Олесь Гончар - Тронка (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.docx)Oles_gonchar_tronka.docx471 Кб2455
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.fb2)Oles_gonchar_tronka.fb2990 Кб2088
Як зацькований, блукав Віталій по закутках парку, місця собі не знаходив. Котрий же з тих сержантів — його суперник? Котрому з них вона злодійкувато-щасливо тискатиме руку в темряві кінозалу? Той — не той, і той ніби не той... Мабуть, отой циганкуватий, що газиком до робкоопу щотижня підскакує якраз за гуталіном — весь гуталін перебрав... Навіть біля клубу він стоїть-стоїть, а тоді шасть за кущ, витягне сукнину з задньої кишені і вже наярює свої хромові, а тоді, озирнувшись, ще й присадить халявку, Щоб гармошкою була... Але ж Тонька, зрадниця, вітровійка, як вона могла так легко змінити паруси? Якби знав, сьогодні б кроку за нею не ступив по отому межівнику... А то сама присіла на колесі біля нього, бісики очима пускала, а він уже й розтанув...

Вдома Віталика ніхто не зустрів. Матері ще не було з роботи. Позаглядав у каструлі, перехопив сього-того і присів до приймача, поринув у звуковий хаос ефіру. Музика, позивні? лемент мов, джази, меси, церковні відправи... Живе планета своїм життям, веселиться, молиться, і нема їй ніякого діла до того, що діється у якогось там Віталія на душі. Що людству до Віталикових переживань, що йому до цієї маленької мікроскопічної драми, що розігрується десь у вівчарському степовому радгоспі?

Тоня зараз у клубі, сидить у темряві між своїми сержантами. Віталій до болю виразно уявляє Тоню, як пашить її обличчя, як збуджено блищать у пітьмі її очі, як дихає вона розбентежено... Якось ще в сьомому класі були вони разом на дитячому сеансі в кіно, і тоді Віталієві випало сидіти поруч із Тонею; коли загасили світло, вона сиділа незвично притихла й, здається, не дихала, а тоді вже, коли фільм ішов, нахилилась до Віталика і в темряві раптом хап його за руку. Жаром його так і обсипало! І фільму вже не бачив, і не чув нічого... І після того ніколи більше не сідали поряд у кіно і ні разу не згадували того схожого на сновидіння випадку, хоч десь ніби в підсвідомості ця їхня тайна між ними жила, залишалась. Ніби забули про неї, відійшли від того дитячого, але все ж тайна існувала, і, може, якраз відтоді щось і жевріло в душі, щоб аж сьогодні так блискавично спалахнути під час поїздки в степ на тому розрізаному колесі фортуни.

Уявляючи Тоню в клубній тисняві, Тоню, що аж росте від щастя, вбираючи обома вухами гарячі нашіптування сержантів, Віталій і не підозрював, що зараз сидять у клубі сержанти з досить-таки кислими мінами, бо те місце, де мусила б сидіти між ними Тоня, безнадійно гуляє.

А Тоня в цей час уже була вдома, самотньо скніла, прищухнувши в темряві сестриної закутаної виноградом веранди, і погляд дівчини був звернений через Чабанишине подвір'я на вікна якраз Віталикової хати. Потім уже й світло у вікнах погасло, а Тоня сидить, мов ота Чабаниха, Дорошенкова мати, що й досі маячить на порозі ґанку, тьмяно освітлена щербатим місяцем.

Пізно вже, тиха цвіркотлива ніч навкруги, а Чабаниха сидить, чатує. Завжди їй отак не спиться, коли наближається час приїзду сина у відпустку. До пізньої ночі не зайде баба в хату, бо в хаті їй увесь час щось цокає, наче ходики відбивають час (хоч ходиків у хаті й нема).

— Цокає й цокає десь, а не найду де,— інколи скаржиться вона Тоні.

— Яку ж любов треба мати до сина, щоб отак сидіти день при дні, ночами зорі лічити та все виглядати...

Мабуть, уже сто літ цій Чабанисі, така вона стара, і про неї, про живу, вже склались в радгоспі легенди. Десь вона з того неймовірно далекого для Тоні світу, де степи були ще всуціль дикими і чабани жили в землянках, що в них, замість вікон, шибки були з овечого міхура. А посеред степів стояв палац білоколонний, навколо парк, а в парку — басейн для панського купання. Коли влітку приїздили з міста у степ паничі, тоді вони, розгулявшись, наливали ці басейни не водою, а справжнісіньким вином, начавленим з винограду, і вночі отак при місяці зганяли дівчат-покоївок купатися в тих басейнах. Голі, мов русалки, дівчата з п'яним вереском купалися у вині, а паничі вудили їх вудками, для принади ж чіпляли царські троячки та червінці. Було таке правило, що дівчина мусить зняти з залізного крючка гроші губами, тоді той червінець чи троячка уже належать їй, і дівчата, захмелівши, відчайдушне ішли на принади. П'яний гамір та зойкіт бурхав у парку цілісіньку ніч, не давав спати сторожам, було весело п'яним слиногубим вудкарям під червіньковими таврійськими зорями, але степові нещасні русалки вибирались з тієї купелі заюшені кров'ю, з порваними, закривавленими губами. Була нібито серед них і Домаха молода, оця чабаниха: досі, як придивитися вдень, можна помітити рубчик у баби на губі. Ще суворішого вигляду надає він її вилицюватому, смаглявому, уже аж чорному обличчю.

Ото звідти вона, де людей вудками вудили, де на залізні гачки хапали закривавлену дівочу вроду та молодість...

— Пішли мої літа, як вітри круг світа,— часом зітхне стара, при нагоді розповівши Тоні щось із тієї давньої давнини.

“А як підуть мої літа? — думає Тоня, вперше в житті сповнена такого душевного сум'яття, розмучена, внутрішньо розпалена всім тим, що сьогодні сталось.— Як житиму я? Чи буду щаслива?”

Тоня думає про старшу свою сестру, в якої вона тут живе. Клава вийшла за демобілізованого шофера, з яким тепер то б'ються, то миряться по тричі на день, нерідко втягуючи й Тоню в свої родинні бучі... Невже і їй попадеться такий грубіян-бруднолайко, хоч поки не п'є — симпатяга чоловік, душа нарозхрист... Спадає на думку Тоні трохи таємнича, туманна історія взаємин голови робіткому Лукії та капітана Дорошенка, про них ходять чутки, що в молодості щось між ними було, але чи війна, чи інше щось стало на перепоні, так і не зійшлися, так і носять свою любов по-окремо — раз злетіла в піднебесся життєва їхня пісня та й зосталась там бриніти на все життя.

Ну, а де ж він, її Віталик? Чому не прийшов у кіно? Знову віддав перевагу своїм приймачам, гвинтикам та шурупам, над якими він вічно сидить? А вона ж його так ждала! Жартувала, сміялася до сержантів, хоч всередині все горіло, ждала тільки його! Не до фільму було їй, все стало немилим, коли він не з'явивсь, і досі не знає, що з ним таке. Невже те, що без слів між ними промовлялося в степу і в дорозі і що так багато сказало серцю,— невже це тільки вигадала її власна гаряча уява?

Зовсім зненацька захопило сьогодні Тоню нове оце почуття, гаряче сколихнуло душу. Ні, це не назвеш грою в кохання, ще одним хвилинним захопленням, легковажною дівчачою вимрійкою. Це справді для неї щось нове, досі не звідане, таке, що може весь світ враз тобі сяйвом осяяти або ж болем шматувати, палити душу, як зараз. І якщо їй хочеться, щоб швидше настав новий день, то це тільки для того, щоб зустріти, побачити Віталика, його солом'яний чубчик, за який його так і кортить смикнути...

А наступний день починається для них знову працею, тільки цього разу їхній клас працює на шкільному винограднику — підв'язують виноградну лозу.

Листатий чауш, або “волове око”, як його в них звуть, буйно розрісся цієї весни, зав'язь на ньому багата, віщує добрі кетяги, великі грона, а зараз від них ще тільки бубки дрібні, зелені, це ще тільки буде, що їхні виногради туго наллються соком, посивіють пилком, туманом візьмуться, і гнутимуть налиті грона весь кущ донизу, і з-поміж листя вихиляться, лиснітимуть тьмаво на сонці. А зараз поки що пуп'яночки і весь майбутній кетяг — ніжна гілочка, і на розгалуженнях від неї — зелені кульки, як схема формули складної молекули... Треба торкатися цієї зав'язі обережно, щоб не обламати.

Старшокласники, хлопці й дівчата, розбрелись, по-зникали в зелених виноградних хащах. І, звісно, це ж була чистісінька випадковість, що Тоня з Віталиком женуть один рядок, дівчина сама якось опинилася в цьому рядку в останню мить. Після вчорашнього вони ніби сердились одне на одного і працювали мовчки, хлопець підіймав кущ з усім його листям, з усіма тими зеленими бубками, що наллються згодом соком і стануть повними гронами, а Тоня підв'язувала той кущ зверху шпагатиною. Руки в неї повні, смагляві, тугі. І грона груденят крізь листя виноградне так уже по-дівочому пругко до нього випинаються. Смаглі губи і в нього, і в неї — жарко. І враз дівчина усміхнулась йому якось особливо, незвичайно.

— Чого тебе вчора в кіно не було?

— А я був... коло кіно.

— Чому ж я тебе не бачила?

— А я тебе бачив. Як із сержантами викаблучувалась.

— Я в кіно не пішла.

— Чого?

— А так, перехотілось. В останню мить передумала.

Це багато чого сказало. І вона бачила, яку радість цими словами принесла йому, як він ожив, посвітлішав одразу.

Тоня вже й кущ підв'язала до бетонного стовпчика, а не рухалась далі з місця, зорила крізь кущ на Віталія так, ніби шкодувала, що вони розділені кущем.

— Признайся, Віталику... То ти мені писав листа?

— Якого листа?

— Азбукою Морзе.

— Я тобі ще й ієрогліфами напишу...

Вона засміялась, і рука її, ніби ненароком, як учора біля бідона, торкнулась його пальців між листям куща. Руки їхні зблизились між листям, злилися в нервовогарячому потискові і стискалися все міцніше. Жарко, паморочливо йому стало. А очі її, напливаючи, сяяли вже близько, ошаліло, волого... І хоч хлопець перед нею й стовбичив незавидний, худий, вихруватий, і обличчя мав обвітрене, худе і в плямах, схожих на солонці, і хоч губи його теж були сухі й шорсткі, проте вона враз вхопила його, притиснула до себе й припала до тих губів. Так і прикипіла до них!

Потім сама й відштовхнула його, зшаленіло озирнулася по винограднику: чи ніхто ж не бачив?

І, залита шарким рум'янцем, перемайнула до іншого куща, вхопила той кущ і не знала, що з ним робити, крутила, вертіла в руках, і Віталій аж насилу догадався, що його треба підв'язувати, і вони мовчки, невміло-щасливо взялися знов працювати, брали в обійми, підв'язували той кущ чаушу-винограду, що, розбуявшись, ласкаво шелестів до них листям та вився пагінням.

 

III

ЧЕРВОНА ТОРПЕДА

 

Неподалік Горпищенкової кошари, на сув'язі звивистих степових доріг, стоїть чабанський колодязь; здалеку червоніє на ньому цебро дивної конічної форми. Яскраво-червона цятка, жарина якась серед безбарвності, серед величавої одноманітності степових просторів.

Після кожної війни цей колодязь чистять. Збираються чабани, по черзі обв'язуються вірьовками, стаючи схожими на затягнутих в лямки парашутистів, і спускаються у вогку колодязну глибінь, щоб вибирати звідти різну нечисть, мул, залізяччя... Цілу купу, чорну, смердючу, навикидають, наллють осторонь від колодязя. Після першої війни витягували з колодязя одне залізяччя, після другої інше, а після третьої... “Та хай вона щезне,— думає Горпищенко-чабан, працюючи біля колодязя,— хай краще ніхто її не побачить, бо після неї, мабуть, і чистити було б нічого, всі колодязі в світі повигоряли б...”

З самого рання трудяться вони удвох з Корнієм, замінюють трос, що його вдалося нарешті видобути в директора, примуцьовують до нього оте своє незвичайне, червоне як жар цебро, зроблене з оболонки морської торпеди. Далеко видніє воно в степ, квіткою жевріє, мимоволі зупиняючи на собі око подорожнього, і коли на Центральній розказують якомусь новому чоловікові, як найти в степу кошару знатного чабана Горпищенка, то кажуть:

— Отам, де колодязь з червоною торпедою.

Ціле літо ллється з цієї торпеди вода у ринву, і чабани п'ють із цієї торпеди, ще й проїжджий який-небудь — чи то буде механік з автолітучки, чи агроном, чи зоотехнік, що роз'їжджає по степу своєю бідаркою,— буває, спеціально заверне сюди, зробить гак, щоб напитись. Бо вода тут справді смачна, солодка, не відгонить, як в інших степових колодязях, тухлими яйцями, у спеку її просто не відіп'єшся. Протягом дня смаглі вуста, чоловічі й жіночі, припадають до цієї торпеди, важке цебро на сталевому тросі раз у раз опускається в тіняву, прохолодну глибину колодязя, черпає й черпає з нього свіжу джерельну воду. І що більше її вичерпують, то вона, здається, ще чистішою й холоднішою стає,— аж зуби від неї ломить.

А чабан Горпищенко тільки радіє в душі, дивлячись, як люди смакують його водою, бо її ніскільки не меншає від того, що все літо беруть і беруть. Після останньої війни він таки попогрів тут чуба, чистячи колодязь, дошукуючись замуленого джерельця, аж поки дошукався, дав йому волю. Тільки від воєнного бруду вичистив, як пішли чорні бурі — довелось ще чистити й після них, бо вони йдуть такі тут, що тисячі тонн пилюки в повітрі висить, ставки замулює, посадки замітає до самих вершечків, а з хат, буває, дахи зриває — летять, як аероплани... Намете, нагорне і в колодязь, не один день потім мине, доки цебро за цебром витягаєш, вибереш весь той намул і знову піде вода, як сльоза.

Ніхто достеменно не знає, хто цей колодязь копав, у спадок від батьків, від дідів дістався він теперішнім чабанам. Тільки з переказів глухий гомін доходить, що копали цей колодязь колись чумаки, чиї дороги пролягали в цих сивих степах. І коли молодий Горпищенко-льотчик запитує батька: “Хто цей, тату, колодязь копав?” — то старий не вагаючись відповідає;

— Чумаки, сину, чумаки. Пращури твої.

Льотчикові аж дивно чути, що пращури його були чумаками, хоч він знає про це ще змалку. Ті вусаті, кругле стрижені люди в полотняній, виквацюваній дьогтем (проти чуми!) сорочці, що рік у рік ходили через ці сліпучі степи з своїми круторогими, були для льотчика десь у глибинах минувшини, губились для нього в такій часовій та історичній далечі... ну як античні які-небудь Гомери та Демокріти. Але ще важче, мабуть, було б уявити самим чумакам, що котрийсь із їхніх нащадків стане крилатим, літатиме в повітрі, стрибатиме вночі з парашутом з таких висот, де лютує мороз, в той час як земля дихає теплом повного літа і коники в траві сюрчать... Хіба ж уявити було прадідам, що він порухом руки пускатиме в дію сили фантастичні, ламатиме небо пекельним гуркотом двигунів і що й власний свій організм він піддаватиме нечуваним випробам, зазнаючи таких перевантаг, коли на якусь мить навіть непритомнієш у польоті, приладів не бачиш, а тоді прийдеш до тями — глядь: є швидкість! Є потрібна швидкість... Якщо ж є швидкість — є життя! — в льотчиків це так.

Відстань, що її проходили чумаки протягом цілого літа, він долає за один рейс, буває, хлопці не встигнуть зіграти й партію в шахи... І все ж в душі він глибоко пишається своїми предками, мужніми людьми, що крізь чуму, крізь безводдя, крізь степові швидко-йдучі пожежі прокладали дорогу на кримські озера, копали по путі колодязі, несли сюди життя. І коли до нього приїздять товариші з полігона і після спеки розкошують тут свіжою водою з колодязя, не забуває молодий Горпищенко весело згадати добрим словом того свого невідомого пращура, який цей колодязь викопав у степу, а батько, якщо він тут присутній, ще й додасть:

— Добре діло за людиною ніколи не пропадає. Яка краща спадщина, яке більше багатство може бути для чабана, ніж цей колодязь, круглий, просторий, з вінцем жовтого ніздрюватого каменю, щільно вкладеного, злеглого так, ніби від природи...

Пошук на сайті: