Були в батарейних упряжках, знали шквальні лоти, схожі були на тих давніх, оспіваних… Від білих копей античності, від рейдів червоних тачанок до оцих лазаретних змиршавілих шкап — невже це і є наш життєвий цикл? Звідти, де ми нарівні з воїнами були, літаючи на розбойовищах, до цього убогого животіння, у ранах, у виразках, зі збитими холками, з обшмульганими шиями, серед вічної туги цього лепрозорію?
Гедзі б'ють, мухи-жалиці сідають нам на загноєні рани. Між лозняками пасемось, нікого не бачимо, не чуєм нізвідки іржання. Тільки часом хтось випадковий загледить нас зоддалека, із глинищ, із круч: що за коні? Чого блукають пустопаш? Чого так сумовито обмахуються бунчуками хвостів?”
XVIII
Те, що було колись професором Ізюмським, що знало зоряні карти, наводило телескопії в глибини світобудови, тепер, згорбившись, куняло відсторонено в затінку під куренем в накинутім па плечі острьопаному, поруділому сіряці… В закудланій бороді, між обротьок та попон, з ногами порепаними…
Ні, однак, не куняло. Шамраючи губами, професор зосереджено щось креслив хмизиною по піску. Острівний архімед у канцур'ї, не одразу він і помітив Колосовського. А помітивши, змахнув хмизиною свої креслення. Якесь порване коло зосталось.
— Сонячний це годинник у вас, чи що?
— Сонце мене зараз не цікавить.
—А оті цикли сонячної активності… Сонячний вітер, таємничі бурі протуберанців — вони ж зостались?
Професор уважно видививсь на Колосовського. Не перший день знає він цих хлопців з барака. Ще працюючи на воловні, доглядаючи бугая племінного, що ледве його не заколов, астроном потоваришував з холодногірцями. З цікавістю приглядався: що за люди? Де береться у них оця живучість? Яка їх сила, яка мудрість підтримує своїм еліксиром, щоб не розпалась в неволі, не погасла душа? “Є серед них люди лицарської достойності”, — часом хвалився дружині, що теж разом із ним, із професором, впряжена у санчата, прибилася з міста сюди крізь хуртечі першої окупаційної зими. Вчена жінка, доцент, генетик, десь вона зараз в городній бригаді горох та квасолю прополює, — заняття їй Віхола підібрав якраз за фахом…
— Не до сонячних бур мені зараз, юначе. Бурі земні, оці нечувані дисонанси та дисгармонії, — ось би на чім зосередитись… Людина — що б там не викоювалось, — вона, зрештою, універсум… Альфа і омега всього… Ви не згодні?
— Це ми ще обміркуємо. Маю честь відрекомендуватись: студент Колосовський у ваше прибув розпорядження.
— І вас у цю юдоль конячу? Що ж, удвох буде веселіше. Навіть тут, на самому споді життя. Давно прошу підпомогача, бо ноги ось порозпухали, часом і встати не можу… Задавнений ревматизм, а тут сирість ночами… В табунщнки треба молодшого.
Богдан окипув поглядом коней.
— Кажуть, між ними е хворі на сап?
— Брехня. Таких постріляли, хоча навряд чи й були вони сапатими. Може, просто яке своїм непородистим вигялдом фольксдойчеві не сподобилось, а він же цінитель, знавець, принаймні такіш вважає себе… Жокеєм нібито пріцював до війни на одному з кінних заводів, чистокровних готував на експорт…
— Є серед цих такі, які згодом могли б піти під сідло?
Професорові вчувся в його словах ніби натяк якийсь, розвідування. Про дещо він навіть догадувався раніш, коли оті чутки докочувались, що десь уночі невідома рука стратила ще одного зрадника, ще якого-небудь шуцмана-людохвата відправила на той світ… В такі речі, однак, він не воліє втручатись, хоча и симпатизує людям, здатним до дії.
— Потроху оклигують, — професор ніби машинально, одним змахом лозини крутнув по піску, і вималювавсь безхибний, правильної форми еліпс. — Взагалі створіння сумирні, безкривдні, з ними порозумітись, но-моему, легще, ніж з декотрими з двоногих. Звичайно, німина, тварина мовчуіца, але вона теж тямить. Кінь не до батога, більше до ласки чулий… Чи відомі вам, до речі, слова Арістотеля про психіку коней? Про внутрішні можливості оцих створінь, що їх віднині доведеться пасти та промивати карболкою?
— Арістотеля читав, а про коней у нього…'щось не пригадую.
— Я згоден із ним, що і в цих безсловесних — хай у початкових стадіях, в ембріонах, — але є вже зародки тих душевних станів, що властиві й самому роду людському. Доброта чи злобність, хоробрість чи боягузтво, лагідність чи буйнота вдачі, підступність або прямота — зерна цього, запевняю вас, є і в конячій душі. Ви самі в цьому переконаєтесь. Будьте спостережливі, якщо вже опинилися в Цім лазаретнім вигнанні, на околиці всесвіту…
— Я солі приніс і трохи крупи-шрапнелі.
— От і добре… А в мене он казанок є.
Неподалік попелилося на піску загасле вогнище, лежав боком обкурений сажею казанок з невишкребеною засохлою саламахою. Над нею роїлися мухи.
— Що тут можна? — нахилившись, розмірковував професор. — Можна хіба що писати, іга німецький кшталт, трактат про Неволю. Піддати цей стан, таї; би мовити, спектральному аналізові, обмислити саму природу Неволі… Чому поневолювач не може визнати тебе, самодостатню твою вартісність? Та інакше він мусив би перестати бути поневолювачем! Для нього образа вже те, що ти людина, що претендуєш на повноцінне право людське. Адже він все сприймає по-своєму. Для нього безправство людини не порушення норми, а якраз норма. Ти не можеш із ним зрівнятись, не повинен, не здатен! Самим своїм існуванням, надто ж своїм інтелектом ти просто ображаєш його. Твоє місце — в хомуті, який уже тут інтелект! А коли, окрім всього, ти що іі не зломлений, щось там маєш за душею, — то це взагалі обурливо, це майже кримінал. Бо якщо ти справді не ”;піЛіі, а така ж людина, як і той, що виплоджений десь на Рейні, то яке тоді в нього право на тебе, право цілковито, необмежене розпоряджатись тобою? Тільки тому, що гучніше вміє гаркнути: век, цюрюк? Отже, сама його логіка, логіка дужчого кулака, вимагає, щоб ти — принаймні в його уяві — був чимось другосортним, ущербним, примітивним… Право на холуйство окупант ще згоден визнати, але тільки це “право”, і нічого більш! Якщо ж ти, повторюю, не зломлений, внутрішньо не розчавлений — ти справді ненрийпят: ний для них, раніш чи пізніш доведеться тобі зіткнутися з : ними… І, нарешті, ще одну важливу річ могло б помітити спостережливе око: поневолювач деградує раніше, ніж його жертва. Запам' ятайте це… Ось на таку тему б і магістерський трактат. Чи ви маєте інші якісь наміри?
— Маю намір зоряне небо тут з вами спостерігати. Правда, підзорних труб нема… Десь, мабуть, сумують без вас телескопи?
— Ні слова про телескопи. — Професор сердито струснув своєю закудланою бурастою гривою. — Мовчіть про зірки! Де ви їх бачили? В цьому небі нема їх! Давно нема. Горбаті літаки, обтяжені бомбами, — ото єдиний тепер над нами хід небесних тіл!..
Заросле, розбрякле, ще не старе обличчя професора спохмурніло, в очах засивіли задума і смуток.
— Яз тих наївних, — нахмуривсь Богдан, — які вірять в зірки. І в сонце… І в таких, як ви. Вірю у незнищенність.
Астроном помовчав, у грудях йому хрипко дихав здоровенний ковальський міх.
— Безсмертя, кажуть… Може, це не що інше, як універсальна воля до життя? Що б там не було, а ви ж ось почуваєте таку потребу — не зникнути? Може, в цім почутті незникності якраз і виявляє себе потаємна сила життя, відлита деким у форму вищої космічної реальності? Справді, важко змиритись із думкою про безслідну тлінність себе і своїх ближніх, найдорожчих… Та, кінець кінцем, це глибоко інтимне, і в кожного, мабуть, воно по-своєму… Рано чи пізно все, звичайно, скінчиться, я маю на увазі цей нинішній катаклізм. І не може ж .людство тоді не замислитись: чому це було? Чому це стало можливим? Чому найцивілізованіший вік оганьбив себе такими руйнаціями, злочинами, таким падінням, від якого всі предтечі, всі Коперніки та Канти в могилах би здригнулись?
— Філософи винуваті теж.
— Можливо. Але ж далі? Як далі проляже дорога до тієї “нічної гармонії”? Чи знов по руїнах, по живих душах? Другим заходом? Повторним, ще, може, страшнішим циклом? — Професор передихнув. — Здається часом, що старі індійські філософи були ближчі до істини, ніж ми, європейці. Зазирнути в себе до самих глибин… Відчути єдність з усім живущим… Написати на ременях не “юбер аллес”, не “гот міт унс”, а “Я — людина! Живу для любові, для творчості!” Вона мас всюди розлитись, ніяким спотворенням не піддатна, чиста й простора, як повінь весни… Бо якщо честолюбство, та пиха, та чвари диктуватимуть мені мої вчинки — залишусь сліпцем. Жорстоким і трагічним сліпцем, не більш…