Циклон – Олесь Гончар

Крізь проломи цегельні невтомно змигують вії зірок; своїм життям живуть, вам ніби лиш натякають на щось незвідані зоряні глибини… Очі небес, імпульси далеких позаземних цивілізацій, чи знайдуть вони коли-небудь вас? І якщо знайдуть, то — якими? Може, як засторога живим і прийдущим виник цей спалах чуми, якої ти не зміг зупинити? Відьомська ніч затопила все, погасила найстаровинніші університети, і чого варті ви зараз із своїми знаннями та ерудиціями? Тьма окутує континент, і серед мороку її чути лише регіт озброєних автоматами лейпцігських відьмаків, що регочуть над вами, над вашою нічною землею…

Дивився крізь душник у зоряну далеч і ніби вдихав пахощі всесвіту, і до сонячної давнизни, до світлої предковічності несподівано знову запрагла його майже знищена горем душа.

XI

Маєток — це як великий концтабір, тільки й того, що без брам, без колючих дротів. Лиш колюччям лісосмуг обнесена ця каторга степова. Похмурий закон підневільництва панув тут, як і скрізь, де прокотивсь ураган нашестя. Горе звідусіль заганяло сюди зірване війною з місць безпритульне кочове різнолюддя. Прибивались до цього берега ті, що рятувались від голоду з міст, від облав, наборів до райху. Біженці з прифронтових смуг. Втікачі з таборів військовополонених. Ті, кому вдавалось вибратись уночі із ровів з-під трупів розстріляних… Кожен із своєю гіркою легендою, яку йому вільно було вифантазувати на свій лад, приблукувались, осідали, змішуючись з місцевим населенням, і всіх приймав цей степовий вавілон. Раді були вже й тому, що до прийшлих тут не дуже й прискіпуються, контора мало цікавиться, хто ти е, був би лише здатен взяти до рук вила чи граблі.

Управитель-фольксдойч, завжди насуплений чоловічок, що в минулому був жокеєм, цілковито покладався на Віхолу в усьому, що торкалось господарських справ. Сам управитель з'являвся в маєтку ненадовго — зайде до майстерень, заникне до комор, до конюшень, поплескає стригунів, цвікне щось кінничим крізь зуби і знов жене тачанкою в гебіт: ночувати їздить аж у містечко, видно, спокійніше спиться під боком у комендатури.

До холодпогірців після перших з ними сутичок Віхола приглядався з неприязню і осторогою. На інших міг покрикувати, забрідпих горожанок міг ображати брутально, а зіткнувшись з цією хол одної ірською ватагою, вперше відчув, що сваволя його тут не може бути безмежна… Коли б часом коса та не наскочила на камінь… Но даються в руки. Дарма що валяться від вітру, щоки повтягало, мов на ісусах, а якось відпружинюють кістлявим своїм опором, згуртованістю; між ними, наперекір тутешнім законам, ніби існує інший, ніким не писаний, прихований закон побратимства, взаємопідтримки та ще презирства до тих, кого вони називають вислужниками німецькими. З приходом нолонених з'явилася відчутна якась сила, і хоч вона нічим себе ще й не виявила, але це була сила. Так почувалася. Спробуй зачепи одного — так одразу й ошкірюються всі. Сюди ледве приволоклись, по-табірному дохлі, занепаді на силу, а зараз день відо дня дужчають, бо в їдальні за дівчатами не встежиш: потайки підгодовують табірників, не шкодують для них додаткових порцій супів із шрапнеллю. Вирішив, що все-таки краще йому буде не оздоблювати холодногірської братії, краще з ними ладком, бо це такі, що десь перестрінуть вночі та й за горло, їм задушити людину — раз плюнути…

А хлопці тим часом оживали. Розбрелись по роботах: той у полі, той на фермі, той біля коней — над кожним конвоїра не поставиш… Весь час між людьми, весь час під співчутливою народною опікою. Жінки підгодовують, облатують, солдатські сорочки добувають для тих, на кому одяг зовсім розлазиться.

— Добрий у вас народ. Сердечний народ, — каже Шаміль Колосовському, коли ввечері, як завжди, зберуть їх докупи.

Робіт і після жнив вистачало. Віхола запропонував знову пустити цегельню, щоб власну цеглу для маєтку випалювати. Розвели у дворі величезний заміс, і хоч холодно вже, жінки, попідбиравши спідниці, ходять по колу, місять, а Шаміль із Протасовим, колишнім учителем, глину підвозять із глинища та підкидають лопатами в заміс. Знайшов Віхола заняття своїм білим рабиням. Попідбиравши спідниці вище колін, зблискують жижками, рвуть ноги у в'язкому замісі, проте духом не падають, ще й полонених розбуркують жартами, не дають сумувати:

— Не хиліться, не хиліться, хлопці, перед долею, бо па похиле дерево й кози скачуть!

— Ми на півнів ворожили, щораз випадає: спершу їхнє буде зверху, а тоді з них аж пір'я полетит! Всю цю прокляту гітлерню як лизом злиже…

Пріся теж ходить з жінками в замісі. Шаміль час від часу поглядом вихоплює її з гурту. Що за дівчина? Ставна, великоока, таку колись, мабуть би, в фільмі знімали. Чимось виділяється з-поміж інших, може, отією задумою, що носить її в глибоких озерах очей? Біла хустка, пов'язана ріжечком, кидає тінь на чоло, на тиху дівочу вроду. Неговірка, жарту від неї не почуєш, тільки погляд її, якийсь зболілий, повен далекої ласки й туману, мовби відгукується Шамілеві. Під час персобідку сама підійшла до нього з своїм вузликом:

— Я знала, що ви будете… Захопила на двох… Де ми сядемо?

Відійшли осторонь, сіли на вигоні серед сріблястої нехворощі. Пріся переломила окраєць надвоє, подала Шамілеві пляшку молока.

— А сорочку скидайте, плечі вам полатаю… Я, йдучи сюди, запаслася ось голкою, ниткою…

Він спершу не хотів скидати. Потім таки скинув ніяковіючи" самі кістки та ребра,. па грудях — чорно-зарослий…

Нахилившись, латала гімнастьорку і лише час від часу скидала очима на Шаміля. А він все ловив її погляд, всо хотів дивитись в ті сині озера ласкаві…

— Хто ти?

— Пріся, — і посміхнулась.

І він теж посміхнувсь: чи не вперше за довгий-довгий безрадісний час.

Вчилась у педтехнікумі. Вчителькою скоро була б. А потім війна, на окопах з студентами працювала, а коли все завихрилося, примчалась сюди до батьків, — батько механіком працював у радгоспі… Не застала: погнали трактори та комбайни в евакуацію… Тут їй тоді й світ замкнувся. В тітки тепер живе. Ще брат у неї є, з оточення прийшов, чоботарює, — в нього своя сім'я десь на заріччі… Звичайне, простеньке життя, як і в багатьох її ровесниць. Тільки сама чимось особлива, душевна, принадна, — таку мову співучу, бринливу Шаміль, здасться, ще ніколи не чув.

— Я вас помітила ще на току, як ви за товариша заступились… А потім, коли загнали вас на ніч в цегельні, — заснути все не могла. Денне уявляла. Невольники ж! Наче в якій-небудь Кафі на невольничім ринку лежать; а над вами пикаті паші походжають, східні покупці у тюрбанах, у фесках… Прицінюються, розбирають, па галери маєтків женуть… І цілу ніч потім снились мені галери, і всі ви з рожнами, прикуті залізом до весел-рожнів.

Слухав Шаміль, наче думу, наче незнайомий епос якийсь, і дівчина ця все глибше відкривалась йому. Сказав їй:

— В тебе славна душа.

Крапчасте сонечко повзло по бур'янині, кволе, передосіннє. Пріся обережно взяла його на долоню, й вони удвох розглядали мовчки його мініатюрний червоний панцир. Ждали, доки сонечко доповзе на кінець пальця й злетить. В який воно бік полетить? А воно доповзло і завмерло. Мабуть, трудно було злетіти. А потім таки розкрило свій панцир і… знялось, полетіло на схід. Пріся й Шаміль переглянулись повеселіло, пересміхнулись між собою майже змовницьки.

— А ви ж, — глянула на нього Пріся, — з якої республіки ви?

І безліч питань ще вчувалось за цим, вони в її погляді так і роїлись приязно… Які там гори у вас і які дерева? Якими словами тебе голубила мама малим, в які забавки забавлявся? І що ти зазнав, коли був у боях? Хто сумує десь там за тобою? Мабуть, вважають, збезнадієні, що тебе вже нема, а ти ось тут, на галерах, і, мабуть, день-денно чогось таки ждеш, на щось сподіваєшся, бо звідки ж оця твердість у погляді, оце орлине, що є у тобі… Гімнастьорка розлазиться на плечах, ноги босі, позбивані, а коли йде, то така по-гірському спритна хода, така незалежна й гордовита постава… Не такою, видно, ти уявляв собі Україну, думав, що дівчата тут у вінках, на вулиці гопаки під гармошку, а тут неволя все затопила, безправство панує більше, ніж за кріпаччини… Самі будні тепер у нас, ні музики, ні пісень, і лише горя буруни — аж по обрії…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: