Циклон – Олесь Гончар

— І сам він загадка, і для нього кругом загадки… Кажуть, нібито в генах уже закладена потреба дослідження неосвоєного простору… Поряд з інстинктом і кольором очей закодовано потяг у невідомість. Якась гра: то море підкрадається до хлоп'яти, то хлоп'я весело крадеться до моря. З-під каскетки затяганої, з погнутим козирком червоніють нахльоскані вітром вуха. Кеди, видно, бували в бувальцях, воіга відстрибують так спритно, коли хвиля набігає… Личко худорляве, зосереджене. Надто ж коли хлоп'я отак присяде і, нахилившись, відкинувши портфелик, усе щось вистежує з терплячістю істинного дослідника. Іноді раптом само собі всміхнеться; сидить хвилину-другу, повите сяйвом усмішки.

Знати б, що спричинює той його справді загадковий усміх? Худорляве личко ясніє, розквітає все, освітлене білопінною хвилею, сама навіть усмішка освітлена, хлопчик у своєму невтомному пошуку ніби переживає мить натхнення. Між ним і морем ніби виникає якийсь контакт, не збагнене ніким іншим взаєморозуміння, виникає гармонія, породжена, й підтримувана чимось для нас недоступним. Отак і пройде з своїми розглядками мимо будинку, і ми його не запитуємо, що він шукає, до чого придивляється, нам просто гарно бачити цей його розмислено уважний обхід узбережжя, звершуваний за будь-якої погоди, бо для нього, аборигена, ні вітер, ні дощ не страшний, для людини такого віку, мабуть, нема ні вагань, ні сковуючих сумнівів чи смутку… Весь у полоні цікавості пізнання, у владі своїх ніким не знаних пошуків, він подеколи ніби й шторму не помічає, шумів його не чує, увесь задивлений, заслуханий у щось приворожливе, в нерозгадану мову стихії. Та все ж і під час задуми інстинкт самозахисту його не зраджує, мокрі кеди ні на мить не втрачають чутливої сторожкості, не забувають вчасно відскочити від хвилі з веселою хлоп'ячою спритністю.

Море шаліє, прибій стугонить, бетон, поламаний штормами, лежить всюди навалом, а над усім цим у цілковитій безтривожності, з своїми думками якимись щоранку бреде, бовтаючи портфеликом, юна людина. І щоранку несе в собі оту невситенну жагу вистежувати по берегу щось зовсім, може, незначне для нас, а для нього, школярика, таке важливе, таке вражаюче, що він сам собі всміхається, дивлячись униз, у світле білопіння прибою.

Пішло й пішло чиєсь дитинство, зовсім не схоже па Сергієве… Оператор смутковито проводжає очима школярикову постать:

— Ось він, син. людства… Маленький капловухий геракл у каскетці… З антики прямує в майбутнє…

Надвечір стоїмо над морем, на одному з виступів пощербленої набережної. Погляди наші сфокусовані на темній цятці, що раз у раз вигулькує в морі між бурунами — то вона тоне, то знов виринає… Достоту живе якесь створіння борсається серед хвиль, з останніх сил бореться за своє життя. Неподалік готельні футболісти потішаються над одним із своїх, котрий, запізнившись, сьогодні лише прибув і, не встигши оговтатись, одразу зчинив був тривогу на весь берег:

— Людина тоне!

Стара вірменка, прибиральниця, заспокоїла новоприбулого форварда: ні, то буйок в бурунах, не людина…

Тепер і новачок, серйозний, – неговіркий, разом з усіма успокоено дивиться в морську надвечірність.

III

Вночі все та ж декорація світу: море, вершини гір, місяць, що в дір'ях хмар, як сива медуза, пливе…

Сергій сьогодні менше сипле сарказмами, настроєний скоріше на філософський лад. Розлігся в шезлонзі, руки заклав За шию.

— “В беспредельных далях космоса наша планета выглядит прекрасным оазисом”, — цитує когось. Улюблена його фраза, чую не вперше.

Згадуєм народного артиста, спільного нашого друга, який і іноді відкривається нам інтимним досвідом із сфери психо'логії творчості. “Буваю недобрий, буваю навіть злий, дріб'язковий, — зізнавався він нам одного разу. — Але перед виходом на сцену намагаюсь очистити душу, розбудити в собі що е найкраще, намагаюсь дійти стану, щоб у душі, звільненій від житейської скверни, зосталась сама чистота… Бо тільки тоді до людей дійде мій спів”.

— Чудове правило для митця, — каже з цього приводу Сергій. — Так треба робити й літераторові, перш ніж сідати до письмового столу… І нам — перед тим як братись за камеру… Чистою душею співає! Звідси й божественність його співу, оте враження, що його найкраще висловила не зітхальниця-рецензентка, а проста полтавська селянка: “Коли Іван Петрович співає по радіо, мені здається, що в хаті… квітами пахне”.

Відгук цей Сергій, певне, почерпнув десь у ярмарковій гущі, — в Сергія пристрасть блукати по ярмарках, по базарах. Можете несподівано зустріти його серед літа де-небудь у Кагарлику на районному торжищі, де очі вбирають глечики, горнятка, миски та полумиоти — свіжовипалені, мовби ще теплі, дзвенючі, — про такі вироби кажуть: вогонь печі дає дзвінкість, вогонь душі дав красу! Біля своїх творінь в незалежних позах посиджують над рікою часу і самі майстри — той покурює, а той просто сидить у задумі, спостерігає натовп. Гідність, самоповага майстра — ось тут вона владно й негучно живе. Нема метушливості, загукування, він сидить майже суворий біля своїх розмальованих виробів, і другий такий, і третій… Небагатослівні, ведуть торг лаконічно, достойно, без ярмаркової жвавості:

— Так буде?

— Не буде.

— А так буде?

— Так буде.

Тільки один з-поміж них — дідусь дрімучого віку, зрання вже, видно, чарку перехилив, бо, розчервонілий, надто весело рекламує свої ложки-ополоники:

— Без такого ополоника — хата порожня… Бери, молодице, то будеш хазяйкою!.. Та не перебирай — вони всі однакові… Що ними — битись?

— А може, й битись…

Каса дідова в недбальстві, забув уже, з кого взяв гроші, з кого не взяв, — підморгує до молодиць, наспівує:

Віддай мене за того, Що ложечки струже…

— Діду, ви — кіно! — сміються жінки, і нам аж тут, біля моря, той сміх їхній чути.

В Сергієвім настрої з'явилась великодушність — ознака того, що на пошті йому з віконечка усміхнулись чи, може, подали нарешті й листа або телеграму. В імпровізаціях на теми рідного міста пробиваються ліричні ноти, постають вечорові алеї, канделябри каштанів… Навіть у ставленні до футболістів з'явилось щось схоже на прощення. Десь біля афішної тумби Сергій випадково почув сьогодні їхню розмову про новий фільм, думки хлопців дивним чином збіглися з його власними.

І одразу гнів змінено на милість:

— Не такі вже вони дрімучо й відсталі. Серед них попадаються доволі інтелектуальні фізіономії…

Такої вдачі людина. Думками знов повертаємось до того хлоп'яти, що ми його бачили вранці. Оті його обходини, придивляння, жага пізнання, усміхи загадкові — всйіи чомусь мають для нас значення.

— Вийшов, як із міфа, і знову пішов, як у міф… Мимо нас, узбережжям — у міфи майбутнього. Він житиме в третім тисячолітті, уявляєте? Ось для кого нам би ставити фільм. — Сергій, як завжди, швидко запалюється. — Фільм для сина рибальського!

— Про що?

Гримаса невдоволення з'являється на Сергієвім обличчі. ІІуд сценаріїв, він нам нічого не дав, — їх відхилено безповоротно. І не тому, що всі вони такі вже безнадійні, можливо, інший хтось навіть знайде в тій руді щось варте уваги… А нам залишається знову шукати. Хочемо мати щось співзвучне життю кожного з нас, таке, що відповідало б нашим настроям, уподобанням, бо тільки тоді буде справжня творчість, пристрасна, зігріта душею… А такого ми поки що не знайшли.

Сергій, дивлячись на білосніжну побережну смугу, дає волю своїм фантазіям:

— Оте світло прибою, що знизу осявало хлопчика і що відкрило нам його загадкову, як у Монни Лізи, усмішку… Хіба само воно не є для нас чудом? Світло — це сама загадковість, принаймні для мене! Дивовижний, найблагородніший вид матерії, вияв її найдосконаліший… Границя її можливого руху. Неперевершено в швидкості… Воно — -і хвиля, і частка… І, можливо, ще щось…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: