— Хтось наче шелестить?
Котрийсь із табурищанських, прислухавшись, сказан:
— То, мабуть, тутешні дівчата в соняшниках хопаються… Що від набору порозбігались.
І здалось, що вся темрява, вся безкінечність соняшникових лісів наповнена натовпами тих зацькованих, розжаханйх з навколишніх сіл дівчат. За ними в ці дні полювали особливо люто. Гебіт недовиконував план по людях, затримувалась відправка сьомого ешелону з молоддю, що підпадала під набір… По всій окрузі гасали шуцмани, шмагали батьків, виловлювали все нових та нових невольниць, нещасних Прісиних сестер… Стягали з горищ, за коси виволікали з погребів і під материнські зойки тягли до комісій, на дорогах хапали кого попало, аби тільки був план. Здається, весь світ розділився зараз на тих, кого хапають, ловлять, та на їхніх цькувачів, людохватів…
П'ятеро вершників та один між ними кінь з порожнім сідлом мчалися в темінь попід лісосмугою, глухою її стороною, що від полів. Шуміли бур'яни в коней під ногами, під животами.
Кінь під Богданом хропів із надсади, і клокало, кавкало п ритм бігу десь йому в грудях, поклокувало в животі з кожшім ривком уперед. Полезахисна смуга валом темніла збоку, не схожа на себе, набухла темрявою, наповнена чимось таємничим. Деколи вона своїм глодинням, цупкістю колючого дроту опіарпувала коліна Колосовському, обдирала боки коневі, і вороний ще більше нервувавсь.
В дорозі їм місяць зійшов. Багряний, несамовито великий, викотивсь, прозирав крізь вали лісосмуги. “Десь над Імеретією сходить”, — подумалось Богданові, і він із сумом глянув на Шамілевого коня, що тряс порожнім сідлом поруч.
Нарешті вирвались в плавні, в їхні протоки, болітця та озерця. В одному місці Богданів кінь знепокоївся, став як укопаний: відчув нічну воду внизу, боїться ступати. Йому здається: глибінь, небезпека! Лячно ступити копитом на той клапоть неба, на крихкий, ледь проявлений відбиток зоряної високості. Уперся, не йде. Чи, може, й справді тут глибина, баговиння? Здається, це те саме болітце, вкрите лататтям від берегів, що його Колосовський недавно бачив при високому місяці. Тоді видно було навіть, як по воді бігають якісь павучки, довгоногі комахи, з тих, що і вночі не сплять, снують по дзеркальності плеса, злегка зрушуючи тиху місячну воду… Зараз їх ще не видно. Клапоть неба під ногами, тьмавість, і все. Сич десь зовсім близько проскрипів на верхів'ї верби. Кінь вухами стриже, похропує, задкує від латаття.
— Та йди ж! — З досадою підшпорений у боки, кінь зробив такії скок і, звирувавши воду, швидко переніс Богдана на той бік. Поруч уже відхропувались коні товаришів.
Розлітаються кущі, розлітаються верби у своїй нічній фантастичній химерності. Похропує кінь на скаку, клокає йому в грудях… Байдашний квапить, бо місяць підіймається, а копі вчасно мусять бути на місці: в одну ніч їм ще мчатись, виносячії вершників із плавень навскач…
Чуття великої осиротілості не покидало Богдана. Поруч, де подзенькували порожні стремена й самотніло вільно сідло, весь час плив образ живого Шаміля з його усмішками, з недавніми джигітовками, з його жданням коханої дівчипн, — і все навкруги наливалося нестерпною гіркотою…
Була після того ніч, місячна, ясна, повна краси. У плавнях на островах, де радгоспний конячий лазарет, куди, мов на страту, вигнали коней шолудивих, коростявих. Вигнали й забули, списали з життя. І ось про них тієї ночі згадали дівчата, невиловлені розжахані полонянки, що рятувались від сьомого ешелону, що в розпачі зважувались на все, аби б тільки збракували їх па комісіях. Прекрасні очі свої — сині, та чорні, та карі! — в ці дні натирали всякою поганню, щоб червоніли хворістю, щоб схоже було на трахому. Робили опіки на тілі, щоб відкривалися виразки, щоб шкіра, ніжна, дівоча, бралася пекучими пухирями. Усім, чим могли, спотворювали, зумисно калічили себе. Шлючи прокляття тим ешелонам, майже вимріювали, як спасіння для себе… коросту! Короста — тільки й зарятунок… З коростою до райху не беруть!
І збігались з усіх усюд тієї ночі місячної в луги, де тумани снують щось своє, серпанкове. Як на жахливий виплід фантазії, згорьовано дивився ти з Байдашним на них. І пастух-звіздар теж бачив тієї ночі від свого куреня: голі, мов русалки, дівчата у відчаї обіймають по острову коростявих коней! Голублять персами чистими, в сльозах невідбивного горя пестять шолудивих шкап, збракованих, недіщлих калік… Та чи хоч пристане ж короста? І що це за світ такий? Що за вік, у якому доводиться красу юності своєї отак оскверняти?
“Голубимо коней, шукаєм зарази, тільки б не кидати України, тільки б не чужина, де обтинають нам коси, де наші сестри голки ковтають… В струп'ях жити, але не там, не на каторзі!..”
Туляться тілами до кінських ший, обіймають гриви заструплепі, обіймають і плачуть. Ще в більшому відчаї будуть вони завтра, коли від'ясніє ніч своїми місячними серпанками, коли виявиться, що не пристає короста до них! Бо матері їх, мабуть, в чебрецях та чистотілах купали… Пливе ніч, кутас русалок в серпанки свої, і місяць непокоєний світить із неба уповні.
Посвідчиш колись перед кимось: “В двадцятім сторіччі було. В роках сорокових. Ясної місячної ночі на розкішних лугах придніпровських бачили ми, як, рятуючись від табору, пагі, прекрасні дівчата обіймали конеіг коростявих…” Навіки- вкарбуються в душу ці кадри тобі, ця антиііриродпа в'язь, фантастично дика композіщія горя і відчаю. Пам'ятатимеш її при форсуванні Дніпра. І десь під Берліном, в останніх атаках, — те;к пам'ятатимеш…
Ті пекучі, незмивні нічим, нав'язливі кадри — яснець ночі, дика натура з лазаретними кіньми й русалками! — ти бачиш їх і тут, коли при тихому сонці мигдаль так весняно цвіте, і серед бетонних руїн узбережжя хлоп'я усміхнене ходить, і сліпучо кипить прибій, хльоскаючи в лице водяною порошею, доносячи відблиск далеких розшаленілих бур.
ЧАСТИНА ДРУГА
Циклон — гігантский атмосферний вихор із зниженим тиском повітря всередині (“око бурі”), із складною системою вітрів, що дмуть проти годинникової стрілки в Північній півкулі і за годинниковою — в Південній. Циклони охоплюють величезні райони планети. Розвиваючись, часом досягають ураганної сили, спричиняються до наслідків катастрофічних.
Причини виникнення цих явищ остаточно ще не з'ясовані.
З довідника
І
Вина анала, що всі ближчі дні чи й тижні буде лише відблискам чийогось життя: життя, що розквітло ось під таким небом, мало потім витатуйований концтабірний номер на руці, пізніше стало пучечком світла… Жменькою кремаційного попелу стало. Димком із труби. А перед тим жило, буяло пристрастями, в образі красуні дівчини з'являлося літньої місячної ночі ось .на такому ж острові серед ріки, де був лазарет хворих коростявих коней. Не фантастичні витвори народної міфології, а земні, реальні русалки, русалки тужних окупаційних ночей, нажахані обла.вами, кидались у глибінь плавнів через броди, через річку нічну, потім хтось бачив, як вони ловлять, обіймають на острові інещасних, скалічених шкап. Пречистим тілом юності тулились до виразок лазаретних, щоб 'набратись від них корости, лишаїв, знівечити себе, скалічити свою вроду й здоров'я раніше, ніж стануть на медогляд перед комісіями по набору до райху.
Тим життям житиме вона, Ярослава. Збиралась внутрішньо до наступної напруженої роботи. Знала, що не щадитиме себе в ім'я воскресіння того чийогось життя, жадала спрагло, щоб зі всіх екраніїв світу, як сама совість, глянули в принингклі людські натовпи очі української дівчини-полонянки, оті налляті скорботою очі-вінки. Щоб виповіла всім вопа правду своїй короткого й простого земного шляху: з першим коханням… з Перемишлем, де їх, мов тифозних, остригли брутальні есесівки. З середньовічним замком. Й коротко — подальшу історію — з підземним заводом, з підкопом у таборі, що здійснювався за рішенням інтернаціонального штабу в'язнівантифашистів. Остання акція для них кінчилася полум'ям кремаційної печі.