Циклон – Олесь Гончар

Під час спільних блукань вперше зародилася думка про Чорні ліси. Підібралося кільканадцятеро охочих, ішли і марили тими Чорними лісами, вочевидь бачили вже себе біля партизанських вогнищ… А потім та пастка, в яку їх напра•вив зустрічний землячок: “Он тудою, тудою… Скільки вас тут уже перейшло через міст… Вдень у них там будка порожня… Сміливо проскочите! Не ви перші, не ви останні…”

І спрямував їх — не перших, мабуть, і не останніх — просто в пащу замаскованим німецьким засадам.

Решетняк щоразу втрачає спокій, згадавши того душопродавця:

— Іуда-Скаріот… “Тудою, тудою…” То ж він навмисне крутився перед мостом, у пастку людей навертав… Попався б він мені тут.

У Білгороді — перший крігсгефангенерлагер. Незліченність людська в колючих дротах за містом. І там, серед загальної пониклості людської, ти вперше побачив сміливо, горде лице, образ нескореної людини-вояка, перед якою і табірна варта у подиві розступалась. Опівдні ввели до табору групу нових, закіптюжених, щойно ніби з бою, танкістів, артилеристів. І серед них — молодий командир-кавказець, смаглій чорнобривий, з кров'ю запеченою на щоці. Розгонисте ступав він попереду, випростаний, з сміливим аж ніби веселим лицем, з орденом Леніна, що квіткою горів на гімнастьорці. Такий був незвичний цей командир серед загальної пониклості, серед колючих дротів та вишок, такий був незрозумілий своєю безстрашною усмішкою та непониклою головою, що навіть німці ошелешено розступалися, коли він проходив від воріт у натовпі, сяючи до всіх краплистим потом чола, палаючії своїм ще новісіньким орденом. Усміхався вільною усмішкою, ніби не вірячи ще, де він опинивсь, куди він потрапив. Усмішка його просто відмовлялася визнати цю нову дійсність.

— Таким йому не жити, — з сумом сказав Решетняк. Вночі підповзли до нього, затиснутого в гурті, Решетняк простяг йому гімнастьорку свою запасну, рядову:

— Ей ти, Шаміль! На поміняй, щоб вранці не впізнали…

Інші з гурту підтримали:

— Так, так перевдягнись… Нагороду сховай, згорбся, стань, як ми.. Тут нема чого козиритись…

І пояснювали з темряви:

— Один із охоронників вибовкнув: “Хай покозириться, — каже, — до ранку, а там доля його вже вирішена…” Отже, перевдяґнись, не видамо, нас тисячі, — між нами не знайдуть!

І.не знайшли Шаміля.

З нами ось тут він тепер, в солдатській рятівній гімнастьорці, з орденом, захованим десь біля самого серця. Вранці після тієї ночі поспішили втовпитись в перший же етап, готований на відправку, і цим, може, врятували товариша.

Сліпі телячі вагони, де нас було натиснуто стільки, що всю дорогу мусили їхати стойма. Тільки це й можна було — стояти й задихатись у темній гарячій душогубці, яка мчиться невідомо куди. І тільки хто зомлілий чи вмерлий — той сунувся вниз, падав під ноги і там лежав, і вважалось, що його вже нема, хоча він, може, ще й був. Задушка перегоріла темінь, в якій час від часу хтось стогне, хтось падає, знепритомнівши: короб вагона закритий мовби герметично, доступу кисню нема, і не догрюкатись, не достукатись із цісї домовини ні до кого за ковтком води, за ковтком повітря. Світ глухий до вас, навіть і вартових над вами наче нема, запаковані й задихайтеся, і мчить вас у безвість сліпа залізна сила, і- тільки десь у щілинку просочується смужечка світла, по якому догадуєтесь, що надворі день, і світить сонце, і що, може, пролітають ваші душогубки десь поміж полів, поміж лугів, де голубіє вода, і струменить вітерець, і дихає вільно кожна комашина.

…На вишці знову стоїть з автоматом той рудий осоловілий від спеки юберменш. Розстібнув комір кітеля, витирає хустинкою розіпрілу шию.

— Жарко? Буде вам ще жаркіш, — поглядає спідлоба на вишку Шаміль. — Мали б подумати, яку тут ненависть куєте.

Гортанний голос його кипить суворістю, хоча на звосковіло-смаглім Шамілевім обличчі ще помітні сліди минулих усмішок — в кутиках губів, у промінцях біля очей, — раніш ця людина, видно, любила сміятись. Зовнішністю Шаміль зовсім не схожий на того бойового командира, що, з'явившись у Білгородськім таборі, всіх там був приголомшив своїм мужнім і незалежним виглядом. За дні неволі аж ніби поменшав: схуд, згорбився, заріс. Але дух його не зруйнований, ми знаємо це. Навіть коли Шаміль стоїть у черзі до чана за баландою, то й тоді, глянувши на нього збоку, мимоволі подумаєш: “Ні, це людина, яка ніколи не знала рабства…”

— Хотів би, щоб ось тут моя камера передала внутрішню незруйновавість людини, — каже Сергій-оператор, коли ми з ним обговорюємо це місце. — Було ж таки щось — назвемо його Світлом ідеалу, — що підтримувало вас у тому пеклі, де точився, здавалось би, зовсім не-рівний бій між людським і тваринним, де оголений дух людини змагався з кривавим багном, з власною розпукою, долав сліпу силу інстинктів…

— Не завжди долав. Було таке, що й вони долали… Але Шаміль таки ж був, ми бачили його на власні очі.

— Я добре собі уявляю, як віп входить у кадр… Як віддає той кульок з локшиною для товариства… І як спить уночі під муром, вкритий шматком мішковини (це його Репгетняк звечора вкрив). Рештки людини, що ледь-ледь дихають під мішковиною… Уявляється він мені як тип людини, органічно не придатної для існування в клітці… Рабство в будьякім вигляді: чи табірне, що з кийками… чи найганебніша форма — рабство внутрішнє… Вопо не для нього. Камера моя візьме Шаміля в його людському апофеозі: коли він, щойно вихоплений зі спеки бою, з'являється серед табору ще розпашілий, в пилюці, в запеченій крові… З його обличчя що не зійшла весела відвага воїна, і на грудях орден Леніна горить пурпурове, на весь табір горить, як знак самого життя… У фіналі Шаміль, певне, теж з'явиться? Серед тих, хто прапор перемоги підійматиме над рейхстагом, міг би він бути?

— Міг би. Але до того далеко. Безмірно далеко.

— Розумію, — Сергій стріпує чубом. — Ще кривавий берлінський маньяк сидить у своєму бункері, ще він жонглює глобусом, як той чаплінський його двійник — диктаторкомедіант з вусиками… Ще йому рапортують, його слухаються, ще мільйони задуренїїх життів у напливі маячні він кине, запінений, у фронтову м'ясорубку… Може, образ антилюдини нам дати тут? Упиря-вервольфа, вовкуна, що засів у сталевому бункері? Але ні, не станем псувати плівку на це! Досить того, що історія вже загребла його на своїх попелищах… А Холодну гору дамо знаєте як?

— З пташиного польоту?

— З космічного! Принаймні щоб враження було таке… Ніби з ілюмінатора космічного корабля… Ніби роблю оті унікальні надпланетні кадри, що їх у спеціальних ампулах буде замуровано в монумейт'на честь відкривачів космосу… Для майбутніх поколінь… І ось із тієї ж точки беру планету… Тільки не в голубому сяйві океанів, материків, а планету Холодної гори, планету ще криваву, пожежну, чадну…

VIII

Якщо інші рани, рвані, вогнестрільні, можна лікувати, то біль неволі не погамуєш нічим, ліків від нього нема і, певне, ніколи не буде.

Ще в школі був у нас учитель, ми його називали Колба, мабуть, тому, що голова його, лиса, лобата, на шиї тоненькій, справді нагадувала нам колбу. Крізь парту бачив, що де в кого на колінах робиться. Тоненькі чумацькі вуса підковою звисали йому донизу й надавали трохи сумного виразу нашому зіркоокому Колбі, його безкровно-білому, з дрібними рисами обличчю. А поставою був доладний, колбу свою тримав на плечах з гідністю і сам тримався випростано, півдикувато, як усі низькі ростим. Від нього ми вперше почули, що людина складається з білків, жирів та вуглеводів (він викладав у пас хімію), почули від нього й те, що “лишь тот достоин жизни и свободы, кто каждый день идет за них на бой”, бо за сумісництвом він викладав ще й німецьку. Про себе він ніколи нам не розповідав, але від інших ми знали, що під час першої війни був він у полоні в Німеччині, харчувався брюквою, яка на наших базарах навіть і невідома, неодноразово вдавався до втечі, але все його ловили і підвішували за ноги головою вниз, — чисто прусська то була кара, що ждала кожного за спробу втекти. Чомусь згадався на Холодній горі той учитель, той симпатичний наш Колба, над яким ми поза очі насміхались, а він, залучаючи нас до різних дослідів лабораторних, чомусь ні разу й не розповів, як його підвішували і як він таки зостався жити, витримавши все. Мабуть, не тільки ж брюквою вижив, мабуть, не тільки ж вона зберегла у стані життя ту таємничу сув'язь білків, жирів та вуглеводів, що дали врешті-решт найвищий витвір природи, вінець її — людину…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: