улову,— половив би і я.

— Так чого ж — будь ласка. Приймемо.

— Іншим разом... Піду ось поплаваю ще. Сухомлин безболісно сприймає запитання. Спокійно чистячи рибину, починає повагом розповідати про те, як на автомобільних скатах погорів, на тих скатах, що незаконно закупив був їх цілий контейнер десь аж на сибірській новобудові; потім насмішкувато, мовби глузуючи з себе, розповідає притчу про виноградарську комсомольсько-молодіжну ланку, що нею він на нарадах козиряв, хоч та ланка складалася в основному з таких комсомолок, у яких уже й онуки були...

— Отак я жив. Отаким був. Діляцтво живий світ було заступило. Жив у стані такої нагвинченості, що людей не помічав, себе не бачив. Тільки тут оце й людиною себе відчув, Іване... Уявити не можеш, що це таке бути директором, та ще винрадгоспу. Стільки тих дегустаторів на світі! Їдуть звідси, їдуть звідти, ведеш їх у підвали, пригощаєш, а декотрий ще й каністру підмостить — наточи й додому! А тоді на всіх активах ще тебе ж і чихвостять, як Сидорову козу!

— Але ж і Героя таки дали?

— Який з мене Герой? Хіба що за телефонні дзвінки, їх справді не кожен витримав би... На квартирі в мене телефон, це ж так належить директорові, і, уявляєш, всі дзвінки — чи з бригад, чи з району, чи з міліції, чи з “Заготскоту” — всі через тебе! Серед ночі тарабанять, викликають, круглий рік штурми, аврали, нагінки. З кожної наради повертаєшся в синяках, вліплять доганяку отак, за будь здоров. І то життя? Діти повиростали, я їх майже й не бачив. Книжки ніколи було почитати. Ось тут, в рибартілі, як став сторожувати,— тільки й начитався вволю. Влітку, поки козакував одинцем, стеріг рибальську хату отам у затоці, цілий університет пройшов. За скільки років уперше над своїм життям мав змогу подумати. Та невже ж це ми, думаю, степовики, потомки могутніх антів Подніпров'я, стаємо окозамилювачами? Невже ж це ти, товаришу Сухомлин, совість на медаль проміняв? Як пішло викриття окозамилювачів, повіз я медаль у райком, хотів здати. Сам, кажу, здаю. Не прийняли. Носи, кажуть, на здоров'я, коли дали. Бо не зовсім же вона замогоричена, ти таки, як віл, трудився... Є окозамилювачі злісні, непримиренні, вони ще й зараз лютяться, а я по щирості кажу: спасибі. Спасибі тим, хто вивів мене на путь праведну. Та хіба тільки мене? Як ото після градобою колоски на ниві підводяться, так зараз підводяться, відходять душею люди після того, що було. Тільки який зовсім уже зламаний, то так і зостанеться лежати, приплесканий у багнюці. Віриш, душею поздоровшав. Аж сам дивуюся тепер: як міг до такої ганьби — до приписок — дожитись? До того дійшов був, що всякий непотріб напував, загощав, щоб тільки слави добути. А що та слава?.. Якось у місті в галереї картину бачив: дідуган отакий, як би й я, тільки босий, голий-голісінький, із крильми на спині. Мчить кудись. Довго метикував я, поки догадався, що то ж алегорія, то ж у такий спосіб Час намальовано, бо Час — старий і Час летить, мов на крилах... Хрести, ордени, медалі — купою на землі, і той крилатий дід безжально топче їх босою своєю ногою, бо слава для нього — ніщо. Топче купу монет, різних там динаріїв, попирає їх ногами, бо й багатство для нього теж нічого не варте. Бережно тулить до грудей лише книгу, на якій написано: “Істина”. “Істина” — тільки вона йому дорога! За все найдорожча!

Дорошенко слухав і не впізнавав колишнього Сухомлина. Кілька років тому бачив він його заклопотаним, очманілим, задуреним безліччю справ. Навіть поговорити з ним до ладу не зміг, бо Сухомлин саме тоді ждав якоїсь комісії, почував себе, як на голках,— вибачився й помчав у винні свої погреби сам наводити ажур... Задобрював, комбінував, підмазував — весь світ його тоді до цього звівся... І ось тепер Дорошенко бачить перед собою людину мовби відроджену, з оновленою, розкріпаченою душею...

Давши лад рибі та снастям, підійшли до них рибалки, стали жартувати над Сухомлином, що добрі, мовляв, з окозамилювачів виходять юшковари... Ватаг не ображався.

— А ви що, знову в рейс? Знов розгортаєте парус? — зверталися рибалки до капітана і, дізнавшись, що він забирає з собою ще одного степовика, обступили зніяковілого Віталія, стали давати хлопцеві різні поради:

— Ти ж там не осором нас!

— Держи фасон!

— Ти ж знаєш, скільки наш край капітанів дав. І вони беруться по іменах перелічувати своїх славетних земляків — капітанів далекого плавання, китобоїв, гарпунерів, а заодно з ними стали називати ще й знатних чабанів та механізаторів, спом'янули й генерала—двічі Героя Радянського Союзу, який хоч і не був моряком, зате був родом звідси, з Лиманського.

— Даємо, даємо кадри для моря,— присолюючи юшку, гомонів Сухомлин.— Недаром же діди наші на морі козакували і саме Чорне море називалось Козацьким.

— Ну, тебе ж там купатимуть на екваторі,— застерігали Віталика,— це не страшно. А ось коли посилатимуть до боцмана, щоб випросив у нього шматок ватерлінії, то тут спершу подумай.

— Або ще заставлять кнехти зрушувати з місця, так ти подивися пильніше: .яка там основа... А то інший, довірливий, почне над тими тумбами тужитись, аж очі йому рогом вилазять.

— Було колись, було,— каже роздумливо капітан,— коли ми парубчаками приходили найматись в матроси. І над кнехтами силкувались, і котли пробували пересувати. А тепер, екзаменуючи таких, як він,— капітан приязно кивнув на Віталика,— будьте самі обережні... Бо він не після букваря до вас... Вже й електроніка, і кібернетика, і тонкощі радіотехніки — все під отим картузиком є.

З батьківською ніжністю дивився капітан Дорошенко на хлопця, що аж на очі напустив козирок своєї кепочки. У ньому, притихлому й трохи соромливому, впізнає капітан свою давню юність, що прийшла колись босою на цей причал, прийшла з торбинкою за плечима, латана, батрацька... Зі скромним набутком виходила колись твоя юність на золоту лінію життя, а ця йде освічена, озброєна знаннями, і хоч багато що різнить вас, багато між вами несхожого, але ж єднає вас найголовніше — жага праці, сила любові, поривання душі...

— В які ж рейси берете ви нашого степовика? — допитувались рибалки.— Чи правда, що повезете в океан водневу бомбу топити?

Капітан Дорошенко задумався, стояв посуворілий, серйозний. “Друзі мої. Ви не чули звуку лічильників Гейгера, не бачили руїн Хіросіми, але думки ваші про те, що й мої... Малою стає планета, а людина велетнем стала. Вона може зруйнувати це небо, хоча й не може його створити знов. Спроможна спалити хмари, що ото рожевіють на сході, але знову не витворить їх. У владі людини — отруїти повітряну оболонку планети, отруїти води океанів, хоч потім очистити їх вона вже ніколи не зможе... Але якщо може людина так багато, то під силу їй і припинити все це! Стоїмо на тому рубежі, коли планета, цей чудовий корабель людства, потребує захисту... І для цього хочу жити. Скільки житиму, кожне діло моє, кожен крок буде проти бомби. І коли Вітчизна накаже потопити її — вважатиму це вінцем свого життя...”

Сухомлин ще не доварив юшки, як до причалу прибула учбова мотопарусна яхта з кораблебудівного,— вона прибула за капітаном Дорошенком. На мотопаруснику — майбутні мореплавці у робах, все молоді, веселі хлопці-практиканти, що самі цю яхту й будували, самі й викликались доставити нею на завод прославленого капітана Дорошенка.

Незабаром капітан із своїм юним радистом уже був на борту, серед практикантів; причал зрушився з місця й поплив од них разом з кремезною постаттю Сухомлина, з казаном на триногах, з рибалками у зюйдвестках, з Гринею Мамайчуком в розпалахкотілій сорочці... Хати й тополі попливли, Лукія і мати, чабани й отари, і весь степ поплив...

Туго набито паруси, дужий і рівний вітер легко жене яхту по воді.

Буде ще після цього простір лиману, і вітер попутний, і біла заметіль чайок над головою, аж поки виникне на обрії заллятий сонцем заводський берег і перед очима капітана з'явиться судно, що жде його на стапелях.

Добре він знає, здавна знає ту степову корабельню. Весь величезний берег у високих кранах, а в їхньому чорному лісі жевріють, мов червоні велетенські вогнища, закладені кораблі. Крани, червоно-палаючі борти будованих суден і зелень тополь! Вся територія заводу в пірамідальних струнких тополях, усі цехи... Он він, його красень, височіє над тополями, на залізобетонному стапелі, грудьми до сонця, до океану! Ще кипить там зараз робота, величезний колектив кораблебудівників, друзів твоїх, знайомих і незнайомих, невтомно, день за днем будує це судно, що його вести крізь бурі, крізь шторми та урагани — тобі. Розміреним будівничим гуркотом зараз повниться та степова корабельня, вирує там трудове життя, лунає скреготом, ударами, шумом молотів, сичанням газових різаків, б'є сліпучими спалахами і зорепадом електрозварки... Кожен творить щось своє, робить ніби мале якесь діло: той зварює шви, той перевіряє їх (коли треба — рентгеном!), той фарбує, високо зіп'явшись і ганяючи шариковою щіткою по випуклості борту або пульверизатором насіває фарбу, жінки клопочуться з ізоляційним матеріалом, з отією самою синтетичною скловатою, захищаючись від її гострої пилюки марлевими пов'язками, ще інший хтось уже оснащує рубку радіоапаратурою, встановлює навігаційні прилади,— а в цілому як вершина, як апофеоз всієї їхньої праці виростає цей красень корабель.

На спускових доріжках невдовзі уже змащуватимуть полоззя салом, не тим салом, що ним любили закушувати чумаки, а спеціальним технічним, що його привозять сюди в бочках і на території заводу перетоплюють,— сала треба величезну кількість на кожен спуск.

А коли настає день спуску — він виливається тут у справжнє свято труда, тисячі людей напружено стежать за творінням рук своїх, з хвилюванням слухають, як серед глибокої тиші лунають по радіо останні розпорядження спусковій команді, що працює на очах у всіх, працює чітко, злагоджено і ніби навічно. Ключами розгвинчують блоки, вибивають молотами клиння, аж поки все звільнено, і вся споруда корабля, піднята на високому стапелі, утримується вже тільки двома курками, і трос, що зв'язує курки, натягується струною...

— Рубай курки!

І здригнеться тоді на стапелях цей молодий океанський велетень, і плавко, величаво посунеться по змащених полоззях з території заводу назустріч воді, назустріч океанові...

Вперше бачить Віталій цю величезну майстерню кораблів. Усім найпотаємнішим, самою душею відкривається йому завод, не може очей відвести хлопець від новозбудованого красеня корабля, що, наближаючись, швидко росте, уже в півнеба виростає перед ним на стапелях. Наче не водяний, а який-небудь космічний гігант націлився грудьми сталевими в небо для старту. Де ж побуває на ньому Віталій? З яких океанів, з яких широт посилатиме в ефір свої вісті? Та знає: хоч де буде він, хоч під якими сузір'ями, всюди йому як позивна мелодія степового рідного краю ніжно й сумовито дзеленчатиме тронка.

1960—1962

Сторінка 38 з 38 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 > У кінець >>

Пошук на сайті: